Роберт Хайнлайн – Ляльководи (страница 19)

— Йдемо поглянути на твого братця-двійника, тобто на мавпу з твоїм паразитом.

— Я так і думав. Та ні, красненько дякую, але не бачу в цьому сенсу, — відповів я і здригнувся.

— Слухай-но, синку, — терпляче сказав Старий, — маєш перебороти свою паніку. І найкращий спосіб — це сміливо постати перед об’єктом свого страху. Розумію, це непросто. Бо сам провів тут не одну годину, вдивляючись у цю скотиняку й призвичаюючись до неї.

— Ви не розумієте! Не можете розуміти! — мене затрясло так сильно, що я вхопився за одвірок.

— Так, це — справді не одне й те ж, — мовив Старий, поглянувши на мене. — Просто дивитися на паразита чи мати його на своїх плечах. — Джарвіс... — він замовк, не договоривши.

— Ви до біса праві, що це не одне й те ж! І ніщо не змусить мене зайти туди!

— Та, мабуть, що так. Бачу, лікар мав рацію. Повертайся синку, до лазарету й лягай спатоньки, — сказав Старий тоном радше співчутливим, аніж сердитим.

Та не встигнув він зробити й кількох кроків, як я покликав його.

— Стривайте, начальнику! Я йду.

— Можеш не йти.

— Знаю. Але я піду. Просто... просто не відразу вдається опанувати себе.

Старий нічого не сказав, але, коли я порівнявся з ним, він тепло й приязно обійняв мене за плечі й продовжував, йдучи, обіймати мене так, наче я був дівчиною. Пройшовши крізь іще одні замкнені двері, ми увійшли до кімнати, де за допомогою кондиціонерів була створена тепла й волога атмосфера. В клітці сиділа мавпа.

Вона сиділа обличчям до нас, а її торс фіксовано утримувала рамка з металевих ремінців. Її руки й ноги обм’якло обвисли, наче вона їх не контролювала. Що, як я незабаром дізнався, було саме так.

Коли ми увійшли, вона підняла на нас очі. На якусь мить у них спалахнули злість та розум, але потім вони згасли й перетворилися на очі звіра, який страждав від болі.

— Обійдімо ззаду, — тихо сказав Старий.

Я було відсахнувся, але він і досі тримав мене за плечі. Ми обійшли мавпу ззаду; вона провела нас поглядом, але її тіло стримувала рамка. І тут зі своєї нової позиції я побачив його.

Свого володаря. Істоту, яка довгий час сиділа у мене на спині, говорила моїми вустами і думала моїм мозком. То був мій володар.

— Спокійно, — тихо мовив Старий, — без паніки. Ти звикнеш до нього. — І додав, струснувши мене за плече: — Відвернися на хвилину. Це допомагає.

Я відвернувся, і це справді допомогло. Не дуже, але трохи допомогло. Я кілька разів глибоко вдихнув, затримуючи подих, і таким чином дещо уповільнив серцебиття. І змусив себе довше подивитися на тварюку.

Жах спричиняє не сама зовнішність паразита. Вони справді огидні, але не більше ніж п’явки у ставку або хробаки в купі сміття.

Жах також був не лише від знання того, на що ці паразити здатні, бо я відчув цей жах з першого ж погляду, навіть ще не знаючи, що то насправді за істота. Я спробував пояснити це Старому, намагаючись розмовою заспокоїти себе. Старий кивнув, не зводячи погляду з паразита.

— Це трапляється з кожним, — зазначив він. — Безпричинний страх, як у птаха в присутності змії. Мабуть, це і є головна зброя паразита.

Він повільно відвів погляд убік, неначе тривалий погляд на істоту був незносним навіть для його загартованих нервів.

Я не відходив від Старого, ковтаючи слину й намагаючись не виблювати свій сніданок. І продовжував запевняти себе, що паразит вже мені не загрожує, що він вже не зможе завдати шкоди мені.

Відвернувшись, я побачив, що Старий дивиться на мене.

— Ну як? Призвичаївся?

— Та трохи, — сердито відповів я. — Все, що мені хочеться, — це вбити цю тварюку! Хочеться повбивати їх усіх! Все життя тільки й робив би, що нищив їх.

І мене знову почало трясти.

Старий не зводив із мене допитливого погляду.

— На, візьми, — сказав він і подав мені свій пістолет.

Це мене здивувало. Сам я був беззбройний, бо щойно встав із ліжка. Я взяв пістолет, але запитально поглянув на Старого:

— А для чого?

— Ти ж хотів його вбити? Якщо гадаєш, що маєш це зробити, тоді — вперед. Убий його. Просто зараз.

— Е-е-е.. Але ж, начальнику, ви сказали мені, що цей екземпляр потрібен вам для дослідів.

— Так. Потрібен. Але якщо маєш потребу вбити його, якщо ти відчуваєш, що мусиш його вбити, то візьми і вбий. Наскільки я розумію, цей конкретний екземпляр був твоїм «вершником» і між вами існує певний зв’язок. І якщо тобі потрібно його вбити, щоб знову відчути себе людиною, то вперед!

«Знову відчути себе людиною». Ця думка блискавкою промайнула в моїй голові. Старий краще за мене знав, якої шкоди мені було завдано і яким засобом цю шкоду можна було вилікувати. Я вже не тремтів; я завмер із пістолетом у руці, готовий не задумуючись вбити мого володаря.

Якщо я вб’ю його, то знову стану вільною людиною, але якщо він залишиться жити, то я ніколи не буду вільним. Звісно, я прагнув виявляти їх, знищувати всіх і кожного з них, спалювати їх, вбивати їх, але насамперед — оцього.

Він — мій володар, і залишатиметься ним, якщо я його не вб’ю. Мене мучила моторошна й неспростовна думка, що, коли ми залишимося сам на сам, я не зможу нічого вдіяти, що я замру та чекатиму, допоки він на мене не заповзе й не вмоститься поміж моїх лопаток, шукаючи мого хребта і оволодіваючи моїм мозком, моїм внутрішнім єством.

Але зараз я можу його вбити!

Позбувшись страху і відчуваючи натомість люте збудження, я підняв пістолет, готовий натиснути на спусковий гачок.

Старий мовчки спостерігав за мною.

Я трохи опустив зброю і невпевненим голосом сказав:

— Начальнику, припустімо, що я його вб’ю. У вас є інші екземпляри?

— Ні.

— Отже, він вам потрібен.

— Так.

— Але ж... Заради всього святого — навіщо ви тоді дали мені зброю?

— Ти сам знаєш навіщо. Цей паразит — твій; ти маєш на нього пріоритетне право. Якщо тобі хочеться вбити його, то вбивай. Якщо ж можеш обійтися без цього, то ним скористається Відділ.

Я мусив його убити. Навіть якщо ми знищимо всю решту і живим залишиться тільки цей, то я все одно плазуватиму й тремтітиму в темряві. А що стосується інших паразитів, то для дослідів ми завжди зможемо наловити їх у Конституційному клубі. Убивши цю гидоту, я зможу сам очолити облаву в Конституційному клубі. Пришвидшено дихаючи, я знову підняв зброю.

Але враз швидко обернувся й кинув пістолет Старому; він спіймав його на льоту й сховав у кишеню.

— Що сталося? — спитав він. — Ти ж уже прийняв рішення.

— Та хтозна. В останній момент мені було достатньо зрозуміти, що я здатен це зробити.

— Я також знав, що цього буде достатньо.

Мені стало тепло і спокійно. Неначе я щойно когось убив або покохав жінку. Неначе я справді вбив оцю заразу. Не відчуваючи більше страху, я повернувся до паразита спиною і поглянув Старому в очі. Я анітрохи не сердився на нього за те, що він зробив; навпаки: я відчував до нього тепло і навіть симпатію.

— Я знав, що ви знали, чорти б вас забрали! Гарно бути ляльководом, еге ж?

Старий не сприйняв цю шпильку як жарт. І натомість серйозним голосом відповів:

— Це не до мене. Найбільше, що я можу зробити, — це спрямувати людину на шлях, яким вона бажає пройти. А ляльковод — він ось тут, поруч, — тицьнув він гачкуватим пальцем на паразита.

Я повернувся й поглянув на лихе створіння.

— І справді, — погодився я стиха. — Воно — ляльковод. Вам здається, що ви розумієте, що це таке, але по суті — ні. І я сподіваюся, шефе, що вам... вам ніколи не доведеться цього пізнати.

— Я теж сподіваюся, що цього не станеться, — серйозно відповів Старий.

Тепер я міг дивитися на паразита і при цьому не тремтіти. Мені навіть захотілося невимушено засунути руки в кишені, але в шортах кишень не було. Не зводячи пильного погляду з істоти, я сказав:

— Шефе, коли він стане вам не потрібен і якщо хтось із них іще залишиться, тоді я неодмінно його уб’ю.

— Домовились.

***

Нашу розмову перервав чоловік, який увірвався до кімнати з кліткою. На ньому були шорти й лабораторний халат, від чого вигляд він мав кумедний і пришелепуватий. Я його не впізнав. Це був не Грейвс, бо Грейвса я більше не бачив — мабуть, Старий з’їв його на сніданок.