Роберт Шекли – Фантастика Всесвіту. Випуск 4 (страница 136)
«Слухайте, врятуйте мене, і вважатимемо, що ми квити. Згода?»
«Вдячність. Таке суттєве поняття».
«Дякую. Я подумаю».
І раптом вона побачила, що до неї в хмарці сріблястих бульок пливе «камбала». Ліззі простягла руки, й риба-робот потрапила прямо до них. Пальці стислися на ручках, за які Ліззі тягла апарат до моря. Її так різко смикнуло, що Ліззі здалося, руки зараз просто повивертає із суглобів. Риба-робот понеслася до поверхні, тож дівчині залишалося тільки міцно триматись.
«Господи!» — вихопилося в неї.
«По-моєму, ми можемо доправити тебе до берега. Це буде нелегко».
Ліззі чимдуж чіплялася за життя. Спочатку, здавалось, нічого не вийде. Та коли примудрилася підтягнутись так, що майже осідлала прудку механічну рибину, до неї повернулася впевненість у собі. Вона змогла це зробити. Це виявилося не важче, ніж виграти фінал зі спортивної гімнастики в змаганнях на брусах і коні, коли в тебе грип. Це всього лишень питання витримки й рішучости. Залишалося тільки пильнувати навкруги.
— Слухайте, — проказала вона, — якщо ви насправді вдячні… «Ми слухаємо».
— Ми вам принесли всі ці нові поняття. Тож мають бути речі, які знаєте ви, але які невідомі нам.
Запанувала коротка тиша, а той, хто знав, що лежить далі, сказав:
«Деякі з відомих нам понять можуть спричинити у вас безлад».
Пауза.
«Та зрештою вам вестиметься набагато краще. Рани загояться. Ви зможете відновитись. Ваші шанси знищити одне одного цілком у межах прийнятного».
— Знищити одне одного? — на якусь мить Ліззі перехопило подих. Для цього міста/істоти вистачило годин, щоб усвідомити всі чужі поняття, які вона кинула на них мов сніг на голову. Земляни думали й жили куди повільніше, ніж воно/вона. Скільки триватимуть ці години у перекладі на людський час? Місяці? Роки? Століття? Воно говорило про рани й відновлення. Нічого доброго це не віщувало.
Риба-робот додала обертів так, що Ліззі ледве не випустила її з рук. Довкола вирувала темна вода, а невидимі пластівці змерзлої речовини раз по раз врізалися в її шолом. Ліззі дико зареготіла. Вона раптом відчула себе великою!
— Давайте, — відповіла Ліззі, — я вислухаю все, що у вас там є.
Це мав бути шалений заплив.
ФЛОРЕНТІЙСЬКА ЧАРІВНИЦЯ
Біллу Буфорду
В останньому присмерку озера блиск біля підніжжя міста-палацу здавався морем розлитого золота. Подорожній, їдучи шляхом у призахідному сонці, а подорожній саме їхав шляхом уздовж озера, міг подумати, що він наближається до трону неймовірно багатого монарха, який, аби зачарувати і викликати благоговійний страх у прибульців, дозволяв собі вихлюпувати величезні скарби у велетенську земну влоговину. Золоте озеро, аж ніяк не мале, було краплею води у морі його багатства, тож подорожній навіть думкою не міг осягнути величі материнського океану! Жодного охоронця не бовваніло на краю золотого плеса; король, видно, був настільки щедрий, що дозволяв усім підданим, і, може, навіть прибульцям, і навіть таким незнайомцям, як подорожній, безперешкодно черпати з озера рідкий дарунок. Це справді князь над князями, правдивий Іоан пресвітер[56], у королівстві якого (надзвичайно багатому, але втраченому) можна було віднайти неймовірні дива. А що, коли за міськими мурами, думав подорожній, постане фонтан вічної молодости, а неподалік — легендарні ворота Земного Раю? Однак сонце сіло за небокрай, золото вкрилося гладдю води і щезло. Русалки та змії стерегтимуть його до ранку. А єдиним доступним скарбом, єдиним дарунком буде вода, і спраглий подорожній прийняв його з вдячністю.
Незнайомець їхав на гарбі, запряженій волами, але замість того, аби сидіти на грубих подушках, він, ніби якийсь божок, стояв на повен зріст, безтурботно тримаючись однією рукою за ґратчасту дерев’яну раму. Котилася гарба не гладко, її обидва колеса весь час підстрибували і тряслися в ритм копит запряжених волів і вибоїн примхливого шляху. Тож чоловік, що стояв, міг упасти і враз скрутити собі в’язи. Але подорожній, незважаючи на небезпеку, і далі стояв собі з удоволеним виглядом. Візник уже давно перестав кричати на нього, подумавши спочатку, що то якийсь блазень, і якщо йому захотілося вмерти в дорозі, то нехай собі помирає, бо в цьому краї за ним ніхто не заплаче! Проте дуже скоро зневага переросла у дратівливе захоплення. Так, незнайомець міг бути трохи недоумкуватим, можна було навіть сказати, що він має дивакувате, але досить симпатичне обличчя, до того ж був одягнений у чудернацький одяг — у плащ із шкіряного різнокольорового косокутника, і то в таку спеку! — але тримався він, на диво, впевнено. Гарба котилася далі, колеса потрапляли у вибоїни і наїжджали на каміння, а незнайомець граційно стояв і лишень злегка похитувався. От блазень, подумав візник, а може, і не блазень. Може, з ним треба буде рахуватися. І якщо він мав якусь ваду, то це — показність, тобто бажання бути не тільки самим собою, але також виставляти себе напоказ, і візник подумав, що в цих краях кожен другий на цьому схиблений, тож цей чоловік, може, вже і не такий дурень. Мандрівникові захотілося вгамувати спрагу, і візник мимовільно пішов до краю плеса, аби принести води у посудині із висушеного гарбуза, а тоді простягнув воду подорожньому так, ніби прислуговував шляхтичеві.
— Ти стоїш, наче вельможа, а я мушу метушитися і виконувати твої забаганки, — сказав візник, насупившись. — Навіть не знаю, чому я це роблю. Хто дав тобі право командувати мною? Хто ти? Уже ж, мабуть, не шляхтич, бо шляхтичі у гарбі не їздять. Але корчиш із себе пана. Скоріше за все ти — пройдисвіт.
Той перехилив гарбуза і жадібно пив воду. Вода витікала з куточків рота і, ніби рідка борода, стікала з поголеного підборіддя. Нарешті він повернув порожній дзбанок, задоволено видихнув повітря і витер бороду.
— Хто я такий? — казав він, ніби говорив сам до себе, але мовою візника. — Я — людина, що знає велику таємницю, саме так. І лишень імператорові вуха почують цю таємницю.
Тепер візник уже не сумнівався: чолов’яга все ж таки дурень. З повагою до нього не варто ставитися.
— Що ж, пильнуй свою таємницю, — сказав він. — Діти й пластуни бавляться в такі штуки.
З гарби прибулець зійшов біля караван-сараю, де починалися і закінчувалися всі подорожі. Він був навдивовижу високий і мав при собі подорожню сумку.
— А також мольфари та закохані. А ще королі.
Гамором і метушнею зустрів караван-сарай подорожнього. За деякими тваринами, такими як коні, верблюди, воли, віслюки, кози, тут доглядали, а за іншими не те що не доглядали, на інших навіть уваги не звертали, і вони, себто верескливі мавпи та нічийні собаки, мали цілковиту волю. У небі, як зелені феєрверки, вибухали крикливі папуги. Працювали ковалі й теслі, а в невеликих крамничках, що тулилися по краях величезного чотирикутного майдану, готувалися в дорогу дрібні торговці, запасаючись бакалійними товарами, свічками, олією, милом та мотузками. Кулі[57] у тюрбанах, червоних сорочках та в дхоті[58] безупинно метушилися і бігали з неймовірно великими і важкими клунками на голові. Тут завжди щось навантажували і розвантажували, тут можна було знайти дешевий нічліг — мотузяні ліжка з дерев’яними рамами, накриті колючими матрацами з кінського волосу, вишикувалися у шеренгу на дахах одноповерхових будівель, що оточували величезний двір караван-сараю; на такому ліжку чоловік лежить собі, дивиться у синяву, і здається йому, що він — уже на небі витає поряд з богом. З таборів на захід від караван-сараю долинав гомін імператорського війська, що недавно повернулося з походу. Воїнам не дозволяли заходити на територію палаців, і вони отаборилися біля підніжжя королівського пагорба. З воїнами, які недавно повернулися з походу і сиділи тепер без роботи, треба бути обережним. Подумалося подорожньому про Рим, де імператор, окрім своєї преторіанської гвардії, не довіряв жодному війську. Подорожній знав про необхідність проходження випробування довіри, до того ж — дуже суворого випробування. А інакше смерти йому не уникнути.
Неподалік караван-сараю підносилася прикрашена слоновими бивнями вежа і вказувала на шлях до брами імператорського палацу. Всі слони належали імператорові, і він, встромивши бивні у вежу, демонстрував свою силу. «Остерігайся! — промовляла вежа. — Твоя нога ступає у царину Короля Слонів, монарха, настільки багатого на товстошкірих, що не пошкодує тисячі тварин лишень для того, аби прикрасити мене». У показній величі вежі подорожній упізнав погорду, що, як вогонь чи знак диявола, проступала і на його чолі; проте будівничий вежі перетворив на силу ту якість, яку в подорожньому часто вважали за слабкість. «А чи сила — це єдине оправдання для екстраверта?» — запитав себе подорожній і не зміг на нього відповісти, але сподівався, що краса може бути також таким оправданням, оскільки він, поза сумнівом, був вродливим і знав, що його зовнішність має неабияку силу.