Роберт Шекли – Фантастика Всесвіту. Випуск 4 (страница 13)

— Дозвольте мені пройти, — попрохав Торн, бо Дженнінгс саме став у нього на дорозі.

— Це правда, що вона приймала наркотики? — спитав другий репортер.

— Звісно, що ні.

— Після розтину в крові виявили якісь ліки…

— То був протиалергійний засіб, — процідив Торн крізь зціплені зуби. — Вона слабувала на алергію…

— Там говориться про надмірну дозу…

— Спиніться на секундочку! — попрохав Дженнінгс.

— Та дайте ж мені пройти! — гримнув Торн.

— Даруйте, це наша робота, сер.

Торн ступив був убік, але вони й далі напосідали і знов заступили йому дорогу.

— То вона приймала наркотики, містере Торн?

— Я ж вам сказав, що ні.

— А там пишуть…

— Мені нема діла до того, що там пишуть!

— Чудово! — вигукнув Дженнінгс. — Ще секундочку!

Він надто швидко присунув камеру, Торн, рвучко ступивши вперед, зачепив її і вибив із Дженнінгсових рук. Фотоапарат з брязкотом розбився об асфальт, і на мить усі троє застигли, вражені цим спалахом гніву.

— Невже ви не маєте й крихти поваги? — видушив із себе Торн.

Дженнінгс укляк на тротуарі й звів на нього очі.

— Перепрошую, — скрушно мовив Торн. Голос у нього тремтів. — Надішліть мені рахунок, я все відшкодую.

Дженнінгс підняв розбиту камеру, поволі підвівся і, знизавши плечима, поглянув у вічі Торнові.

— Усе гаразд, пане посол, — сказав він. — Будемо вважати, що ви… мій боржник.

Торн силувано кивнув головою, повернувся й рушив до посольства. У ту ж мить звідти вибіг солдат морської піхоти. Але було вже запізно, і він побачив тільки наслідки зіткнення.

— Він розбив мені камеру, — сказав Дженнінгс солдатові. — Ваш посол розбив мені камеру…

Вони трохи постояли в ніяковій мовчанці, а тоді розійшлися кожен у свій бік.

У посольському кабінеті панував переполох. Поїздка до Саудівської Аравії опинилася під загрозою, бо Торн раптом відмовився їхати, нічого не пояснюючи. Підготовка цієї поїздки забрала в його помічників майже два тижні, і тепер вони вимагали пояснень, бо вважали себе одуреними, а всю свою працю — марною.

— Ви не можете її скасувати, — переконував його один з помічників. — Після всієї нашої роботи просто не маєте права отак просто взяти та й…

— Поїздка не скасовується, — заперечив Торн. — Вона тільки відкладається.

— Вони сприймуть це як образу.

— Хай сприймають.

— Але чому?..

— Не можу я зараз їхати, — сказав Торн. — Не час.

— Ви розумієте, яка ставка в цій грі? — спитав інший помічник.

— Дипломатія, — відповів Торн.

— Багато більше.

— Вони мають нафту, вони мають силу, — сказав Торн. — І ніщо цього не змінить.

— Ось саме тому…

— Я пошлю когось іншого.

— Президент хотів, щоб поїхали ви.

— Я побалакаю з ним і все поясню.

— Боже мій, Джері! Ми ж так ретельно все розпланували!

— То переплануєте! — гарикнув Торн.

Цей раптовий спалах гніву змусив усіх замовкнути. Задзвонив селектор, і Торн увімкнув прийом.

— Я слухаю.

— Вас хоче бачити отець Тассоне, — почувся голос секретарки.

— Хто?

— Отець Тассоне з Рима. Він каже, що має до вас невідкладну особисту справу.

— Я ніколи про нього не чув.

— Він каже, що забере у вас усього хвилину, — провадила секретарка. — Ідеться про якусь лікарню.

— Мабуть, збирає пожертви, — тихо зауважив один з Торнових помічників.

— Або проситиме дарунків, — докинув ще один.

— Ну гаразд, — зітхнув Торн. — Пустіть його.

— Не думав, що вас так легко розчулити, — мовив перший помічник.

— Та знаєте, громадська думка… — промимрив Торн.

— Не поспішайте з остаточним рішенням щодо Саудівської Аравії. Гаразд? Ви сьогодні не в гуморі. Переждімо трохи.

— Усе вже вирішено, — стомлено мовив Торн. — Або їде хтось інший, або відкладаємо поїздку.

— Відкладаємо на який час?

— На потім, — відказав Тарн. — На тоді, коли я зможу поїхати.

Двері відчинились, і в їх широкому отворі з’явилася невеличка постать. То був священик. Його недбалий одяг і збуджений вигляд свідчили, що справа у нього аж ніяк не звичайна. Торнові помічники насторожено перезирнулися, не певні, чи слід їм залишити кабінет.

— Можу я вас попросити… — промовив священик з сильним італійським акцентом, — поговорити сам на сам?

— Це стосовно лікарні? — спитав Торн.

— Si[3].

Торн кивнув головою помічникам, і ті знехотя рушили з кабінету. Коли вони вийшли, священик зачинив за ними двері. Потім обернувся, і обличчя його викривив біль.

— Слухаю вас, — співчутливо мовив Торн.

— У нас обмаль часу…

— Що?