Роберт Шекли – Фантастика Всесвіту. Випуск 4 (страница 102)

Обабіч берегів спустошення і пустка: затоплені лани, знищені посіви, жалюгідна купка худоби. В містечку вціліли нечисленні кам’яні й цегляні будинки, півдюжини хатин з невипаленої глини, какаовий склад, скотний двір, випалювальна піч, кузня, турчинів армазем, капітанів дім на вершині пагорба. На Жаб’ячій Косі видніла тільки рубана хатина Збуй-Вік та Бернарди.

Какаові плантації, особливо розташовані поблизу річки, постраждали від повені куди менше, ніж сподівались. Так ніби річка, скоряючись якомусь неписаному законові грапіунського краю, воліла зруйнувати й позносити людські житла, ніж понищити какаові саджанці.

Через кілька днів дорогою в Ільєус, де дона Ернестина невтомно молилася й давала обітниці, не забуваючи поцікавитися прогнозом погоди, полковник Боавентура Андраде, в супроводі капітана Натаріо да Фонсеки й негра Еспіридіана, проїздив через Велику Пастку. Люд у цій купі гною, уламків і сміття ще визбирував рештки свого майна. Полковник промовив, сумовито похитуючи головою:

— Правду казала кума: загинула Велика Пастка. Одним махом. Уже ніколи їй не стати такою, як була.

Він звертався до капітана, Фадула й Кастора; всі троє, а також Педро Циган, цмулили кашасу за прилавком шинку. На губах Натаріо майнула легенька усмішка; тихим, немовби байдужим голосом, він сказав:

— З вашого дозволу, полковнику, хочу вас запевнити: ви ще побачите Велику Пастку вдвічі більшою, ніж вона була.

І обвів поглядом присутніх, радий тому, що такої думки додержувалися всі: старий Жерино і Збуй-Вік, Лупісиніо і Бастіан, Балбіно і Гвідо, Меренсія і Зе Луїз, Додо Зануда і мешканці протилежного берега.

— І не я один це кажу. Спитайте у Фадула і у Факела, у першого-ліпшого, кого зустрінете на оцих пагорбах.

Капітан позирнув крізь двері надвір, де під гарячим літнім сонцем знову пишалася розкішна природа.

— Я не знаю жодного, хто б поїхав звідси через повінь. Навіть дівки не хочуть перебиратися в інше місце. Тільки й розмов, щоб поставити хату — таку хату, щоб її вже не змило водою. Колись ви приїдете сюди знову і побачите, якою гарною стала Велика Пастка.

Якби Педро Циган був справжнім циганом, циганського роду і плоду, тоді б марновірство деяких дівок, котрі вбачали щось надприродне в періодичній появі волоцюги у Великій Пастці, переросло б у тверду певність. Та оскільки циганського він мав лише прізвисько, то незмінний збіг часу і подій вони приписували мудрості гармоніста; у просту випадковість ніхто не вірив.

— Ти вгадав, що буде свято, адже так, голубе? — вигукнула сумовита Аналія при його появі в пансіоні Нори Пампушки. — Бо інакше як би ти про це дізнався?

— Пташка сіла мені на плече й шепнула на вухо. Хіба не знаєш, що птахи у мене за посильних? Вони розповідають мені все, що діється навкруги.

Його не бачили місяцями. Про те, щоб його не вважали пропалим безвісти або мертвим, дбали обозники; він влаштовував танцульки у чорта на рогах і жадібно розпитував усіх про Велику Пастку. Щоб пояснити його таку довгу відсутність, дехто навіть запевняв, що Педро Циган зненавидів містечко або ж воно йому остогидло. Це єдине, що може бути.

Причину слід вбачати в смерті Сан у обіймах сеу Сисеро Моури, цього карлика, пігмея. Важко повірити, але Педро думав, що він перший і єдиний, хто обіймав її під перекинутим човном, чим виявив своє цілковите незнання натури недоумкуватих жінок. Педро Циган ніколи не хвалився, що це він позбавив Сан дівоцтва; навпаки, якщо хтось починав говорити про це, завжди переводив розмову на інше.

Як там не є, завдяки прозорливості чи мудрості, знудившись чи, навпаки, навеселившись донесхочу, та коли наблизився день урочистого відкриття нового галпана, він уже був тут, спирався на прилавок армазему і цмулив кашасу: радий його бачити, Фадул Абдала розщедрився на почастівок.

— Як це можна обійтися без мене? А хто ж відкривав інші два? Навіть смерть мені не завадила б: я встав би з могили й прийшов сюди.

Відкриття галпана було призначене на неділю, сьоме вересня; за щасливим збігом була річниця проголошення незалежності Бразилії, як пригадав турок, добре поінформований громадянин і патріот, єдиний у Великій Пастці. Для інших та згадка про незалежність була пустою балаканиною, туманною і абстрактною, позбавленою елементарних уявлень і понять. Для Факела вона пов’язувалась з Другим липня і парадом школярів у містечках Реконкаво; хлопчики несли прапори й ноші із статуями метиса і метиски. Другого липня, виступивши з луками й стрілами проти багнетів, індіанці вигнали португальців, скинули їх у море. Словом, або ця подія, або подібна до неї.

— Бракувало тільки тебе, друже, — погодився Фадул.

Як це могли обійтися без нього? В голосі гармоніста звучала гіркота. Чи ж не він допомагав зводити попередні галпани? Солом’яний, пам’ятаєте, сеу Фадуле? Справжній палац проти того куреня посеред вигону, між річкою і узгірками: чотири стовпи, вриті в землю, і навіс із листя чотирьох пальм. Його змайстрували холодної дощової ночі погоничі та обозники, коли ножами для рубки тростини й копитами в’ючаків почали прокладати стежину крізь хащі. А він, Педро Циган, допомагав їм ставити сякий-такий прихисток, навіть більше — давав поради і вказівки. Бо коли щось будуєш, потрібні не тільки руки, а й голова. Він запропонував відзначити завершення роботи, подолати дощ та холод балом, і вони так і зробили. Витанцьовували до ранку батуко, вісім душ — погоничі, їхні підручні, повії і він, Педро Циган, з гармонією в руках.

— Спитайте в Лазаро, чи я брешу.

Події давні, не відомі навіть туркові. Проте Лазаро був тут — він вів караван з фазенди Мальядо до Ітабуни і міг підтвердити чи спростувати наведені Циганом подробиці. Повій було троє, Збуй-Вік це добре пам’ятала. Вона сама, Марія Рожен, уже покійниця, і До Кармо; остання стала жити з вакейро Озейясом і кинула своє ремесло.

Як це можна обійтися без Педро Цигана? Жодної більш-менш важливої події, доброї чи лихої, у Великій Пастці не відбувалось без участі гармоніста. На всіх балах лунали прості — ні, божественні! — звуки його гармонії, кличучи до іскрометного танцю. Веселий співтрапезник, бравий горілчаний брат, улюбленець краль, він мужньо зносив усі лиха й напасті, що звалювались на місцевих жителів, — від наскоку бандитів ще в ті часи, коли Велика Пастка була дірою з чотирма повіями і шинком, як висловився колись Жерино, аж до повені, яка мало не стерла з лиця землі містечко.

— Чули, сеу Педро? Подейкують, ніби на свято приїде сам полковник Боавентура, — заявив Дурваліно.

— Слава Богу! Колись полковник вельми полюбляв гулянки і гарненьких дівчаток. Він був тоді молодший і не такий багатий.

— Дівчата до вподоби йому і тепер.

Коли вже заговорили про дівчат, то турок поцікавився, чи Педро Циган побував у пансіоні Нори Пампушки.

— Там є одна новенька, на ім’я Ceci… — Він промовистим жестом поцілував собі кінчики пальців: мовляв, не дівка, а смакота.

Педро Циган ще не побував там, але сходить неодмінно. Поза всяким сумнівом.

— Це вже третій галпан відкривають при мені. Проте побачити дім розпусти у Великій Пастці не сподівався. Думав, що то брехня.

І ось Педро Циган рушив до пансіону Нори Пампушки. Дивуючись, пройшов містечко з краю в край, спиняючись на хвилину, щоб перемовитися слівцем із зустрічними, раз у раз вражено скрикуючи. В пансіоні, знехтувавши поради бандурші взяти млосну Аналію чи новоприбулу Ceci, він обрав Паулінью Кицьку: краля вже давно йому впала в око.

Грапіунська земля казково щедра й родюча: встроми тичку, і забуяє ліс. Мандруючи стежками й путівцями, шляхами і гостинцями, обозники, гуртоправи, перелітні повії, жагунсо, ба навіть полковники над усяку міру вихваляли швидкий поступ Великої Пастки. Жертва жахливої повені, — повінь теж зростала у розмірі й люті, — містечко піднялося знову з трясовини, в якій потонуло, — з велелюдного селища воно стало справжнім містом з багатонадійним майбутнім, зробило несподіваний стрибок уперед; щоб повірити в це, треба все побачити самому.

Замість податися геть, люди згуртувалися ще більше. Стали однією сім’єю, запевняв в Ільєусі полковник Робустіано де Араужо, гідний довіри свідок. Плантації і житла відновили дуже швидко. Для докладної розповіді про відбудову Великої Пастки довелося 0 витратити багато чорнила і слів, бо якщо окремі подробиці й заслуговують уваги своєю мальовничістю і надзвичайною мужністю, то більша частина не вийшла б за рамки численних буденних учинків і звичайних фактів, і тільки б обтяжила роман.

Сержипанці й сертанці знову засіяли поля, розплодиАй свиней і кіз. Каменярі й теслі звели оселі міцніші, просторніші, та й значно більше. Бастіан да Роза згадав про свою обіцянку: перш ніж спорудити будинок Жозе дос Сантосу і сії Кларі, дідові й бабі своєї доньки, він збудував дім для Ванже та Амброзіо. Обіцянка, як то кажуть, цяцянка, однак Бастіан, хлопець щирий, слова свого дотримав. Так було вже не раз.

Працюючи день і ніч, допомагаючи одне одному, а розплачуючись хто як міг: плодами землі, скотиною чи птицею, грішми, чим Бог пошле, жителі перекроїли топографію містечка. Топографія слово надто врочисте й пишне, для Великої Пастки навряд чи підхоже; скажемо так: змінили обличчя селища.

Перед повінню, крім Ослячого шляху, єдиної вулиці, що тяглася уздовж річки, тут були вигін з базарним майданом і розкидані там і там армазем, кузня, какаовий склад і кораль, де відпочивали перегінні бики. Та ще Жаб’яча Коса з солом’яними халупами й рубаною хатиною Бернарди і Збуй-Вік. Ось такою і була Велика Пастка: потворний хутірець серед райської природи. Поки й сам спогад про хутірець не сплив за водою.