Рик Риордан – Кров Олімпу (страница 23)

— Приголомшливо. — Джейк Мейсон штурхнув ліктем Кловіса, який почав куняти. — То що робитимемо?

— Нападемо. — Клариса грюкнула кулаком по столику і змусила всіх здригнутись. — Римлян щодня стає більше. Ми знаємо, що вони збираються напасти першими, вони чекають ще підкріплення. Їх уже більше, ніж нас. Треба напасти зараз, поки вони не стали ще сильнішими! Перенесемо бій на їхню територію!

Малкольм, виконувач обов’язків ватажка будиночка Афіни, кашлянув у кулак.

— Кларисо, у чомусь ти маєш рацію. Але ти вивчала римську інженерію? їхній тимчасовий табір захищений краще за Табір Напівкровок. Нападемо на їхню базу — і нас розгромлять.

— То краще просто чекати? — випалила Клариса. — Хай їхні війська готуються, поки Гея дедалі ближче до пробудження? Під моїм захистом вагітна дружина тренера Хеджа. Я не дозволю, щоб з нею щось сталося. Я зобов’язана Хеджу життям. До того ж, я тренувала таборян довше за тебе, Малкольме. Їхній бойовий дух занепадає. Усі налякані. Ще дев’ять днів в облозі...

— Не слід відхилятись від плану Аннабет. — Коннор Стоул навряд чи колись мав більш серйозний вигляд, незважаючи на сирний соус довкола рота. — Треба триматись, поки вона не доставить ту чарівну статую Афіни.

Клариса пустила очі під лоба.

— Ти хотів сказати, поки римський претор не доправить статую. Не розумію, чим думала Аннабет, коли вирішила побрататися з ворогом. Навіть якщо римлянка привезе статую, що неможливо, ви справді вірите, що це принесе мир? Статуя прибуде, і раптом римляни опустять зброю та кинуться в танок, почнуть кидати квіти в небо?

Рейчел опустила маркер на стіл.

— Аннабет знає, що робить. Ми повинні сподіватися на мир. Якщо не об’єднаємо римлян та греків, боги не зціляться. А якщо вони не зціляться, ми нізащо не вб’ємо велетнів. А якщо не вб’ємо велетнів...

— Гея прокинеться, — закінчив за неї Коннор. — Грі кінець. Ну от подумай, Кларисо, Аннабет надіслала мені повідомлення з Тартару. З бісового Тартару. Якщо хтось на таке здатен... ну, до нього слід прислухатись.

Клариса відкрила рота, аби відповісти, але коли заговорила, це був голос Хеджа:

— Ніко, прокинься! У нас неприємності.

XIV Ніко

Ніко так швидко підвівся, що гепнувся головою об сатирів ніс.

— Ай! Трясця, малий, тверда ж у тебе макітра!

— В-вибачте, тренере. — Ніко закліпав очима, намагаючись привести себе до тями. — Що відбувається?

Він не бачив загрози. Вони отаборилися на зігрітій сонцем галявині посеред міського майдану. Усюди навколо квітнули грядки помаранчевих чорнобривців. Рейна спала, згорнувшись клубком, металеві хорти лежали біля її ніг. Неподалік, навколо білого мармурового фонтана, ганяла одне одного малеча. У вуличній кав’ярні, сховавшись у тіні великих парасольок, пили каву люди. Уздовж майдану стояли кілька фургонів, але окрім цього дороги були порожніми. Єдиними пішоходами були кілька родин — напевно, місцеві, які просто насолоджувались теплим днем.

Майдан майже повністю вкривала бруківка. Білі будівлі, оздоблені ліпниною, та лимонні дерева оточували його зусібіч. У центрі стояв майже неушкоджений часом давньоримський храм. Його прямокутний фундамент розкинувся футів на п’ятдесят завширшки і футів на десять здіймався в небо. Фасад з корінфських колон, що чудово зберігся, додав споруді ще двадцять футів у висоту. А на верхівці колонади...

У Ніко пересохло в роті.

— О, Стіксе.

Афіна Парфенос лежала боком на верхівках колон, наче співачка нічного клубу, що розтяглася на піаніно. Її тіло вмістилось на новому ложі майже ідеально, і тільки Ніка у витягнутій руці звисала у повітрі. Здавалось, статуя щомиті може звалитись додолу.

— Що вона там робить? — поцікавився Ніко.

— От ти мені і скажи. — Хедж почухав синець на своєму носі. — Туди ти нас переніс. Ледве не розшиблися, але, на щастя, у мене спритні копита. Ти висів непритомний на своїх ремінцях, наче парашутист-невдаха, поки ми тебе не спустили.

Ніко спробував це уявити, але потім вирішив, що не варто.

— Це Іспанія?

— Португалія. Ти стрибнув далі, ніж треба. До речі, Рейна розмовляє іспанською, але не португальською. Хай там що, поки ти спав, ми з’ясували, що це Евора. Чудові новини: це спокійне містечко. Ніхто нас не турбував. Ніхто не помічає велетенську Афіну, яка спить на римському храмі, що, до речі, носить ім’я Діани, якщо тобі цікаво. А ще народ тут цінує вуличні вистави! Я заробив шістнадцять євро.

Сатир підняв свою бейсболку, і в ній задеренчали монети.

Ніко аж стало зле.

— Вуличні вистави?

— Трошки співу. Трошки бойових мистецтв. Вільний танок.

— Овва!

— Знаю! Мають смак ці португальці. Хай там що, я вирішив, що це непогане місце, аби ти перепочив кілька днів.

Ніко вирячив очі.

— Кілька днів?

— Слухай, малий, вибору не було. Якщо ти не помітив, усі ці тіньові стрибки ледве тебе не вбили. Ми намагались розбудити тебе минулого вечора. Але не вийшло пива з цього дива.

— Отже, я спав...

— Приблизно тридцять шість годин. Тобі це було потрібно.

Добре, що Ніко сидів. Інакше би вже впав. Він міг закластися, що проспав лише кілька хвилин. І все ж, коли сонливість його залишила, Ніко усвідомив, що таким тверезим та повним сил не почувався вже багато тижнів, можливо, відтоді, як вирушив на пошуки Брами Смерті.

Живіт забуркотів. Тренер Хедж здійняв брови.

— Ти певно зголоднів, — промовив сатир. — Або це, або твій живіт розмовляє мовою їжаків. А їжаковою — це серйозна заява.

— Я би не відмовився від їжі, — погодився Ніко. — Але спершу, які погані новини... ну, окрім перевернутої статуї? Ви сказали, що у нас неприємності.

— А, справді.

Тренер вказав на склепінчасту браму в кутку майдану. У тіні стояла сяюча неясна постать, окреслена сірими язиками полум’я. Розгледіти духа було важко, але він, здавалось, вабив Ніко до себе.

— Палаючий тип з’явився кілька хвилин тому, — промовив тренер. — Не наближається. Коли я спробував підійти до нього, він зник. Не знаю, ворог він чи ні, але, здається, хоче поговорити з тобою.

«Пастка», — подумав Ніко. Як і більшість речей на світі.

Але тренер Хедж пообіцяв доглянути за Рейною. Зважаючи на те, що дух може розповісти щось корисне, Ніко вирішив ризикнути.

Він оголив свій меч зі Стигійської сталі та рушив до брами.

Зазвичай привиди його не лякали. (Якщо, звісно, Гея не вкривала їх кам’яними оболонками та не перетворювала на машини для вбивства. Таке в нього траплялося вперше.)

Після випадку з Міносом Ніко зрозумів, що більшість фантомів мають рівно стільки сил, скільки дозволяєш їм мати. Вони вторгаються у мозок та за допомогою страху, гніву чи бажань впливають на тебе. Ніко навчився захищатися від цього. Іноді йому навіть вдавалось обернути проти привидів їхню власну зброю та підкорити своїй волі.

Наближаючись до сіро-вогняної мари, він був певен, що це звичайнісінький привид — загублена душа, померла в стражданнях. Важко не буде.

І все ж, Ніко не втрачав пильності. Він досі занадто добре пам’ятав Хорватію. Надмірна самовпевненість тоді призвела до того, що в нього вибили ґрунт з-під ніг, буквально та переносно. Спочатку Джейсон Грейс схопив його та перелетів з ним через стіну. Потім бог Фавоній розчинив у вітрі. А щодо цього зарозумілого пройдисвіта Купідона...

Ніко стиснув свій меч. Те, що йому довелося розкрити свою таємницю, було не найгіршим. Врешті-решт він зробив би це — свого часу, у свій спосіб. Але його змусили розповісти про Персі... Мучили, ображали та залякували просто на втіху Купідону.

Під його ногами з’явилися щупальці темряви, що вбивали весь бур’ян між камінням. Ніко намагався приборкати свій гнів.

Коли він дійшов до привида, то побачив, що той одягнений як чернець: сандалі, вовняна роба і дерев’яний хрест на шиї. Сірі язики полум’я вирували навколо нього, спалюючи рукава, вкриваючи обличчя пухирями та перетворюючи брови на попіл. Здавалося, він застиг у своїй передсмертній миті, немов чорно-біле відео на нескінченному повторі.

— Ти згорів заживо, — відчув Ніко. — Напевно, у середньовіччі.

Примарне обличчя скривилось у беззвучному криці агонії, але очі здавались нудьгуючими, навіть трохи роздратованими, так ніби цей крик був лише непідвладним волі рефлексом.

— Чого ти хочеш від мене? — поцікавився Ніко.

Привид повабив його за собою, а потім повернувся і вийшов крізь арку. Ніко озирнувся до тренера Хеджа. Сатир тільки відмахнувся від нього, мовляв: «Іди. Роби собі, що там роблять у вас у Підземному царстві».

Ніко рушив за привидом у глиб вулиць Евори.

Вони петляли вузькими брукованими доріжками, минаючи білі, оздоблені стукко будівлі, подвір’я з гібіскусами та вигадливі залізні балкони. Місцеві не помічали привида, але з підозрою поглядали на Ніко. Дівчинка з фокстер’єром перейшла вулицю, щоб обійти його. Її собака загарчав, а шерсть на його спині стала сторч, наче плавець.

Привид привів Ніко до іншого майдану, на краю якого височіла величезна прямокутна церква з побіленими стінами та вапняними арками. Привид пройшов крізь портик і зник усередині.

Ніко завагався. Він нічого не мав проти церков, але від цієї віяло смертю. Усередині, напевно, містилися склепи, а може, щось навіть менш приємне...

Він пірнув туди. Його очі затримались на боковій каплиці, освітленій зсередини моторошним золотавим сяйвом. Над дверима був вигравіюваний напис португальською. Ніко не розумів місцевої мови, але з дитинства достатньо добре пам’ятав італійську, щоб більш-менш зрозуміти значення: «Ми — кістки, що тут, чекаємо на ваші».