Роберт Хайнлайн – Ляльководи (страница 67)

Мої руки були зв’язані за спиною, щиколотки зв’язали також, а поперек був пристебнутий до крісла. Але мої ноги, хоча й зв’язані, мали змогу вільно рухатися від пояса й донизу — ременя для ніг крісло не мало.

Сповзши по спинці донизу, щоб максимально вивільнити ноги, я високо ними змахнув і обрушив їх на панель, від чого спрацювали одночасно всі стартові прискорювачі машини.

Прискорення вийшло вельми потужним, скільки g воно додало, я точно не знаю, бо невідомо, скільки в прискорювачах лишалося палива. Як виявилося, ще багато. Нас обох різко вдарило об спинки крісел, причому батька вдарило значно сильніше, бо він не пристебнувся. Його торохнуло об спинку так, що незахищений і безпорадний слимак був розчавлений між двома масами, і його драглисте тіло розбризкалося навсібіч.

У батька почалися ті жахливі конвульсії, які мені вже тричі доводилося спостерігати раніше. З перекошеним обличчям і скрюченими пальцями він відскочив від спинки й вдарився об кермо.

Машина увійшла в піке.

Я сидів і відчував її падіння, хоча, скоріше, не сидів, а висів на ремені, який обтягував мій поперек. Якби тіло батька не порушило керування так безнадійно, я міг би чимось зарадити — хоча б скерувати авто угору своїми зв’язаними ногами. Взагалі-то, я намагався це зробити, але у мене нічого не вийшло. Ймовірно, прилади керування були заклинені та ще й зіпсовані.

А тим часом альтиметр діловито цокав, відміряючи висоту. Коли я спромігся поглянути на нього, він вже показував п'ять тисяч метрів. Потім було чотири... три... дві... — і насамкінець у нас лишився наш останній кілометр.

На висоті п’ятисот метрів увімкнувся поєднаний із висотоміром радар, і одне за одним почали спрацьовувати носові сопла. Кожного разу ремінь впивався мені в живіт, і мене врешті вирвало. Я подумав, що ми врятовані і що тепер машина вирівняється по висоті, але не так сталося, як гадалося: батько своїм тілом затиснув кермо. Я все ще думав про це, коли ми врізалися в землю.

***

Я прийшов до тями, поволі усвідомлюючи, що мене колисають. Мене це дратувало, я хотів, щоб колисання припинилося: навіть найменший порух завдавав мені нестерпного болю. Я примудрився розплющити одне око — друге не розплющувалося взагалі — і тупо озирнувся довкола в пошуках причини мого роздратування.

Наді мною виднілася підлога машини, але мені довелося витріщатися на неї досить довго, щоб збагнути, що це — справді підлога. Поки я вдивлявся в неї, мені вдалося смутно пригадати, де я є і що трапилося. Мені згадалося круте піке й падіння, і я зрозумів, що врізалися ми не в землю, а у якийсь водний масив — мабуть, у Мексиканську затоку, — але насправді мені було байдуже.

Несподівана думка про батька враз наповнила мене горем і відчаєм. Розірваний ремінь мого сидіння марно теліпався наді мною. Мої руки й досі були зв’язані. Мої щиколотки також, одна рука, схоже, була переламана. Одне око міцно залипло, а дихати було боляче, тож я кинув складати перелік моїх ушкоджень. Батька за кермом не було, і це мене здивувало. З болісним зусиллям я повернув голову, щоб оглянути решту машини своїм здоровим оком. Батько лежав неподалік мене, його голова була десь за метр від моєї. Він був холодний і закривавлений — мені здалося, що він мертвий. Напевне, той метр я долав щонайменше пів години.

Я ліг до нього лицем до лиця, мало не торкаючись його щоки. Наскільки я міг судити, в батькові не лишилося жодної краплини життя, принаймні якщо судити з тої химерної скрюченої пози, в якій він лежав.

— Татку, — хрипко мовив я. А потім заволав: — Татку!

Його повіки затремтіли, але не піднялися.

— Привіт, синку, — прошепотів він. — Спасибі тобі, хлопче, спасибі.... — Його голос завмер.

Я хотів струснути його, але тільки й зміг, що закричати:

— Татку, прокидайся! З тобою все гаразд?

Він знову заговорив так, наче мовити кожне слово було для нього болісним завданням.

— Твоя матір. просила передати. що вона пишалася тобою.

Його голос знову завмер, а дихання стало важким, в ньому з’явився отой зловісний звук сухої тріски.

— Татку, — схлипнув я, — не помирай, бо я без тебе не зможу.

Його очі широко розкрилися.

— Та ні, синку, зможеш. — Він замовк, важко дихаючи, а потім додав: — Мені так боляче, хлопчику.

Його очі знову заплющилися.

Більше з нього я нічого не витягнув, хоча волав і верещав. А потім припав до нього щокою, і мої сльози змішалися з брудом і кров’ю.

РОЗДІЛ 35

А тепер — на зачищення Титана!

Кожен із нас, хто збирається в дальню дорогу, пише один із таких звітів, бо ми знаємо, що можемо не повернутися. Якщо не повернемося, то це буде нашою спадщиною вільним людям — все, чого ми навчилися, і все, що ми знаємо про те, як функціонують паразити з Титана, і що їм потрібно протиставити. Незважаючи на майже повний успіх операції «Милосердя», немає підстав вважати, що всі слимаки повиздихали. Не далі як минулого тижня повідомлялося, що на території Юкон застрелили ведмедя зі слимаком на спині.

Людська спільнота завжди має бути насторожі; особливо вона має бути насторожі років через двадцять п’ять віднині, якщо повернемося не ми, а летючі тарілки. Ми не знаємо, чому потвори з Титана слідують двадцятидев’ятирічному циклу сатурнального року, але факт залишається фактом. Людство має багато циклів, які збігаються із земним роком; причини можуть бути так само простими і в титанців. Ми сподіваємося, що вони виявляють активність лише в один із періодів їхнього року, і якщо це так, то операція «Помста» може завершитися тріумфальним успіхом. Ні, ми не розраховуємо на легку прогулянку. Я візьму участь у цій операції як прикладний психолог (звучить екзотично, еге ж?), але я також і військовик, як і кожен із нас — від капелана й до кухаря. Свій вибір ми зробили раз і назавжди. Ми покажемо цим слимакам, що вони зробили велику помилку, зв’язавшись із найжорсткішою, найпідступнішою, найсмертоноснішою, найнепоступливішою і найталановитішою формою життя в нашому шматочку космічного простору, з істотами, яких можна вбити, але не упокорити.

Я маю свою особисту надію, що ми знайдемо той чи інший спосіб врятувати маленьких ельфів-андрогінів. Ми не змогли врятувати жодного з них у тарілці, яку виявили під Канзас-Сіті вже після того, як війна скінчилася, але це нічого не значить. Сподіваюся, ми з ельфами порозуміємося. Можливо, вони є справжніми аборигенами Титана, і аж ніяк не родичами слимаків.

Виконаємо ми свою місію чи ні, але людство має підтримувати свою цілком заслужену репутацію жорстоких створінь. Якщо слимаки нас хоч чогось навчили, то це здатності, не вагаючись, боротися за свободу будь-де, будь-коли і з повною віддачею. Якби ми цього не навчилися, то цілком заслужено зайняли б почесне місце разом із динозаврами: «Агов, диплодоки, посуньтеся! Ми вже готові до вимирання!».

Бо хтозна, які несподівані смертельні пастки криються в глибинах нашого Всесвіту. Слимаки можуть здатися простими, щирими і вельми приязними у порівнянні, скажімо, з аборигенами планети Сіріус. Якщо це тільки початок, то нам слід винести з нього всі необхідні уроки. Ми гадали, що космос порожній і що ми автоматично стаємо володарями всесвіту — навіть «завоювавши» космос, ми так гадали. Що Марс вже помер, а Венера ще тільки зароджується. Отже, якщо людина хоче бути господарем, або принаймні шанованим сусідом, то їй доведеться за це воювати. Треба орала перекувати на мечі; зворотний шлях — це бабусина казка.

Кожен із нас, хто візьме участь в експедиції, щонайменше один раз побував у полоні слимаків. Тільки той, хто був керований ними, знає, якими підступними бувають слимаки, що з ними треба постійно бути насторожі, і як глибоко треба їх ненавидіти, аби мати натхнення з ними боротися. Кажуть, що космічна подорож триватиме близько дванадцяти років, і це дасть нам із Мері достатньо часу, щоб завершити наш медовий місяць. Так, Мері також вирушає разом із нами. Більшість із нас — одружені пари, а чоловіки-одинаки збалансовані однаковою кількістю жінок-одиначок. Дванадцять років — це не подорож, а спосіб життя.

Коли я повідомив Мері, що ми вирушаємо на Сатурн, вона лише сказала:

— Добре, любий.

Окрім того, у нас буде час іще для двох чи трьох дитинчат. Як каже татко: «Людство мусить примножуватися й продовжувати свій шлях, навіть якщо не знає, куди йде».

Мій звіт місцями недоладний, і я розумію, що перед оприлюдненням дещо слід скоротити, а дещо піддати цензурі, але я вклав у нього все, що бачив і відчував, бо війна з чужинською расою — це війна психологічна, а не війна технічних засобів, тому мої думки та почуття можуть виявитися важливішими, ніж мої вчинки.

***

Цей звіт я завершую на космічній станції «Бета», з якої ми переправимося на наш корабель «Месник», споряджений Організацією Об’єднаних Націй. Часу для коригування тексту у мене вже не буде — він піде у тому вигляді, в якому є, щоб історикам було цікаво з ним ознайомитися. Вчора ввечері в порту Пайкс-Пік ми попрощалися з татком і залишили з ним нашу маленьку донечку. Вона ще нічого не розуміє, і від цього мені стало трохи сумно. Але ми з Мері неодмінно займемося проблемою дітонародження, причому невідкладно.

Коли я сказав «Прощавай!», татко поправив мене:

— Ти хотів сказати «Бувай!». Ти неодмінно повернешся, а я неодмінно доживу до того часу, з кожним роком стаючи ще більш дивакуватим і противним.