Роберт Чемберс – Король у Жовтому (страница 15)
— А де я був у твоєму сні? — спитав я.
— Ти… Ти був у домовині. Але ти був не мертвий.
— У домовині?
— Так.
— Звідки тобі відомо? Ти мене бачила?
— Ні. Але я знала, що там був ти.
— Ти часом не переїла грінок із сиром чи салату з омаром перед сном? — почав було жартувати я, але раптом дівчина перелякано скрикнула.
— Агов, що сталося? — запитав я, помітивши, як вона вчепилася руками у підвіконня.
— Той… той чоловік унизу, на церковному подвір’ї… То він був візником катафалка.
— Дурниці, — сказав я, але очі Тессі широко розплющилися від жаху. Я підійшов до вікна й собі визирнув. Чоловік зник. — Ходи сюди, Тессі, — попросив я. — Не будь як маленька. Ти занадто довго позувала й тому геть знервована.
— Думаєш, я могла б забути те обличчя? — прошепотіла вона. — Тричі я бачила, як катафалк проїздить під моїм вікном, і щоразу візник обертався й дивився просто на мене. О, його обличчя було таким білим і таким… таким… м’яким?.. Воно виглядало, наче у мерця — наче він сам уже давно мертвий.
Я змусив дівчину сісти і випити трохи марсали[49]. Потім сам сів навпроти неї та спробував чимось зарадити.
— Слухай-но, Тессі, — сказав я. — Тобі варто виїхати за місто на тиждень чи два, тоді тебе перестануть мучити сни про катафалки. Ти позуєш увесь день, тому вночі твої нерви вже не витримують. Так не може далі тривати. Крім того, ввечері, замість того щоб іти спати, ти біжиш на вечірку до парку Салзер чи до «Ельдорадо», або й взагалі їдеш на острів Кавні, тож наступного ранку повертаєшся сюди цілковито виснажена. Насправді немає жодних катафалків. То просто поганий сон.
Вона ледь усміхнулася.
— А як же той чоловік на церковному цвинтарі?
— О, та він звичайний хворий, буденна річ.
— Я, Тессі Рердон, присягаюся своїм чесним іменем тобі, містере Скотте, що обличчя чоловіка, який стояв унизу на подвір’ї, — то обличчя чоловіка, який сидів на козлах катафалка!
— І що з того? — спитав я. — Зрештою, це цілком чесна робота.
— Тож тепер ти думаєш, що я
— Ну… — дипломатично мовив я. — Якщо ти справді бачила катафалк, то нема нічого дивного в тому, що той чоловік міг правити ним. Геть нічого дивного.
Тессі підвелася, розгорнула свою напахчену носову хустинку і, витягши звідти жуйку, кинула її до рота. Потім, натягнувши рукавички, вона щиро потисла мені руку, промовила «на добраніч, містере Скотте» і пішла собі геть.
Наступного ранку поштар Томас приніс мені свіже число «Геральда» і трохи новин. Церкву, що була неподалік, продали. Я подякував за це небесам: не те, щоб я, католик, відчував якусь відразу до духівництва по сусідству, але мої нерви зовсім розладналися через гучні проповіді священика, кожне слово якого відлунювало не лише на подвір’ї церкви, а й у моєму помешканні. Він уперто проказував свої проповіді, через що повставали всі мої інстинкти. Також там був диявол у людській подобі — органіст, який виконував старі добрі церковні гімни у власній інтерпретації. Я жадав звести порахунки з істотою, що вставляє у різдвяну молитву акорди, які зазвичай можна почути тільки у молодіжному гурті. Думаю, священик був доброю людиною. Проте коли він горланив цитати з Біблії, огидно розтягуючи слова, я починав підраховувати, скільки сторіч йому доведеться провести у чистилищі, аби спокутувати такий гріх.
— І хто ж її купив? — спитав я Томаса.
— Не знаю, сер. Кажуть, що власники отих прибуткових будинків біля площі Гамільтона придивлялися до неї. Мо’, вони збудують ще більше квартир.
Я підійшов до вікна. Юнак з хворобливим обличчям стояв біля воріт церкви. З першого погляду всередині мене сколихнулася та ж сама непереборна відраза, що й раніше.
— До речі, Томасе, — звернувся я. — Що то за хлопець отам, унизу?
— Отой черв’як, сер? — пирхнув Томас. — То нічний церковний сторож, сер. Він просто бісить мене: сидить собі всю ніч на сходах і зверхньо так зиркає. Якось я дав йому по голові… вибачайте, сер…
— Продовжуй, Томасе.
— Одного вечора я повертався додому разом з Гаррі, моїм товаришем-англійцем, а той слимак сидів на сходах. З нами були Моллі та Джен, сер, дві дівчини-офіціантки. Він поглянув на нас настільки образливо, що я підійшов і сказав: «І чого ти вилупився, жирна свинюка?» — вибачайте, сер, але я саме так і сказав, сер. А він мовчить і нічо’ не каже у відповідь, так я йому: «Іди-но сюди, я зараз потовчу твою паскудну пику!» Я прочинив браму й увійшов, але він знов нічо’ не сказав, тільки задирливо дивився на мене. Ну, я йому і вмазав разок, але ж, ох! його голова була холодна і м’яка, аж торкатися гидко!
— І що він тоді зробив? — зацікавлено спитав я.
— Він? Нічо’.
— А ти, Томасе?
Юнак зніяковів і насилу усміхнувся.
— Містере Скотт, сер, я не боягуз, я сам не розумію, чо’ я тоді побіг. Знаєте, сер, я був сурмачем у п’ятому уланському полку під час битви біля Тель-ель-Кебірі[50], ще й дістав там поранення…
— Хочеш сказати, що ти втік?
— Так, сер. Я втік.
— Чому?
— Хотів би я знати, сер. Я підхопив Моллі й дав драпака. Інші були так само налякані, як і я.
— Але що саме вас налякало?
Спочатку Томас відмовлявся відповідати, але тепер моя цікавість до огидного юнака внизу зросла, тож я продовжував наполягати. Трирічне перебування в Америці не тільки змінило його кокні[51], але й породило в ньому суто американський страх стати посміховищем.
— Але ж ви не повірите мені містере Скотт, сер…
— Ні, повірю.
— Ви сміятиметеся з мене, сер.
— Дурниці!
Він завагався.
— Ну, сер, бачить Бог, що коли я вдарив його, він схопив мене за зап’ясток, а коли я скрутив його м’яку, схожу на кашу руку, один з його пальців відвалився і залишився у моїй долоні.
Відраза та жах, що відбилися на обличчі Томаса, скоріш за все відобразились і на моєму, бо він додав:
— Це було жахливо. Тепер, коли я бачу його, то просто проходжу повз. Він мене лякає.
Коли Томас пішов, я визирнув у вікно. Юнак стояв біля воріт церкви, тримаючись обома руками за ґрати. Я поквапом повернувся до свого мольберта, відчуваючи огиду і жах, бо чітко побачив: на його правиці бракувало середнього пальця.
О дев’ятій з’явилася Тессі й одразу ж зникла за ширмою з привітним «доброго ранку, містере Скотт». Коли вона повернулась і зайняла своє місце для позування, я взяв нове полотно, чому вона неабияк зраділа. Вона мовчала весь час, поки я малював, але щойно затих шурхіт вуглини, а я взявся за фіксатив[52], вона почала без угаву базікати.
— Ми так чудово провели час вчора увечері. Ми були у Тоні Пастора.
— Хто це «ми»? — поцікавився я.
— О, Меггі, знаєте, натурниця містера Вайта, Пінкі МакКормік — ми називаємо її Пінкі, бо в неї чудове руде волосся, яке ви, художники, так любите, — і Ліззі Бьорк.
Я спрямував струмінь фіксативу на полотно і сказав:
— Ага, продовжуй.
— Там ми зустріли Келлі, танцівницю Крихітку Барніс і всіх інших. І я де з ким познайомилася.
— Ти зраджуєш мене, Тессі?
Вона розсміялась і похитала головою.
— Це брат Ліззі Бьорк, Ед. Він — справжній джентльмен.
Я вважав своїм обов’язок дати їй батьківську пораду щодо нових захоплень, яку вона прийняла з веселою усмішкою.
— О, звісно, я знаю, як поводитися з незнайомцями, — сказала вона, розглядаючи жувальну гумку. — Але Ед — це геть інше. Адже Ліззі — моя найкраща подруга.
Потім вона розповіла, що Ед повернувся з трикотажної фабрики у Ловеллі, штат Массачусетс, і усвідомив, якими вони з Ліззі стали дорослими, що він був ґречним юнаком і не пошкодував півдолара на морозиво й устриць, аби відсвяткувати своє призначення клерком у вовняній компанії Месі. Я почав малювати до того, як вона скінчила розповідь, тож вона з усмішкою зберігала необхідну позу і далі щебетала, наче горобець. Опівдні моя робота була чудово окреслена. Тессі підійшла, аби подивитися.
— Це вже краще, — сказала вона.
Я думав так само, тому з’їв свій ланч із задоволенням, усвідомлюючи, що все йде як слід. Тессі вмостилася перекусити за малювальним столиком навпроти мене, і ми пили кларет[53] з однієї пляшки, а потім разом запалили сигарети. Я відчував глибоку прив’язаність до Тессі. На моїх очах з незграбної дитини вона перетворилась у струнку жінку з чудовою статурою. Звісно, я непокоївся, щоб вона не стала, бува, як то кажуть, шелихвісткою, але я ніколи не помічав жодних негативних змін у її поведінці й відчував, що з нею все гаразд. Ми ніколи з нею не обговорювали норм моралі. Я не мав жодного наміру робити цього: почасти через те, що сам не надто їх дотримувався, почасти — через усвідомлення, що вона все одно зробить так, як захоче, незважаючи на мене. Втім, я сподівався, що Тессі не втрапить у жодну халепу, бо я щиро бажав їй добра, а окрім того водночас мав егоїстичне бажання зберегти свою найкращу натурницю. Я знав, що «побачення», як вона це назвала, не було чимось надто важливим для Тессі, що такі речі в Америці не мають такого великого значення, як у Парижі. Проте, залишаючись реалістом, я усвідомлював: настане час — і хтось, рано чи пізно, забере у мене Тессі. Я завжди вважав, що весільна церемонія мало що важить у житті, але все одно сподівався, що у Тессі все буде як слід — у церкві, зі священиком. Я католик. Коли я слухаю урочисту месу, коли хрещуся, то відчуваю, як я сам і все довкола стає радіснішим. Коли я сповідуюсь, мені ліпшає. Людина, яка прожила самотньою стільки, скільки прожив я, має комусь сповідуватися. Знову ж таки, Сильвія була католичкою, і вже це стало достатньою причиною для мене. Але різниця в тому, що наразі йшлося про Тессі. Тессі також була католичкою, причому набагато побожнішою за мене. Тому, хай там як, я не боявся за свою гарненьку натурницю, допоки вона не закохалася. Однак