Рик Риордан – Кров Олімпу (страница 24)

— Привітно, — буркнув він.

Ніко зайшов у каплицю. У дальньому кінці стояв вівтар, біля якого, схилившись, молився палаючий фантом, але Ніко більше зацікавило саме приміщення. Стіни складалися з кісток та черепів — тисяч і тисяч, скріплених між собою цементом. Склепінчаста стеля, прикрашена зображеннями смерті, спиралась на колони з кісток. На одній стіні, наче одяг на вішалці, звисали висушені останки двох людей — дорослого та маленької дитини.

— Чудове приміщення, еге ж?

Ніко обернувся. Рік тому він вистрибнув би з власних штанів, якби батько так несподівано з’явився перед ним. Тепер Ніко вмів стримувати свої емоції, як і палке бажання заїхати батькові коліном проміж ніг та накивати п’ятами.

Подібно фантому, Аїд прибрався, наче францисканський чернець, від чого було дещо моторошно. Чорну рясу оперізувала проста біла мотузка. Каптур звисав за спиною, відкриваючи темне волосся з лисиною на маківці та очі, що блищали, наче захолола смола. Вираз обличчя бога був спокійним та задоволеним, наче він щойно повернувся додому після приємної вечірньої прогулянки Карними Полями, де насолоджувався криками проклятих душ.

— Розмірковуєш, як змінити інтер’єр? — поцікавився Ніко. — Можеш прикрасити їдальню черепами середньовічних ченців.

Аїд здійняв брову.

— Я так і не навчився розрізняти, коли ти жартуєш.

— Чому ти тут, батьку? Як ти можеш тут бути?

Аїд провів пальцями по найближчій колоні та залишив білі сліди на старих кістках.

— Як на смертного, тебе важко знайти, сину. Я шукав тебе кілька днів. Коли вибухнув скіпетр Діоклетіана... що ж, це привернуло мою увагу.

Ніко на мить відчув сором, але потім розлютився на себе.

— Скіпетр зламався не з моєї провині. Нас оточили...

— О, скіпетр неважливий. Я навіть здивований, що тобі вдалося скористатись такою старою реліквією двічі. Вибух просто дещо прояснив для мене. Він допоміг мені визначити, де ти перебуваєш. Я сподівався поговорити з тобою у Помпеї, але це місто таке... гм, римське. Ця каплиця — перше місце, де моя сутність виявилась достатньо сильною, аби я зміг з’явитися перед тобою у власній подобі — я маю на увазі Аіда, бога померлих, без домішку інших уособлень. — Аїд вдихнув затхле, вологе повітря. — Це місце мене неймовірно вабить. Останки п’яти тисяч ченців використали для будови Кістяної Каплиці. Вона є нагадуванням, що життя коротке, а смерть вічна. Тут я почуваюся цілим. І все ж, наш час спливає.

«Просто історія наших стосунків, — подумав Ніко. — Завжди наш час спливає».

— То розповіси мені, батьку. Чого ти хочеш?

Аїд зімкнув долоні у рукавах своєї ряси.

— Ти можеш принаймні припустити, що я прийшов допомогти тобі, а не тільки тому, що чогось хочу?

Ніко ледве не розсміявся, але в грудях було занадто порожньо для цього.

— Я можу припустити, що ти тут з декількох причин. Бог нахмурився.

— Що ж, справедливо. Ти шукаєш відомостей про Геїного мисливця. Його ім’я Оріон.

Ніко завагався. Він не звик до безпосередніх відповідей, без ігор, загадок чи пошуків.

— Оріон? Як сузір’я. Хіба він... не друг Артеміди?

— Був. Велетень, народжений кинути виклик двійнятам, Аполлону та Артеміді, але, як і Артеміда, він відмовився від власної долі. Оріон прагнув сам управляти своїм життям. Спочатку намагався жити поміж смертних і служив мисливцем у царя Хіоса. Але... вплутався у деякі неприємності з царською дочкою, тож Хіос наказав його осліпити та вигнати.

Ніко пригадав слова Рейни.

— Моїй подрузі наснився мисливець з сяючими очима. Якщо Оріон сліпий...

— Був сліпим, — виправив Аїд. — Незабаром після вигнання Оріон зустрів Гефеста, який пожалів велетня та змайстрував йому нові механічні очі, навіть кращі за старі. Оріон потоваришував з Артемідою. Йому першому з чоловіків дозволили долучитися до її полювань. Але... щось між ними не склалось. Що саме, не знаю. Оріона вбили. Тепер він повернувся відданим сином Геї та з готовністю виконує її накази. Ним керують злість та образа. Тобі знайомі його почуття.

Ніко закортіло крикнути: «А тобі нібито відомо, що я відчуваю?»

Натомість він запитав:

— Як нам його зупинити?

— Ніяк. Ваша єдина надія — тікати від нього, закінчити похід, перш ніж він вас наздожене. Аполлон та Артеміда могли б його вбити стрілами проти стріл, але не в тому стані, у якому вони зараз. Навіть цієї миті Оріон йде за вашим слідом. Його мисливська зграя наступає вам на п’яти. У вас більше не буде такої розкоші як відпочинок аж до самого Табору Напівкровок.

На ребрах Ніко наче затягнули ремінь. Він залишив тренера охороняти Рейну, яка спала.

— Мені час повертатись до товаришів.

— Час. Але я мушу сказати ще дещо. Твоя сестра... — Аїд замовк. Як завжди, тема Б’янки висіла між ними, наче заряджена гвинтівка — смертоносна, легкодоступна, яку неможливо проігнорувати. — Я маю на увазі іншу твою сестру, Хейзел... вона дізналась, що один із Семи помре. Вона спробує цьому завадити. І в запалі може забути свої пріоритети.

Ніко не наважувався заговорити.

На диво, думки не одразу метнулись до Персі. Спочатку Ніко злякався за Хейзел, потім за Джейсона, а вже після цього за Персі та решту. Вони врятували його в Римі. Прихистили на своєму кораблі. Ніко ніколи не дозволяв собі розкоші мати друзів, але команда «Арго II» найбільше підходила на цю роль. Від думки про смерть бодай когось із них він почувався спустошеним — наче знову опинився у бронзовому глеку, сам на сам із темрявою, виживав на одних тільки кислих гранатових зернах.

Зрештою він запитав:

— З Хейзел усе гаразд?

— Зараз, так.

— А решта? Хто помре?

Аїд похитав головою.

— Навіть якби я знав напевно, то не зміг би сказати. Я розповів тобі, тому що ти мій син. Ти розумієш, що деякі смерті не відвернути. Деякі смерті не варто відвертати. Коли настане час, тобі доведеться втрутитись.

Ніко не зрозумів, що це означає. Він не хотів розуміти.

— Сину. — Аїдів голос був майже лагідним. — Хай там як, ти заслужив на мою повагу. Ти повернув честь нашому дому, коли разом зі мною дав бій Кроносу в Мангеттені. Ти не побоявся мого гніву, допомігши цьому хлопчині Джексону — привівши його до Стіксу, звільнивши з моєї в’язниці та благаючи підняти війська Еребору, щоб допомогти йому в бою. Жодний із синів не дошкуляв мені настільки. Персі це, Персі те. Ще трохи, і я б тебе спопелив.

Ніко злегка зітхнув. Стіни кімнати затряслись. Із тріщин між кістками посипався пил.

— Я зробив усе це не тільки заради нього. Я робив це тому, що всесвіт опинився у небезпеці.

Аїд ледве помітно усміхнувся, але в його очах не було і тіні злості.

— Я припускаю, що ти робив це з декількох причин. Хай там що, я відгукнувся на заклик Олімпу тому, що ти переконав мене відпустити свій гнів. Я раджу тобі вчинити так само. Мої діти зрідка щасливі. Я... я хотів би, щоб ти став винятком.

Ніко витріщився на батька. І що йому робити з цим зізнанням? Він міг змиритись з безліччю фантастичних речей: ордами привидів, чарівними лабіринтами, тіньовими подорожами та каплицями з кісток. Але лагідні слова від Владики Підземного Царства? Ні. Це нісенітниця.

Палаючий привид біля вівтаря підвівся. Він рушив до них з роззявленим у беззвучному криці ротом та передаючи очима якесь термінове повідомлення.

— А, це брат Палоан, — промовив Аїд. — Один з багатьох, хто згорів живцем на площі біля стародавнього римського храму. Колись там розташовувалась Інквізиція. Словом, він радить тобі поквапитись. У тебе майже не залишилось часу до прибуття вовків.

— Вовків? Ти маєш на увазі Оріонову зграю?

Аїд змахнув рукою. Привид брата Палоана зник.

— Сину, твій відчайдушний план — перенести Афіну крізь тіні на інший край світу — може тебе вбити.

— Дякую, що підбадьорив.

Аїд на коротку мить поклав руки на плечі Ніко.

Ніко не любив, коли його торкались, але, на диво, короткочасний батьків дотик утішав — так само як утішала Кістяна Каплиця. Подібно смерті, батькова аура була холодною та грубою, але справжньою — до болю щирою, непохитно надійною. Ніко наче позбавився якогось тягаря. Тепер він знав, що врешті-решт, що б не сталось, на нього завжди чекає місце біля підніжжя батькового трону.

— Ми ще побачимось, — пообіцяв Аїд. — Я приготую для тебе кімнату в палаці на випадок, якщо ти не вцілієш. Можливо, твоїм покоям не завадить кілька чернечих черепів.

— Тепер уже я не розумію, коли ти жартуєш.

Аїдові очі блиснули. Його постать почала танути.

— Тоді ми, можливо, не такі вже й різні.

Бог зник.

Раптом каплиця почала давити на Ніко — тисячі безоких черепів витріщились на нього. Ми, кістки, що тут, чекаємо на твої.

Він поквапився назовні, сподіваючись, що не забув шляху назад до друзів.

XV Ніко