Роберт Чемберс – Король у Жовтому (страница 28)

— Друзі, ви хоч знаєте, про кого мова?

— Гартман! — припустив Вест.

Обличчя Сильвії стало мертвотно-блідим. Оділь одразу ж обійняла її за талію, підвела до стільця та допомогла сісти, зауваживши:

— Сильвії стало зле, тут так душно. Хто-небудь, принесіть води.

Трент одразу ж вийшов і повернувся зі склянкою води.

Сильвія розплющила очі, підвелась і пішла до спальні, у супроводі Марі Ґеналек і Трента. Це був очевидний сигнал розходитись, тож усі потиснули Трентові руку, побажали Сильвії добряче виспатись і забути про той прикрий інцидент. Коли Марі Ґеналек прощалася з ним, вона уникала дивитися Джекові в очі, проте той сердечно подякував їй за допомогу.

— Якщо потрібна моя допомога, можеш на неї розраховувати, Джеку, — сказав Вест, затримавшись, а потім поспішив униз сходами, аби наздогнати інших.

Трент сперся на поруччя, слухаючи їхні кроки та балаканину. Потім унизу грюкнули двері. У будинку запала тиша. Вагаючись, він вдивлявся у темряву, покусуючи губи. Потім, усе ще сповнений сумнівів — мабуть, я збожеволів! — Трент запалив свічку і зайшов до спальні. Сильвія лежала у ліжку. Він схилився над нею, ніжно відводячи з лоба її хвилясте волосся.

— Тобі вже ліпше, кохана?

Вона мовчки поглянула йому в очі. Від того, що він прочитав у її погляді, його охопило нервове тремтіння. Він сів на стілець, затуливши обличчя долонями. Врешті-решт вона заговорила дивним, геть незвичним для неї голосом, якого він ніколи не чув раніше. Трент опустив руки і слухав, непорушно застигнувши.

— Джеку, це все ж таки сталося. Я боялася цього, тремтіла від страху… О, як часто я прокидалась серед ночі з важким серцем і молилась, аби мені померти, перш ніж ти про все дізнаєшся!.. Бо я кохаю тебе, Джеку, і якщо ти підеш, я не зможу жити далі. Я обманула тебе. Це сталося ще до того, як ми зустрілись, але з того самого дня, коли ти побачив мене у сльозах у Люксембурзі[103] й заговорив до мене, Джеку, я була вірною тобі в усіх своїх думках і вчинках. Я закохалася у тебе з першого погляду і не сміла сказати тобі про це, боячись, що ти підеш геть. Відтоді моя любов до тебе лише міцнішала і… О, як я страждала! Страждала і не сміла тобі сказати. А тепер, коли ти знаєш усе, крім найгіршого… Нащо мені хвилюватися через нього зараз? Він був жорстоким, ох, яким він був жорстоким…

Вона сховала у долонях своє обличчя.

— Мені розповідати далі? Чи можу я розповісти тобі?.. О, Джеку, ти навіть не уявляєш…

Він не поворухнувся, втупившись невидющим поглядом у порожнечу.

— Я… я була надто молода, я нічого ще не знала, а він… він казав, що кохає мене…

Трент різко підвівся і вдарив по свічці стиснутим кулаком. Кімнату огорнула темрява.

Дзвони церкви Сен-Сюльпіс пробили першу. Сильвія з гарячковою квапливістю продовжувала розповідати:

— Я маю тобі все розповісти! Коли ти освідчився мені у коханні, ти не запитував мене ні про що, але тоді, вже тоді було надто пізно. Інше життя прив’язує мене до нього, воно завжди стоятиме між нами з тобою! Бо є інший, прив’язаний до нього, і він невинний. Він не може загинути — вони не повинні його застрелити, заради того іншого!

Трент нерухомо сидів, але його розум працював з неймовірною швидкістю.

Сильвія, мила Сильвія, з якою він провів роки свого студентського життя, яка ділила з ним тягар похмурих днів облоги без жодних нарікань, ця худенька дівчина з блакитними очами, якою він так захоплювався, яку він дражнив чи пестив, відповідно до настрою, яка іноді так зворушувала його своєю палкою відданістю… Чи та ж сама Сильвія плакала тепер у темряві?

Він стиснув зуби. «Хай він помре! Хай він помре!» — але ж, заради Сильвії, заради іншого… Так, він піде, він має піти, він чітко усвідомлював свій обов’язок. Проте Сильвія… Він уже не зможе бути тим, ким був для неї раніше. Якийсь неясний жах охопив його, однак все вже було сказано. Тремтячи всім тілом, він запалив свічку.

Вона лежала на ліжку, хвилясте волосся спадало їй на обличчя, тендітні білі руки притиснуті до грудей.

Він не міг її покинути. Він не міг лишитися з нею. Джек ніколи раніше не усвідомлював, наскільки кохає її. Вона була для нього вірним другом і доброю жінкою, проте… О, тепер він кохав її всім серцем і душею, збагнувши це, коли стало вже надто пізно. Надто пізно? Чому? Джек задумався про іншого, який прив’язував, назавжди поєднував її з людиною, чиє життя тепер було під загрозою. Вилаявшись, він кинувся до дверей, але вони не піддались — чи він штовхнув їх не в той бік?.. Тоді чоловік упав на коліна біля ліжка. Він зрозумів, що не посміє покинути найдорожче, що було в його житті.

О четвертій ранку він вийшов з в’язниці для засуджених разом з очільником американського представництва. Біля карети американського дипломата, що стояла навпроти, зібралася купка людей. Коні били копитами зледенілу дорогу, на передку сидів візник, скрутившись від холоду і кутаючись у якесь хутро. Савтварк допоміг секретареві дипломатичної місії піднятись у карету, а потім потиснув руку Трентові, подякувавши за допомогу.

— Як зауважив той негідник, — мовив він, — ваші свідчення були гіршими за копняка, але вони врятували його шкуру, принаймні наразі, та запобігли ускладненням.

Дипломат позіхнув:

— Свою частину роботи ми виконали. Хай тепер доводять, що він шпигун, а ми вмиваємо руки. Піднімайтеся, капітане! І ви з нами, Тренте!

— Мені треба перемовитися з капітаном Савтварком. Я не затримаю його надовго, — поспішно сказав Трент, а потім понизив голос:

— Савтварку, допоможіть тепер мені. Ви чули історію того покидька. Ви знаєте, що… що у нього вдома є дитина. Заберіть її звідти і привезіть до мене. Якщо його розстріляють, я подбаю про неї.

— Розумію, — серйозно відповів капітан.

— Зробите це просто зараз?

— Просто зараз, — повторив той.

Їхні руки зустрілись у теплому рукостисканні, а потім капітан Савтварк піднявся в карету і знаком запросив Трента всередину. Той похитав головою і попрощався з ними. Екіпаж поїхав геть.

Він поглядом провів карету до рогу вулиці, а далі покрокував був до свого кварталу, проте за кілька кроків завагався, зупинився і зрештою вирушив у зворотному напрямку. Щось викликало в нього відразу — можливо, образ в’язня, з яким він нещодавно зустрівся. Йому хотілося залишитись наодинці зі своїми думками, аби зібрати їх докупи. Вечірні події неймовірно вразили його, але він зможе через це переступити, забути про все, розвіяти спогади і повернутися до Сильвії. Він ішов швидко, і згодом сумні думки почали відступати, але щойно він, задихавшись, спинився під Тріумфальною аркою, розуміння нестерпності становища, в якому він опинився, гіркота всіх змарнованих років життя раптово впали на нього і накрили, немов пеленою. Перед його очима постало спотворене гримасою жаху обличчя в’язня.

З тугою на серці він блукав туди-сюди під величною аркою у даремних спробах поладнати із власною свідомістю. Вдивляючись у гранітні плити, він читав назви битв та імена героїв, яких тут поховано, але його всюди переслідувало бліде обличчя Гартмана, скалячи від жаху зуби. Та чи був то жах? А може, тріумф? Від цієї думки він завмер, наче людина, що відчула лезо ножа на своїй горлянці. Трент розлючено обійшов навколо площі, а потім знову повернув назад, намагаючись втихомирити своє страждання.

Попри холод, його щоки палали від обурення і сорому. Сором? Чому? Може тому, що він одружився з дівчиною, яка випадково стала матір’ю? Чи кохав він її? Чи було паскудне богемне існування кінцевою метою його життя? Він заглянув усередину свого серця і побачив там лиху історію — історію прихованого минулого. Кров прилила до обличчя, тупий біль розривав голову, а серце вибивало ритм історії його майбутнього. Історії сорому та ганьби.

Немов прокинувшись з летаргії, яка майже заспокоїла гіркі думки, він підвів голову й роззирнувся навкруги. Туман швидко поглинав вулиці, стискаючи арку у своїх міцних обіймах. Йому треба йти додому. Страх залишитись на самоті охопив Трента. Але він був не сам. Примари наповнили туман. Вони рухались усюди навколо нього; пливучи під аркою, вони залишали по собі сліди й розчинялися, поки інші поставали з туману, проносили своє минуле та зникали у сірій безвісті. Він був не сам, вони юрмилися навколо нього, торкались його, роїлися спереду й позаду, штовхали його, хапали та волокли за собою крізь туман. Примари рухались униз темною вулицею, білими доріжками та алеями, їхні голоси були неясними та химерними, наче морок, з якого вони вийшли. Аж ось попереду виріс насип з каменю і землі, схований за масивними залізними ґратами. Все повільніше текли вони, пліч-о-пліч, рука в руку. Потім увесь рух завмер. Раптовий подув вітру сколихнув туман. Предмети окреслилися виразніше. Бліда тінь розповзалася над видноколом, торкалась дощових хмар і вибивала тьмяні іскри з тисяч багнетів. Багнети були повсюди: вони шматували туман або пливли під ним сталевими річками. Високо на стіні з каменю і землі проступила величезна гармата, а довкола неї копошилися неясні силуети. Під ними струменів широкий потік солдатів, що проривались крізь залізні ґрати надвір, до тінистих рівнин. Світлішало. Обличчя вояків ставали чіткішими. Одне з них він навіть упізнав.

— Агов, Філіпе!