Рик Риордан – Кров Олімпу (страница 27)

— Який план? — навіть не запихавшись поцікавилася Рейна.

— Позерка, — буркнув він.

Згори звалилась мотузка у вузлах.

— Піднімайтесь, дурні недокозенята! — заволав Хедж.

— Іди, — сказав їй Ніко. — Коли піднімешся, міцно тримайся за мотузку.

— Ніко...

— Роби!

Її спис втягнувся у меч. Рейна вклала його у піхви і почала підніматись уздовж колони. Попри обладунки та припаси вона рухалась дуже спритно.

Знизу на майдані не було видно ані Аурума, ані Арґентума. Вони або відступили, або їх знищили.

Лікаон з переможним виттям звільнився з кістяної клітки.

— Ти помреш у муках, сину Аїда!

«Вигадав би щось нове», — подумав Ніко.

Він сховав складаний ніж у долоні.

— Ходи сюди, дворняжко! Чи ти мусиш чекати, як хороший собака, поки не з’явиться господар?

Витягнувши пазурі та оголивши ікла, Лікаон стрибнув угору. Ніко огорнув вільною долонею мотузку і зосередився; його шиєю покотилась униз краплина поту.

Коли Лікаон почав опускатися, Ніко встромив срібний ніж у його груди. Вовки навколо храму завили в унісон.

Вовчий цар, у свою чергу, впився кігтями в руки Ніко. Гострі ікла зупинились менш ніж за дюйм від його обличчя. Хлопець придушив свій біль і заштовхнув ніж глибше Лікаонові між ребра, аж до самого руків’я.

— Зроби користь, собако, — проричав Ніко. — Повертайся у морок.

Очі Аікаона закотились під лоба — і вовчий цар розтікся калюжею чорнильної темряви.

Усе, що було потім, сталося в одну мить. Розгнівана зграя вовків ринула вперед. Із сусіднього даху прогримів незнайомий голос:

— ЗУПИНІТЬ ЇХ!

Ніко почув, як хтось натягнув тятиву величезного лука.

І тоді калюжа Аікаонової тіні затягнула його разом з друзями та Афіною Парфенос у себе. Ніко поринув у холодний ефір без жодного уявлення, де вийде на поверхню.

XVII Пайпер

Пайпер і гадки не мала, як важко знайти смертельну отруту.

Вони з Френком весь ранок прочісували порт Пілоса. Френк відмовився брати із собою ще когось окрім неї, гадаючи, що чаромовство може стати в пригоді проти його родичів-перевертнів.

Та виявилось, що більше знадобився її меч. За короткий час вони встигли вбити лестригона в пекарні, побитись із велетенським бородавником на майдані та перемогти зграю стимфалійських птахів, влучивши в них овочами з рога достатку Пайпер.

Вона була рада робити бодай щось. Це відволікало її від думок про вчорашню розмову із матір’ю — про те похмуре майбутнє, про яке Афродіта попросила її нікому не розповідати...

Тим часом найбільшим для Пайпер випробуванням у Пілосі стала розвішена містом реклама нового батькового фільму. На плакатах було написано грецькою, але Пайпер знала, що там: «ТРІСТАН МАКЛІН У РОЛІ ДЖЕИКА СТІЛА У ФІЛЬМІ “ПІДПИС КРОВ’Ю”».

Боги, яка жахлива назва! Завдяки ролі Джека Стіла батько зажив неймовірної слави, але Пайпер шкодувала про той день, коли він підписав контракт. От тепер він хизується на плакаті: розірвана футболка відкриває бездоганний прес (який сором, тату!), в обох руках по автомату Калашникова, а на точеному обличчі — розпусна усмішка.

На іншому кінці світу, у найменшому та найбільш віддаленому від цивілізації містечку, на неї чекав батько. Пайпер була засмученою, розгубленою, роздратованою і сумувала за домом. Усе водночас. Життя не стояло на місці, що тут, що в Голівуді. Поки її тато вдавав, ніби рятує світ, вона з друзями насправді мусила це робити. Через вісім днів, якщо Пайпер не вдасться здійснити задум Афродіти... Ну, словом, більше не буде ані фільмів, ані кінотеатрів, ані людей.

Приблизно о першій після полудня Пайпер нарешті скористалась чаромовством. Вона поговорила з давньогрецьким духом у пральні (за шкалою химерних розмов від одного до десяти ця, безперечно, заслуговувала на одинадцятку!) і дізналася, як дістатись до стародавньої фортеці, де мали зависати перевертні-нащадки Періклемена.

Після виснажливого блукання островом у полуденну спеку вони нарешті знайшли у скелі на узбережжі печеру. Френк наполіг на тому, аби Пайпер почекала його у знизу, поки він розвідає обстановку.

Дівчина була не у захваті від цього плану, але покірно залишилась стояти на пляжі, мружачись на вхід до печери та сподіваючись, що не завела Френка у пастку.

Позаду неї вузька смужка піску обіймала підніжжя пагорбів. Розтягнувшись на підстилках, засмагали на сонці люди. Малеча плескалась у хвилях. Заманливо блищало синє море.

Пайпер закортіло прокотитись на дошці по цих хвилях. Вона пообіцяла навчити серфінгу Хейзел та Аннабет, якщо вони коли-небудь завітають до Малібу... і якщо Малібу ще існуватиме після першого серпня.

Вона поглянула на вершину скелі. Над гребнем косились руїни старовинного палацу. Пайпер не була певна — чи це частина укриття перевертнів, чи ні. На парапетах не було жодного руху. Вхід до печери був приблизно на сімдесят футів нижче, у поверхні скелі — чорне коло у жовтувато-білому камінні, схоже на отвір стругачки для олівців.

Печера Нестора — так назвав її привид з пральні. За його словами, античні царі Пілоса зберігали тут свої скарби у важкі часи. Також привид стверджував, що Гермес одного разу сховав у печері вкрадену в Аполлона худобу.

Корови.

Пайпер здригнулась. Коли вона була зовсім маленькою, вони з татом проїжджали повз м’ясозаготівельний завод у Чіно. Того смороду вистачило, щоб зробити з неї вегетаріанку. Відтоді від самої лише думки про корів їй ставало зле. А знайомство з покровителькою рогатої худоби Герою, венеціанськими катоблепасами та зображеннями моторошних мертвих корів у Домі Аїда усе тільки погіршили.

Пайпер тільки-но подумала, що Френка вже довго немає, коли він вийшов з печери. Біля нього стояв високий сивий чоловік у білій лляній сорочці та світло-жовтій краватці. Старий вклав у Френкові руки маленький блискучий предмет, схожий на камінець або уламок скла. Вони з Френком обмінялись парою слів. Френк серйозно кивнув, і чоловік, перетворившись на чайку, полетів геть.

Френк обережно закрокував стежкою до Пайпер.

— Я знайшов їх, — промовив він.

— Я помітила. Усе гаразд?

Френк припав очима до чайки, яка летіла назустріч обрію.

Його коротке волосся стояло сторч, наче стріла, що надавало погляду навіть більшої напруженості. Римські значки — мурована корона, центуріонська та преторська ознаки — блищали на комірі футболки. Витатуювані літери зі схрещеними списами Марса похмуро виділялись на денному світлі.

Новий одяг личив Френку. Велетенський бородавник добряче замазав новоспеченого претора слизом, тож Пайпер улаштувала йому екстрений похід пілоськими крамницями. Тепер він був у нових чорних джинсах, м’яких шкіряних чоботах та темно-зеленій футболці, що бездоганно йому пасувала. Френк дещо соромився нової футболки. Він звик приховувати свою повноту під мішкуватим одягом, але Пайпер запевнила його, що більше не варто через це хвилюватися. Після несподіваного перетворення у Венеції, Френк став більш підтягнутим.

— Ти не змінився, Френку, — сказала вона йому. — Ти тільки більше став собою.

Добре, що Френк Чжан залишився милим та тихим, як раніше. Інакше поряд з ним було б страшнувато.

— Френку? — м’яко промовила вона.

— Так, вибач. — Він перевів погляд на неї. — Мої, ну... кузени, чи як їх називати... вони живуть тут багато поколінь, усі нащадки аргонавта Періклемена. Я розповів їм свою історію, як Чжани прийшли з Греції до Риму, а потім до Китаю і нарешті до Канади. А ще про духа-легіонера з Дому Аїда, який сказав мені навідати Пілос. Вони... вони наче й не здивувались. Сказали, що таке вже траплялось, давно загублені родичі повертались додому.

Пайпер відчула засмучення у його голосі.

— Ти сподівався на щось інше?

Френк знизав плечима.

— Більш теплого прийому. Може, повітряних кульок. Не знаю. Бабуся сказала, що я зімкну коло — вкрию славою родину і таке інше. Але кузени... вони поставились до мене якось холодно і непривітно, наче були не раді моїй присутності. Гадаю, їм не подобається, що я син Марса. І те, що я китаєць. Мабуть, друге їм сподобалось навіть менше.

Пайпер люто поглянула в небо. Чайка давно зникла десь за обрієм, що, мабуть, було на добре. Інакше Пайпер би не втрималась і збила птаха шматком шинки.

— Якщо твої кузени так уважають, вони ідіоти. Вони не знають, який ти чудовий.

Френк тупцювався на місці.

— Вони стали трохи привітнішими, коли я сказав, що тільки проїздом тут. Дали мені подарунок на прощання.

Він розгорнув долоню. Там, поблискувала металева пляшечка, не більша за піпетку.

Пайпер придушила бажання відсахнутися.

— Отрута?

Френк кивнув.

— Тут її називають пілоською м’ятою. Рослина начебто виросла з крові німфи, яка померла на горі неподалік у стародавні часи. Я не дізнавався подробиць.

Пляшечка була такою крихітною... Пайпер боялась, що її не вистачить. Зазвичай, вона не шкодувала про нестачу смертельної отрути, та й гадки не мала, як та допоможе створити так зване цілюще зілля, про яке згадала Ніка. Але якщо зілля справді було здатне обманути смерть, Пайпер хотіла наварити на шістьох — по дозі на кожного з друзів.