Роберт Чемберс – Король у Жовтому (страница 27)
— Та він когось душив, погляньте лише на його шию! — зареготав Ґеналек.
— Отже, тепер ми знаємо, яким чином ти дістаєш гроші, — додав Вест. — Слава le coup du Père François[97]!
Трент потиснув усім присутнім руки і розсміявся, побачивши бліде обличчя Сильвії.
— Я не хотів запізнитися, просто зупинився біля моста, аби поглянути на обстріл. Ти хвилювалася, Сильвіє?
— Зовсім ні, — прошепотіла вона з усмішкою, але її рука сильно стиснула його долоню.
— Усі до столу! — проголосив Феловбі.
— Та вгомоніться, — зауважив Торн, в якого ще лишились світські манери, — не ви тут хазяїн, шановний пане.
Марі Ґеналек, що до цього балакала з Колеттою, поспіхом підхопила Торна попід руку, а месьє Ґеналек узяв за руку Оділь. Трент, поважно вклонившись, простягнув руку Колетті, Вест повів Сильвію, а Феловбі в нестерпному очікуванні почимчикував за ними.
— Тричі обходимо стіл, співаючи «Марсельєзу[98]», — пояснила Сильвія, — а месьє Феловбі відбиватиме ритм.
Феловбі запропонував заспівати вже після вечері, але його протест потонув у співі:
— Громадо, в бій ставай! До лав, батьки й сини! — крокували вони кімнатою, — Рушай! Рушай! — виводили вони гучно, як тільки могли, в той час Феловбі геть не в такт стукав по столу, переконуючи себе, що таке вправляння додасть йому апетиту. Чорно-рудий Геркулес сховався під ліжком і перелякано скавчав, поки Ґеналек не витяг його звідти і не посадив на коліна Оділь.
— А тепер, — урочисто промовив Трент, коли всі всілися, — слухайте!
І зачитав меню:
Риба
Печеня (з червоним вином)
Овочі
Закуски
Десерт
Феловбі несамовито зааплодував, а Сильвія тим часом подала суп.
— Хіба не чудово? — видихнула Оділь.
Марі Ґеналек із захватом їла страву.
— Зовсім не схоже на конину. Хай би що там казали, конина смакує не так, як яловичина, — прошепотіла Колетта Весту. Феловбі, який розправився зі своєю порцією, потирав підборіддя, пожираючи очами супницю.
— Добавки, старий? — запитав Трент.
— Тут не стане добавки для містера Феловбі, — сказала Сильвія. — Решту супу я віднесу консьєржці. — Феловбі відразу перевів погляд на рибу.
Сардини, ще гарячі після грилю, викликали у гостей захват. Поки всі насолоджувались їжею, Сильвія спустилась униз до старої консьєржки та її чоловіка й віднесла їм трохи супу. Повернувшись, вона зайняла своє місце, розпашіла й задихана, й зі щасливою усмішкою поглянула на Трента. Той підвівся. За столом запанувала тиша.
— Як вам усім відомо, — розпочав він, — сьогодні ми зібралися, аби відзначити дев’ятнадцятий день народження моєї дружини…
Не встиг він договорити, як Феловбі, сповнений ентузіазму, підніс над головою свій келих, — до жаху його сусідок, Оділь і Колетти, — а Торн, Вест і Ґеналек устигли тричі наповнили свої келихи, поки лунали гучні оплески, викликані тостом на честь Сильвії. Тричі випили за Сильвію, а потім запропонували випити за Трента, але той запротестував:
— Ні! Наступний тост має бути за дружні республіки, Францію та Америку!
— За республіки! За республіки! — прокричали вони гуртом і спорожнили свої келихи під вигуки «Слава Франції! Слава Америці! Слава нації!» Потім Трент, усміхнувшись Вестові, запропонував тост:
— За майбутніх молодят! — І всі зрозуміли, про що мова, коли Сильвія нахилилась до Колетти й поцілувала подругу, а Трент відсалютував Вестові.
Яловичину з’їли у відносній тиші, але щойно зі стравою, рештки якої залишили для подружжя старих консьєржів, було покінчено, Трент вигукнув:
— Вип’ємо за Париж! Нехай він повстане з руїн і знищить загарбників! — і схвальний гомін на мить заглушив монотонний гуркіт прусських гармат.
Потім розкурили люльки та сигарети. Трент дослуховувався до жвавої балаканини навколо, що час від часу уривалася вибухом дівочого сміху чи вдоволеним сміхом Феловбі. Згодом він розвернувся до Веста.
— Сьогодні буде вилазка, — сказав він. — Бачив хірурга зі шпиталю перед тим, як повернутися, і він просив поговорити з товаришами. Йому знадобиться будь-яка допомога. — Потім, понизивши голос, Джек перейшов на англійську: — Особисто я планую вийти з польовим госпіталем завтра вранці. Зрозуміло, в цьому немає жодної небезпеки, але так само зрозуміло, що цю вилазку слід приховати від Сильвії.
Вест кивнув. Торн і Ґеналек, почувши це, долучились до розмови й запропонували свою допомогу, Феловбі приєднався до них.
— Добре, — швидко сказав Трент, — ані слова більше. Зустрінемось біля штабу госпіталю завтра о восьмій ранку.
Сильвія та Колетта, не розуміючи англійської, вимагали розповісти, про що вони там теревенять.
— А про що зазвичай говорять скульптори? — зі сміхом запитав Вест.
Оділь докірливо глянула на свого
— Ти не француз, любий. Ця війна — не твоя справа, — сказала вона з неабиякою гідністю.
Торн згідливо кивнув головою, але Вест почав удавати із себе ображену невинність.
— Здається, — звернувся він до Феловбі, — цей чоловік не може обговорити усі приваби грецької скульптури рідною мовою, його одразу починають у чомусь підозрювати.
Колетта прикрила рота долонею та пробурмотіла, повернувшись до Сильвії:
— Ці чоловіки жахливо брешуть!
— Думаю, слово «госпіталь» звучить однаково в обох мовах, — кокетливо помітила Марі Ґеналек. — Сильвія, не вір месьє Тренту.
— Джеку, — прошепотіла Сильвія. — Пообіцяй мені…
Стукіт у двері урвав її.
— Заходьте! — вигукнув Феловбі. Тієї ж миті Трент одним стрибком дістався дверей, прочинив їх і визирнув назовні. Потім, швидко перепросивши у решти, вийшов у коридор і зачинив за собою двері. Повернувся він у поганому настрої.
— Що трапилося, Джеку? — вигукнув Вест.
— Що трапилося? — розлючено перепитав Трент. — Я скажу тобі, що трапилося. Я щойно отримав наказ міністра просто зараз піти і як земляк і художник підтвердити особистість підлого злодія та німецького шпигуна!
— Не йди, — порадив Феловбі.
— Якщо я не піду, вони одразу ж його розстріляють.
— Ну і нехай, — сердито пробурчав Торн.