Роберт Хайнлайн – Ляльководи (страница 15)

Я почав пояснювати, але він перервав мене:

— Краще зв’язатися напряму, й ми не марнуватимемо часу.

Я задрав свою сорочку, він зробив те ж саме, і ми всілися спинами один до одного на край закритого ящика, щоб наші господарі ввійшли в контакт. Мій власний розум був геть порожнім, і я не мав ані найменшого уявлення, скільки тривала їхня розмова. Мій погляд спіймав муху, яка дзижчала, потрапивши в павутину, — я її бачив, але про неї не думав.

***

Нашим наступним рекрутом став директор будівлі. То був кремезний швед, і ми заледве впоралися з ним удвох. Після цього містер Грінберг зателефонував власнику будівлі й наполіг, аби той негайно приїхав і поглянув на жахливі дефекти, які виникли в споруді, — я не став прислухатися, які конкретно, бо в той момент ми з директором відкривали й розігрівали нові камери.

Власник будівлі став нашим справжнім призом, і ми всі відчули тихе задоволення, включаючи, звісно, і його самого. Він був членом Конституційного клубу, список учасників якого являв собою перелік тих, хто є хто у фінансах, уряді й промисловості. Ба більше, цей клуб міг похвалитися тим, що його членом був найвідоміший місцевий шеф-кухар, і це давало чималенький шанс, що будь-який інший представник того клубу неодмінно зайде до нього підхарчитися, якщо часом опиниться у місті.

Наближався полудень, і ми не могли гаяти часу. Директор складу пішов прикупити мені підходящу одежу та рюкзак і прислав нам шофера власника будівлі для вербовки. О дванадцятій тридцять ми з власником вирушили в дорогу в його автомобілі. Мій рюкзак містив дванадцятеро «вершників» — всі вони були у своїх камерах, але напоготові.

У книзі відвідувачів власник будівлі записав: «Дж. Гардвік Поттер із гостем». Один із лакеїв спробував був забрати мій рюкзак, але я наполіг, що він потрібен мені, аби змінити сорочку перед обідом. Ми потинялися в туалеті, допоки не залишилися там самі — окрім слуги, якого ми не проминули завербувати і послати з повідомленням до менеджера клубу, що одному з гостей стало зле в туалеті.

Після того як ми «обробили» менеджера, той дістав для мене білий піджак, і я став іще одним туалетним слугою. У мене залишалося тільки десятеро «вершників», але я знав, що невдовзі зі складської мансарди сюди доставлять контейнери з додатковими «малюками». Перш ніж скінчився наплив обідніх відвідувачів, ми зі штатним слугою встигли прилаштувати решту тих «вершників», які я приніс із собою. Один із гостей застукав нас зненацька, і мені довелося вбити його, оскільки часу для його вербовки ми не мали. Його труп ми заштовхали в комірку, де зберігалися швабри та віники.

Після цього настало певне затишшя, оскільки коробки ще не прибули. Відчуття голоду мало не скорчило мене навпіл, але швидко ослабло, хоча й не зникло остаточно. Я покликав менеджера клубу, і мені подали до його офісу найкращий з обідів, які я коли-небудь куштував у своєму житті. Контейнери прибули саме тоді, коли я доїдав делікатеси.

Протягом дрімотного періоду, який зазвичай буває у чоловічому клубі в післяобідній час, ми повністю взяли приміщення під свій контроль. До четвертої години всі присутні в клубі — члени, персонал і гості — стали нашими; відтоді ми просто обробляли кожного, кого швейцар запускав всередину. Під вечір менеджер зателефонував у Де-Мойн, щоб нам прислали іще чотири ящики.

Того ж вечора ми здобули неабиякий приз: то був заступник міністра фінансів. Ми розцінили це як важливу перемогу, бо Міністерство фінансів відповідало за безпеку Президента.

РОЗДІЛ 8

Радість, спричинену захопленням такого великого цабе, я відчував як суто машинальне задоволення і більше про це не згадував. Ми, тобто люди-рекрути, практично не думали взагалі; ми просто кожної миті знали, що маємо робити, але ми знали про це лише в момент дії, приблизно так, як сприймає команди добре вишколений кінь, — він реагує на них миттєво, після чого готовий сприймати новий сигнал від свого «вершника».

Добре вишколений кінь та його «вершник» — це добре порівняння, але неповне. «Вершник» частково має у своєму розпорядженні розум коня. А наші володарі контролювали не лише увесь наш розум, а й нашу пам’ять та досвід. Більше того, вони спілкувалися один з одним через нас; інколи ми розуміли, про що вони говорять, інколи — ні: сказані ними слова проходили крізь слугу, але слуга не брав участі у важливих прямих розмовах між володарями. Під час таких розмов ми тихо сиділи й чекали, поки вони не завершаться, а потім поправляли нашу одежу, щоб їх приховати, і виконували те, що було необхідно.

Подібна масштабна «нарада» відбулася після того, як ми завербували заступника міністра фінансів, і мені про цю нараду відомо не більше, ніж вам, хоча я формально також брав у ній участь.

До слів, які я промовляв від імені мого володаря, я мав не більший стосунок, аніж до аудіопристрою, прикріпленому за моїм вухом, — цей пристрій лише транслював сказані слова. До речі, цей ретранслятор останнім часом мовчав, а свій власний телефон я із собою не взяв. Себто я виконував функцію передавального пристрою, і не більше. Кілька днів по тому, як мене завербували, я дав менеджеру клуба нові вказівки щодо виконання замовлення на постачання нових контейнерів із «вершниками». При цьому в моєму мозку ненадовго з’явилася інформація, що десь приземлилися ще три кораблі, але про місця посадки я не знав, і моє конкретне знання обмежувалося єдиною адресою в Новому Орлеані.

Та я про це не думав, я продовжував виконувати свою роботу. Провівши день у клубі, я став спеціальним помічником містера Поттера і тепер днював і ночував у його кабінеті. Фактично наші стосунки радикально помінялися, і я часто давав містеру Поттеру усні вказівки. Втім, зараз, як і тоді, я мало розуміюся на соціальній організації паразитів. Стосунки між ними, мабуть, є більш гнучкими, ніж між людьми, більш анархістичними і значно складнішими, ніж давав мені змогу зрозуміти мій власний досвід.

Я розумів — і мій володар, поза сумнівом, також, — що мені слід було лишатися непоміченим. Через мене мій володар знав стільки ж про організацію під назвою «Відділ», скільки й я. Цій істоті було відомо, що Старий знав, що я був єдиним агентом, який зазнав вербовки. Мій володар, безперечно, знав також, що Старий не полишить спроб розшукати, спіймати та вбити мене.

Дивно, що мій «вершник» не визнав за краще пересісти на інше тіло, а моє умертвити, бо тепер ми мали в наявності значно більше потенційних рекрутів, аніж володарів. Не думаю, що паразити відчували щось подібне до людської делікатності: володарі, нещодавно вивільнені зі своїх транзитних камер, часто завдавали шкоди своїм початковим носіям; у такому випадку ми завжди знищували пошкодженого носія і знаходили для володаря нового.

З моїм «вершником» було інакше. До того як пересісти на мене, він контролював щонайменше трьох людей: Джарвіса, міс Гайнс і одну з дівчат в офісі Барнса — можливо, його секретарку — і в процесі, безперечно, майстерно оволодів навичками керування людськими носіями. І тепер мав змогу з легкістю «міняти коней».

І справді — навіщо досвідченому погоничу знищувати добре тренованого робочого коня заради коня невідомого й необ’їждженого? Можливо, саме через це мене ховали й берегли, хоча хтозна, бо про загальний задум я не мав ані найменшого уявлення.

Після «зачистки» міста мій володар почав виводити мене на його вулиці. Я не стверджую, що кожен місцевий мешканець носив на спині горб, ні. Безгорбих було відсотків дев’яносто дев’ять, бо людей тут було дуже багато, а володарів і досі дуже мало, але всі ключові позиції в місті перейшли під контроль наших рекрутів — від полісмена на розі вулиці і до мера та начальника поліції, а також керівників відділів, церковних служителів, членів правління та всіх відповідальних за громадське мовлення та новини. Переважна більшість городян продовжували займатися своїми справами. Вони не лише не відчували тривоги, а й взагалі анічогісінько не знали про те, що відбувається.

Однак якщо хтось із них ненароком ставав на шляху якоїсь задумки того чи іншого володаря, то такого індивіда негайно утилізували, щоб заткнути йому пельку. В результаті потенційних носіїв поволі ставало менше, але економити не було резону.

***

Одною з незручностей, з якими ми стикалися, працюючи на своїх володарів, вірніше, одною з незручностей, з якими стикалися наші володарі, була складність зв’язку на великі відстані. Цей зв’язок обмежувався здатністю людей-носіїв спілкуватися своєю людською мовою за допомогою традиційних каналів зв’язку. А якщо той чи інший канал не був захищеним, то складність комунікації зростала ще більше, бо доводилося вдаватися до кодованих повідомлень, якими я скористався, замовляючи перші дві партії володарів. Звісно, володарі могли спілкуватися між кораблями, і, можливо, між кораблями та домашньою базою, але поблизу жодного корабля не було — це місто було захоплене суто випадково, в результаті моєї поїздки до Де-Мойна в попередньому житті.

Спілкування через слуг було явно недостатнім, щоб володарі могли реалізовувати свою мету. Схоже, вони потребували частих і прямих нарад безпосередньо «між тілами» задля координації своїх дій. Я — не експерт з екзотичної психології, але ті, хто вважають себе експертами, стверджують, що паразити є не чітко окресленими істотами, а клітинками якогось більшого єдиного організму, і тому... Втім, навіщо продовжувати? Достатньо вказати лише, що вони, швидше за все, потребували прямого спілкування у вигляді нарад.