Роберт Хайнлайн – Ляльководи (страница 65)

РОЗДІЛ 33

Нас зібрали в тому ж самому конференц-залі Білого дому, і мені пригадалася ніч після виступу Президента багато тижнів тому. Зараз у нараді брали участь батько, Мері, Рекстон і Мартінес. Із «наближених осіб» не було нікого, але їхні місця зайняли генерал-керівник нашої лабораторії, доктор Гейзельхерст, а також полковник Джибсі. Мартінес заклопотано намагався відновити свою репутацію, після того як довідався, що його не втаємничили в плани, до яких мало долучитися і його відомство.

Але ніхто не звертав на нього ані найменшої уваги. Всі прикипіли очима до великої мапи, яка й досі висіла на стіні. Минуло вже чотири з половиною доби після векторного десанту в рамках операції «Лихоманка», але долина Міссісіпі й досі палала рубіновими вогнями.

Я вже починав нервувати, хоча десант завершився незаперечним успіхом; ми втратили лише три літаки. Згідно з розрахунками, всі слимаки в досяжності прямого спілкування мали бути інфікованими три доби тому, причому двадцять три відсотки — дистанційним способом. Операцію розрахували таким чином, щоб охопити контактом вісімдесят відсотків слимаків протягом перших дванадцяти годин, здебільшого у великих містах.

Невдовзі паразити мали почати виздихати як мухи — якщо наші обчислення були правильними.

Зусиллям волі я змушував себе сидіти спокійно, сподіваючись, що за тими рубіновими лампочками крилися мільйони тяжко хворих паразитів — або двісті мертвих шимпанзе. Невже під час розрахунків хтось проґавив десяткову кому? Або відволікся побазікати? Чи може наша помилка була такою велетенською, що ми її просто не помітили?

Раптом одна лампочка спалахнула зеленим світлом якраз посередині мапи, всі очікувально напружилися. Одразу ж після цього почувся голос зі стереопередавача, хоча зображення при цьому не з’явилося.

«Говорить Станція Діксі, місто Літтл-Рок, — промовив зморений диктор із південним акцентом. — Нам терміново потрібна допомога. Всіх, хто нас чує, благаємо поширити це повідомлення: Літтл-Рок, штат Арканзас, охопила жахлива епідемія. Дайте знати про це Червоному Хресту. Ми потрапили до рук...», — голос затремтів і замовк. Може від слабкості сигналу, хтозна.

Я навіть дихати забув від хвилювання. Мері поклала долоню мені на руку й відкинулася на спинку крісла, явно бажаючи розслабитися. Радість була настільки великою, що поглинала задоволення. Придивившись, я помітив, що зелена лампочка загорілася не в Літтл-Рок, а західніше — в Оклахомі. Блимнули зеленим іще дві лампочки: одна в Небрасці, а друга на півночі, біля Канади. Почувся ще один голос, типовий гугнявий голос із Нової Англії — незрозуміло, звідки він взявся в червоній зоні.

— Трохи схоже на ніч виборів, еге ж, шефе? — спитав Мартінес.

— Саме трохи, — скептично погодився Президент. — От тільки в ніч виборів ми ніколи не отримуємо результати підрахунку голосів із Мексики.

У штаті Чіуауа спалахнуло кілька зелених лампочок.

— Ти диви — і справді! Що ж, доведеться після закінчення війни розв’язувати деякі дипломатичні проблеми, чи не так?

Президент не відповів, тож Мартінес, на моє превелике задоволення, заткнувся. Президент неначе говорив сам із собою. Відчувши на собі мій погляд, він посміхнувся й голосно продекламував відомий жартівливий віршик:

Великих бліх кусають менші блохи, А менших — блішки вкрай малі.

І так до нескінченності ведеться На всій землі.

Я усміхнувся з ввічливості, хоча, як на мене, то за поточних обставин цей віршик вийшов вкрай недоречним. Президент відвів погляд і сказав:

— Хто бажає повечеряти? Вперше за кілька днів мені страшенно захотілося їсти.

Під вечір наступного дня мапа була більше зеленою, аніж червоною. Раніше Рекстон наказав встановити в конференц-залі два екрани з прямим підключенням до Нового Пентагона. На одному висвітлювався відсоток готовності до масштабного десантування, на другому — прогнозований час висадки десанту. Час від часу цифри на ньому змінювалися то на пізніший час, то на більш ранній. Але протягом останніх двох годин вони більш-менш стабільно трималися на позначці 17:43 східного поясного часу.

Нарешті Рекстон підвівся.

— Я зафіксую його на сімнадцятій сорок п’ять, — оголосив він. — Дозвольте йти, містере Президенте?

— Звісно ж.

Рекстон додав, повернувшись до нас із батьком:

— Якщо ви, Дон Кіхоти, поки не передумали, то зараз саме час вирушати.

Я підвівся:

— Мері, дочекайся мене.

— Де? — спитала вона.

Ми домовилися заздалегідь, хоча й не без скандалу, що вона зі мною не піде.

— Місіс Найвенс, пропоную вам залишатися тут, — втрутився в розмову Президент. — Зрештою, ви ж тепер член нашої сім’ї.

Із цими словами глава держави подарував нам свою фірмову сліпучу усмішку.

— Дякую, сер, — сказав я.

На обличчі полковника Джибсі з’явився отетерілий вираз.

Дві години по тому ми вже заходили на ціль, і десантні двері відчинилися. Ми з батьком були останніми в черзі після молодих хлопців, яким випала реальна важка робота. Мої руки спітніли, і я відчував страх, наче перед першим у житті виходом на сцену. Мене проймав жах, бо я ніколи не любив стрибати з парашутом.

РОЗДІЛ 34

З пістолетом у лівій руці та шприцом з антитоксином у правій я ходив від дверей до дверей у призначеному мені кварталі. То був старий район Джефферсон-Сіті — практично одні лише нетрі, які складалися з багатоквартирних будинків, споруджених п’ятдесят років тому. Я вже зробив кільканадцять уколів і мав зробити ще двадцять, а потім вирушити на нараду до місцевої Палати представників. Ця процедура вже почала мені набридати.

Я розумів, чому взяв безпосередню участь, і це була не просто звичайна цікавість — я на власні очі хотів подивитися, як ці тварюки здихають! Я хотів спостерігати за цим процесом, бачити їх здохлими, і ця моя ненависть перевершувала всі інші потреби. Але тепер, коли я вдосталь надивився, як паразити здихають, мені захотілося додому, захотілося вимитися в душі і більше ніколи про це не згадувати.

Робота була неважка, але монотонна й нудотна. Доти мені не довелося бачити жодного живого слимака, хоча здохлих траплялося дуже багато. Я знищив одного підозрілого пса, який начебто мав горб, але я не певен, бо вже стемніло. Ми розпочали операцію незадовго до заходу сонця, а тепер стояла майже суцільна темрява.

Найгіршим був сморід. Сказати, що він скидався на сморід немитого, завошивленого й хворого людського тіла, — це не сказати нічого.

Завершивши обробку кімнат у багатоквартирному будинку, я гукнув «Готово!» для звітності й вийшов на вулицю.

Вона була майже безлюдною, бо переважна частина мешканців стирчали вдома й хворіли на лихоманку. Єдиним винятком виявився якийсь чоловік, що з пустопорожнім виразом очей зиґзаґами наближався до мене.

— Гей! — гукнув я йому.

Чоловік зупинився.

— Ви — хворі, але я маю те, що допоможе вам одужати. Простягніть руку.

У відповідь незнайомець вдарив мене своєю кволою рукою. Я обережно підсмалив його пістолетом, і він упав долілиць. На його спині виднівся червоний висип, залишений слимаком. Не торкаючись ураженої ділянки, я віднайшов смугу відносно чистої й здорової шкіри над нирками, вштрикнув туди інжектор, злегка нахиливши його, щоби зламати кінчик ампули. Всі ампули були запаяні під тиском, тому більше нічого не треба було робити. Я навіть не став витягувати шприц із спини і пішов геть.

На першому поверсі наступного будинку я виявив семеро людей, з яких більшість були в такому поганому стані, що я не став їм нічого пояснювати, а просто зробив їм уколи і поквапився далі. Перешкод на моєму шляху не виникало. Другий поверх виявився схожим на перший.

На третьому було три порожні квартири, в одній з яких мені довелося випалити замок, щоб увійти. Четверта ж виявилася жилою, якщо можна так висловитися. Там я побачив мертву жінку, яка лежала в кухні на підлозі з розбитою головою. Її слимак і досі сидів у неї на спині, точніше, не сидів, а лежав здохлий і вже починав смердіти. Я швидко відійшов від трупів і озирнувся.

У ванній кімнаті в старій допотопній ванні сидів чоловік середніх років. Голова його впала на груди, а вени на зап’ястях були розрізані. Мені здалося, що він мертвий, але коли я над ним схилився, він розплющив очі.

— Ви спізнилися, — глухо сказав він. — Я вбив свою дружину.

«Або прийшов надто рано», — подумав я.

Зважаючи на кількість крові у ванні та сіре обличчя незнайомця, було б краще, якби я прийшов на п’ять хвилин пізніше. Я поглянув на нього, роздумуючи, робити йому укол чи не витрачати часу.

— Моя маленька дівчинка... — знову озвався чоловік.

— У вас є донька? — гучно спитав я його. — Де вона?

Він тільки закліпав очима, але нічого не сказав. І знову впав головою на груди. Я заволав до нього, а потім притиснув великий палець до шиї, але пульсу не знайшов. Суто з милосердя я обережно просмалив йому голову під потилицею і вийшов.

Дитина була в ліжку в одній із кімнат — то була дівчинка років восьми, яку можна було б назвати гарненькою, якби вона не була хворою. Вона підскочила й закричала, називаючи мене «татком».

— Так, так, — заспокійливо мовив я. — Зараз татко тебе вилікує.

Я зробив їй укол у ногу; сумніваюся, що вона його відчула взагалі.

Я хотів уже йти, але вона знову гукнула мене:

— Пити хочеться. Хочеться води.