Рик Риордан – Кров Олімпу (страница 76)
Над Джейсоном закружляли велетенські орли. Птахи настійливо захрипіли, наче чекали наказів.
Френк у подобі сірого дракона, разом з пасажирами, порівнявся з Джейсоном.
— Хейзел! — крикнув Джейсон. — Ті три когорти у халепі! Якщо вони не об’єднаються з рештою напівбогів...
— Зрозуміла! Вперед, Френку!
Дракон Френк вильнув ліворуч. Аннабет у його лівій лапі загорланила: «Дамо їй перцю!» Персі у правій заверещав: «Ненавиджу літати!»
Пайпер і Джейсон повернули просто до вершини Пагорба Напівкровок.
Джейсонове серце пройнялося радістю, коли він побачив Ніко ді Анжело у перших рядах грецького війська. Хлопець прорубував собі шлях крізь натовп двоголових людей. Рейна була за кілька футів від нього, верхи на новому пегасі, з оголеним мечем. Вона викрикувала накази легіону. Римляни без вагань корились, наче претор ніколи їх і не покидала.
Джейсон ніде не бачив Октавіана. Ну й добре. Не бачив він і велетенської богині, яка спустошувала всесвіт. Ще краще. Можливо, Гея прокинулась, поглянула разок на сучасний світ і вирішила повернутися до сну. Якби ж їм так пощастило. Та навряд чи на це варто було сподіватися.
Вони з Пайпер приземлилися на пагорбі, з мечами напоготові, греки та римляни здійняли радісні крики.
— Саме вчасно! — вигукнула Рейна. — Рада тебе бачити!
Раптом Джейсон збагнув, що вона зверталась до Пайпер, а не до нього.
Пайпер ошкірилась.
— Треба було вбити деяких велетнів!
— Чудово! — Рейна відповіла усмішкою. — Пригощайся варварами!
— Залюбки!
Обидві дівчини пліч-о-пліч ринули у битву.
Ніко кивнув Джейсону, так наче востаннє вони бачились п ять хвилин тому, і повернувся до свого заняття: перетворювати двоголових людей на безголові трупи.
Ви не забарилися. Де корабель?
Джейсон вказав. «Арго II» нісся по небу вогняною кулею та скидав з себе уламки щогл, каркасу та баліст. Джейсон не уявляв, як навіть вогнестійкий Лео виживе у такому пеклі, і все ж плекав надію.
— Боги, — промовив Ніко. — З рештою все гаразд?
— Лео... — Голос підвів Джейсона. — Він сказав, що має план.
Комета зникла за західними пагорбами. Джейсон з жахом чекав звуку вибуху, але нічого не почув через рев битви.
Ніко зустрівся з ним очима.
— З ним усе буде добре.
— Так.
— Та про всяк випадок... За Лео.
— За Лео, — погодився Джейсон.
Вони кинулись у битву.
Гнів відновив Джейсонові сили. Греки та римляни почали повільно відтискувати ворогів. Дикі кентаври перекидалися. Вовкоголові люди з виттям вмирали під мечами.
Але прибували нові чудовиська: зернові духи карпої, що виринали з трави; грифони, що пікірували з неба, і вайлуваті глиняні гуманоїди, що скидалися на лихих пластилінових чоловічків.
— Це духи із земляними шкаралупами! — попередив Ніко. — Не давайте їм себе вдарити!
Авжеж, Гея притримала кілька сюрпризів про запас.
Якоїсь миті до Ніко підбіг Вілл Солас, ватажок дітей Дполлопа, і промовив йому щось на вухо. Через крихи та брязкіт мечів Джейсон не розчув слів.
— Я мушу йти, Джейсоне! — промовив Ніко.
Джейсон не розумів чому, але кивнув. Ніко з Віллом пірнули у вир битви.
За мить, невідомо чому, навколо Джейсона зібрався загін таборян з будиночка Гермеса.
Коннор Стоул ошкірився.
— Як ся маєш, Грейсе?
— Добре. А ти?
Коннор ухилився від ціпка огра і простромив зернового духа, який вибухнув пшеничною хмарою.
— Не скаржусь. Зовсім не поганий день.
Рейна крикнула:
Десь нижче схилом пролунав крик Френка:
— Аве, преторе Чжан! — вигукнула Рейна.
— Аве, преторе Рамірез-Ареллано! — відповів Френк. — Зробімо це. Легіоне, ЗІМКНУТИ СТРІЙ!
Радісні вигуки здійнялись над римлянами. П’ять когорт злились в єдину масивну вбивчу машину. Френк направив меч уперед і з золотого орла вилетіли блискавичні щупальця. Вони пройшли крізь ворогів та перетворили кілька сотень чудовиськ на грінки.
— Легіоне,
Праворуч від Джейсона пролунали ще більш радісні крики — Персі та Аннабет возз’єдналися із силами Табору Напівкровок.
— Греки! — крикнув Персі. — Гайда, ну, роздавати тумаків!
Вони заволали, наче фурії, та кинулись вперед.
Джейсон усміхнувся. Він обожнював греків. Вони були жахливо організовані, але покривали це запалом.
Битва йшла добре, от тільки Джейсон мав два питання: де Лео? І де Гея?
На жаль, відповідь на друге питання він отримав раніше.
Земля під ногами заколихалася, наче Пагорб Напівкровок перетворився на велетенський водяний матрац. Напівбоги падали. Огри спотикалися. Кентаври обличчям налітали на траву.
— Я ПРОКИНУЛАСЬ! — пророкотів голос, усюди навколо.
За сотню ярдів від них, на вершині сусіднього пагорба, здійнялися виром земля і трава, наче вістря масивного свердла. Стовп землі ущільнився і перетворився на двадцятифутову жінку — сукня, зшита з листя; шкіра біла, наче кварц; волосся брунатне і заплутане, як коріння.
— Дурники. — Земля-Матір розплющила свої цілковито зелені очі. — Жалюгідні чари вашої статуї не можуть мене стримати.
Щойно вона це промовила, Джейсон зрозумів, чому Гся з’явилась тільки зараз. Афіна Парфенос захищала напівбогів, утримуючи гнів землі, але навіть міць Афіни не змогла довго протриматись проти первісної богині.
Страх, не менш відчутний, ніж крижаний вітер, пронісся поміж напівбогів.
— Утримуйте позиції! — крикнула Пайпер, її чари були потужними як ніколи. — Греки і римляни, ми переможемо її разом!
Гея розсміялася. Вона розкинула руки. Земля вигнулась до неї — дерева нахилилися, коріння застогнало, ґрунт заструменів хвилями. Джейсон піднявся на вітрі, але решту — і чудовиськ, і напівбогів — почало затягувати під землю. Один з Октавіанових онагрів перекинувся і зник у пагорбі.
— Уся земля — моє тіло, — пророкотіла Гея. — Як ви переможете богиню...
ЖУ-У-У-У-Х!
У небі сяйнула бронза — і Гею знесло з пагорба, затиснуту в пазурах п’ятитонного металевого дракона.
Перероджений Фестус здійнявся у небо на блискучих крилах і тріумфально задмухав вогнем з пащі. Маленьку постать вершника на драконовій спині важко було розгледіти, але Джейсон усюди б упізнав цю усмішку.