Рик Риордан – Дім Аїда (страница 74)

— Що почалось? — поцікавився Лео.

Коли з’явився наступний спалах, золотаві очі Хейзел потемніли, як фольга у вогні.

— Вирішальний наступ Геї, — промовила вона. — Брама Смерті працює понаднормово. Її війська заходять у смертний світ.

Ми нізащо не встигнемо, — промовив Ніко. — Коли ми прибудемо, чудовиськ уже буде занадто багато.

Джейсон стиснув щелепи.

А ми переможемо їх. І дістанемось туди дуже швидко. Лео знову з нами. Він подбає про це. — Джейсон повернувся до друга. — Чи ти знаєшся тільки на гарячому повітрі?

Лео криво посміхнувся, а очима промовив: «Дякую».

— Час політати, хлопці та дівчата, — промовив він. — У дядечка Лео досі є кілька козирів у рукаві!

LXI Персі

Персі поки що не помер, але бути трупом уже втомився.

Поки вони човгали вперед у напрямку Тартарового серця, він постійно опускав очі на своє тіло й гадав, як воно може належати йому. Руки, як тростини, обтягнуті знебарвленою шкірою. Ноги, як у скелета, здавалось, розчинялись у димі з кожним кроком. Персі більш-менш призвичаївся нормально рухатись із Туманом Смерті, але відчуття, ніби ти всередині кульки з гелієм, нікуди не зникло.

Він боявся, що Туман Смерті причепиться до нього назавжди, навіть якщо вони дивом переживуть Тартар. Не дуже йому хотілось провести решту життя, маючи вигляд актора з масовки «Ходячих мерців».

Персі намагався зосередитись на чомусь іншому, але все, що він бачив навколо, зовсім не поліпшувало настрій.

Під ногами нудотним пурпуром поблискувала земля та пульсували сплетіння жил. Аннабет у тьмяному червоному світлі кривавих хмар була схожою на нещодавно виритого із землі мерця.

Картина попереду пригнічувала понад усе.

Від краю до краю, аж до самого обрію простиралось військо чудовиськ: зграї крилатих ерей, натовпи вайлуватих циклопів, скупчення летючих злих духів. Тисячі, можливо десятки тисяч, поганців совались на одному місці, штовхаючись, ревучи та б’ючись за простір. Це нагадувало переповнений шкільний гардероб, от тільки всі учні були розлюченими мутантами, від яких дуже сильно смерділо.

Боб повів їх до краю війська. Він зовсім не намагався ховатись, хоч і сенсу в цьому було небагато. Коли ти в десять футів заввишки та світишся сріблом, нелегко робити щось нишком.

Приблизно за тридцять футів від перших чудовиськ Боб повернувся до Персі.

— Поводьтесь тихо та тримайтесь позаду, — порадив він. — Вони вас не помітять.

— Сподіваємось, — буркнув Персі.

Малий Боб, який лежав на титановому плечі, прокинувся. Він замуркотів як землетрус і вигнув спину. Став кістяним, а потім знову рябим. Ну хоч хтось із них не нервував.

Аннабет оглянула свої трупні руки.

— Бобе, якщо ми невидимі... як ти нас бачиш? Тобто ти формально, ну...

— Так, — відповів Боб. — Але ми друзі.

— Нікта та її діти теж бачили нас, — промовила Аннабет.

Боб знизав плечима.

— Це було царство Нікти. Там усе інакше.

— Ну... гаразд. — Аннабет не здавалась переконаною, однак вони вже були тут. Іншого вибору, окрім як спробувати, не було.

Персі вдивився у рій зловісних чудовиськ.

— Ну, принаймні не варто хвилюватись, що в цьому натовпі ми зустрінемо ще якогось друга.

Боб ошкірився.

— Так, це гарні новини! Ну, ходімо. Смерть близько.

— Брама Смерті близько, — виправила Аннабет. — Обережніше, будь ласка, зі словами.

Вони рушили в натовп. Персі тремтів так сильно, що боявся, як би Туман Смерті з нього не осипався. Він уже бачив великі скупчення чудовиськ. Боровся з одним таким у Битві при Мангеттені. Але це було зовсім інше.

Щоразу, коли Персі бився з чудовиськами в смертному світі, він принаймні знав, що захищає свій дім. Це додавало йому мужності, якими б кепськими не здавалися справи. Але тут загарбником був Персі. Серед цієї зграї чудовиськ він був не меншим чужинцем, ніж Мінотавр на Пенсільванському вокзалі в годину-пік.

За декілька футів від них купка емпус закінчувала розбирати тушу грифона, поки його приятелі кружляли над ними й розлючено клекотіли. Шестирукий земленароджений та лестригон гамселили одне одного валунами, хоча важко було сказати, б’ються вони чи пустують. Темний струмочок диму (Персі припустив, що це ейдолон) пірнув у циклопа, змусив його луснути себе по обличчю і полетів шукати нову жертву.

Аннабет шепнула до нього:

— Персі, поглянь.

Неподалік чоловік у ковбойському вбранні ляскав батогом вогнедишних коней. На ньому були дуже широкі джинси і чорні шкіряні чоботи. З-під ковбойського капелюха стирчало засалене волосся. Збоку він здавався звичайною людиною, але коли повернувся, виявилось, що у нього три тулуби, і всі у різного кольору сорочках.

Без сумнівів, це був Геріон — велетень, який намагався вбити Персі два роки тому в Техасі. Лихий скотар, вочевидь, палав бажанням випробувати своє нове стадо. Від однієї тільки думки про те, як цей тип виїжджає з Брами Смерті, боки Персі охопив біль. Ребра запульсували в тому місці, куди ереї вразили його передсмертним прокляттям Геріона. Персі хотів рушити просто до триту-лубного скотаря, луснути його по обличчю і закричати: «Дуже тобі дякую, бісів техасцю!».

На жаль, він не міг.

Скільки ще давніх ворогів ховається у цьому натовпі? Персі почав усвідомлювати, що кожна його перемога тільки тимчасова. Яким би сильним та удачливим він не був, скільки б чудовиськ не переміг, він урешті-решт програє. Адже він просто смертний і коли-небудь стане застарим, заслабким або занадто повільним... І помре. А ці чудовиська... вони вічні. І просто повертатимуться. Можливо, аби повернутися, знадобляться місяці або роки, а, може, навіть століття. Але вони відродяться.

Дивлячись на це сонмище, Персі відчував не менший розпач, ніж духи в Кокіті. Ну то й що, що він герой? Ну то й що, що робив щось хоробре? Зло завжди було тут, перероджувалось, кипіло під землею. Персі був лише тимчасовою незручністю для цих безсмертних створінь. Їм просто треба перечекати його. Одного дня синам та донькам Персі доведеться зіткнутись з ними знову.

«Сини та доньки».

Ця думка стряхнула Персі. Розпач залишив його так само швидко, як і прийшов. Хлопець поглянув на Аннабет. Вона досі виглядала як труп у тумані, але Персі уявив її справжній образ — сповнені рішучості сірі очі, біляве волосся зібране у хвіст, змучене і вкрите кіптявою, але як завжди прекрасне, обличчя.

Гаразд, може чудовиськам і немає кінця-краю. Але те саме і з напівбогами. Покоління за поколінням Табір Напівкровок стримував натиск. Так само, як і Табір Юпітера. Навіть поодинці два табори стійко тримались. Тепер, якщо греки та римляни об’єднаються, вони стануть значно сильнішими.

Надія є. Вони з Аннабет уже так далеко зайшли. Брама Смерті вже так близько.

«Сини та доньки». До безглуздя смішна думка. Чарівна думка. У самому серці Тартару. Персі ошкірився.

— Що з тобою? — прошепотіла Аннабет.

У Тумані Смерті Персі, певно, виглядав так, наче морщився від болю.

— Нічого, — відповів він. — Я просто...

Десь попереду пророкотів чийсь низький голос:

— Япете!

LXII Персі

До них великими кроками просувався титан, мимохідь відкидаючи копняками менших чудовиськ на своєму шляху. Він був приблизно того ж зросту, що й Боб, з вітіюватими обладунками зі стигійської сталі та палаючим діамантом посеред нагрудника. У нього були ясно-блакитні крижані очі, схожі на уламки льодовика, і такого самого кольору волосся, по-армійськи підстрижене. Попідруч він тримав шолом у формі ведмежої голови. На поясі висів меч розміром з дошку для серфінгу.

Незважаючи на бойові шрами обличчя титана було вродливим та чомусь здавалось знайомим. Персі був певен, що ніколи не зустрічав його, але очі та усмішка нагадували...

Титан зупинився перед Бобом і плеснув того по плечу. — Япете! Не кажи, що не впізнав власного брата! — Та що ти! — нервово відповів Боб. — Не скажу.

Незнайомий титан закинув голову й розсміявся.

— Я чув, тебе кинули в Лету. Жахливо, певно, було! Усі ми вірили, що врешті-решт ти зцілишся. Я — Кей! Ке-ей!

— Так, — промовив Боб. — Кей, титан...

— Півночі! — закінчив Кей.

— Саме так! — крикнув Боб.

Вони разом розсміялись і почали по черзі стукати одне одного в плече.

Малий Боб, вочевидь роздратований хитанням, вліз Бобові на голову й почав будувати гніздо з титанового сріблястого волосся.

— Бідолашний Япет, — промовив Кей. — Як низько. змусили вони тебе впасти. Подивись на себе! Швабра? Вбрання слуги? Кіт у волоссі? Воістину Аїд заплатить за таку наругу. Як там звали напівбога, який стер твою пам’ять? Ба! Розірвемо його на шматки, ти і я, га?