Роберт Хайнлайн – Ляльководи (страница 17)

Я оволодів собою та почав ретельно й докладно доповідати про все, що міг пригадати. Я розповів, як орендував мансарду і завербував свою першу жертву, як ми потім вирушили з мансарди до Конституційного клубу. Старий слухав, киваючи головою.

— Все логічно. Ти виявився хорошим агентом — навіть для них.

— Ви не розумієте, — заперечив я. — Особисто я ні про що не думав. Я знав, що відбувається, і тільки. Це було схоже на... на... — Я замовк, підбираючи потрібні слова.

— Заспокойся. Продовжуй.

— Після того як ми завербували менеджера клубу, все пішло як по маслу. Ми обробляли їх у міру того, як вони приходили і.

— Імена!

— Так. Я сам, Грінберг, Тор Гансен, Джей Гардвік Поттер, його шофер Джім Вейклі й маленьке хлоп’я на прізвисько Джейк — він працював слугою в клубному туалеті. Але, схоже, ми його згодом утилізували, бо його володарю не подобалося, що він часто відлучався на якісь потреби. Потім був менеджер, але я так і не дізнався, як його звали. — Я зупинився, хутко пригадуючи все, що трапилося того дня в клубі, і намагаючись чітко пригадати кожного рекрута. — О господи! — вирвалося в мене.

— Що таке?

— Міністр... Заступник міністра фінансів...

— Ти хочеш сказати, що ви й до нього добралися?

— Так, першого ж дня. Який це був день і коли це було — я не пам’ятаю. О боже, начальнику, за безпеку Президента відповідає Міністерство фінансів!

Але я промовляв до порожнього місця: там, де колись був Старий, в просторі утворилася діра.

Виснажений, я знову ліг. І почав тихо хлипати в подушку. А трохи згодом заснув.

РОЗДІЛ 9

Я прокинувся з гидотним присмаком у роті, гудінням у голові та смутним відчуттям неминучої катастрофи. Однак почувався я відносно добре.

—Ну як? Краще? — спитав мене хтось бадьорим голосом.

Наді мною схилилася маленька гарненька брюнетка. Такого милого створіннячка я ще ніколи не бачив і почувався достатньо добре, щоби цей факт усвідомити, хоча й не надто яскраво. На ній був надзвичайно дивний костюм, себто скоріше його рештки: тісні білі шорти, стрічка майже прозорої білої матерії, яка трохи прикривала груди, і свого роду металевий панцир, який захищав її шию, плечі та спину аж до попереку.

— Краще, — ствердно відповів я, і скривився.

— Що — неприємний присмак у роті?

— Як коти насцяли.

— Ось, тримайте. — Медсестра подала мені якусь рідину у скляній пляшечці. Вона була терпка й трохи пекуча, огидний присмак швидко зник. — Ні, — сказала жіночка, — ковтати не треба. Обережно сплюньте, як це роблять малюки, і я принесу вам води.

Я зробив, як мені сказали.

— Мене звати Доріс Мардсен, — продовжила вона, — я — ваша денна медсестра.

— Радий познайомитися, Доріс, — сказав я, придивляючись до неї із зростаючою цікавістю. — А скажіть, будь ласка, що це на вас за наряд такий? Ні, я не кажу, що він мені не подобається, але ви схожа на персонаж із коміксу.

Доріс оглянула себе спереду й захихикала:

— Я почуваюся наче дівчина-хористка. Але то нічого. Ви звикнете — я ж звикла.

— Та я вже звик. І мені подобається ваш прикид. Але все ж таки — чому?

— Це — наказ Старого.

Я продовжував розпитувати її, а коли дізнався причину, то мені знову стало зле. І я замовк.

— Я принесла вам вечерю, — продовжила Доріс.

Взявши тацю, вона сіла на ліжко.

— Та мені не хочеться їсти.

— Розкрийте рота, інакше вам на голову виллю, — суворо сказала дівчина. — Ось так, молодець, слухняний хлопчик.

Ковтаючи їжу (здебільшого для самозахисту), я примудрився говорити:

— Мені вже добре. Зробіть мені укол «гіро» — і я невдовзі буду на ногах.

— Стимулятори вам заборонені, — суворо сказала медсестра, продовжуючи натоптувати мені пельку. — Вам належить спеціальна дієта й тривалий відпочинок, можливо, трохи снодійного згодом. Так наказав шеф.

— А що зі мною сталося?

— Крайнє виснаження від голоду і цинга, яку я побачила вперше за все своє життя. А також лишаї та воші — але ми їх знищили. Тепер ви знаєте, що з вами відбувається. Але якщо ви скажете лікарю, що це я вам розповіла, то я, не вагаючись, назву вас брехуном. А тепер переверніться на живіт.

Я зробив, як сказала медсестра, і вона почала міняти мені пов’язки. Виявилося, що все моє тіло вкрите виразками; речовина, яку вона використовувала, трохи пекла, але потім створювала відчуття прохолоди. Я замислився над тим, що сказала мені Доріс, і спробував пригадати, як саме я жив із «вершником» на спині.

— Не тремтіть, — наказала сестра. — Вам холодно?

— Все нормально, — відповів я.

Мені вдалося вгамувати тремтіння, і я став пригадувати недавнє минуле вже спокійніше. Наскільки мені пам’яталося, я харчувався не частіше, ніж один раз на два, а то й на три дні. Митися? Та я не мився зовсім! Зате щодня голився й вдягав свіжу сорочку — то було необхідною частиною маскараду, і мій володар це знав.

З іншого боку, якщо мені не зраджує пам’ять, я ніколи не знімав туфлі відтоді, як поцупив їх, аж до того дня, коли Старий мене спіймав. А вони ж бо були мені затісні.

— В якому стані мої ступні? — спитав я.

— Тихше, не кричіть, — зауважила Доріс. — Переверніться на спину.

***

Мені подобаються медсестри: вони спокійні, прості й надзвичайно толерантні. Міс Бріггс, моя нічна сестра, була не така спокуслива, як Доріс. У неї було обличчя, наче в коняки, що перехворіла жовтухою, але як для жінки її віку вона мала гарну фігуру: худорлява й добре доглянута. На ній було таке ж кумедне вбрання, як і на Доріс, але вона носила його із серйозним виглядом і походжала, мов гвардієць-гренадер.

Коли я прокинувся вночі від кошмарів, міс Бріггс відмовилася дати мені ще одну сонну пігулку, зате зіграла зі мною в покер і роздягнула мене на половину моєї місячної зарплати. Я спробував дізнатися у неї про Президента, бо вирахував, що на той час Старий вже встиг або програти, або перемогти. Але вона не стала про це говорити. Вона вдала, що нічого не знає про паразитів, летючі тарілки і таке інше — і це при тому, що вона сиділа переді мною в костюмі, який мав лише одне призначення!

Тоді я спитав у неї про громадські новини, але міс Бріггс сказала, що останнім часом була надто зайнята, щоб дивитися трансляції. І порадила поцікавитися у лікаря, додавши при цьому, що я значуся у списку «тихих» пацієнтів, яких не слід турбувати. Я спитав її, коли ж, у біса, до мене прийде той лікар, а вона відповіла, що не знає, бо днями лікар також був вкрай зайнятий. Я поцікавився, скільки в лазареті було таких пацієнтів, як я, але міс Бріггс сказала, що насправді не пам’ятає. В ту мить пролунав сигнал виклику, і вона мусила йти, мабуть, до ще одного пацієнта.

Я вдався до хитрощів. Коли вона пішла, я підтасував колоду так, щоб під час наступної здачі їй дісталися карти, які б не дали брати прикуп, — тоді мені не доведеться робити проти неї ставки.

Згодом я заснув і прокинувся від того, що міс Бріггс ляскала мої щоки холодним мокрим рушником. Отак вона підготувала мене до сніданку. Її змінила Доріс, яка принесла мені поїсти. Цього разу я їв сам, і, пережовуючи харчі, намагався вивідати у неї новини — з таким же нульовим результатом, як і в міс Бріггс. Медсестри розпоряджались у шпиталі так, наче це були ясла для розумово відсталих дітей.

Після сніданку до мене навідався Девідсон.

— Дізнався, що ти тут.

Окрім шортів, на ньому нічого не було, лише ліва рука була забинтована.

— Я сам тільки-но дізнався, що я тут, — поскаржився я. — А з тобою що сталося?

— Бджола вкусила.

Я облишив цю тему; якщо йому не хотілося розповідати, як його підсмалили, то це його особиста справа.

— Вчора тут був Старий, — продовжив я. — Вислухав мою доповідь, а потім раптово вшився. Ти його бачив опісля?

— Еге ж.

— Ну і що скажеш?

— Краще про себе розкажи. Тебе вже відремонтували? Наші психи дали тобі допуск до секретних матеріалів чи ні?

— А що, стосовно мене є якісь сумніви?

—Авжеж, є. І до біса! Бідолаха Джарвіс так і не оклигав.

— Га? — я й думати забув про Джарвіса. — Як він там?

— Ніяк. Так і не отямився. Впав у кому і наступного дня помер. Через день після того, як ти зник. Тобто через день після того, як паразити захопили тебе в полон. Просто взяв та й помер, без видимої причини. — Девідсон окинув мене поглядом. — А ти, мабуть, виявився міцним горішком.