Рик Риордан – Дім Аїда (страница 57)

Щоразу, коли йому хотілось здатися, гепнутися на землю й померти (що траплялося приблизно кожні десять хвилин), він наближався до дівчини і брав її руку, просто щоб пам’ятати, що у світі існує тепло.

Після розмови Аннабет з Дамасеном Персі хвилювався через неї. Аннабет нелегко було ввігнати у відчай, але поки вони йшли, вона витирала сльози з очей, намагаючись приховати їх від нього. Він знав, що вона ненавидить, коли її плани не спрацьовують. Вона була переконана, що їм необхідна допомога Дамасена, але велетень їм відмовив.

Частково Персі відчував полегшення. Йому було достатньо хвилювань щодо того, чи залишиться Боб на їхньому боці, коли вони дістануться до Брами Смерті. Він не певен був, що хоче, аби велетень прикривав його спину, нехай той і готував відмінне тушковане м’ясо.

Цікаво, що сталось після того, як вони залишили Дамасенову хатину? Він уже кілька годин не чув переслідувачів, але відчував їхню ненависть... особливо Поліботову. Велетень був десь там, позаду, переслідував їх, гнав далі й далі в глибини Тартару.

Персі намагався думати про хороше, аби підтримувати свій настрій — озеро у Таборі Напівкровок, їхній з Аннабет поцілунок під водою. Він намагався уявити їх разом у Новому Римі, як вони гуляють пагорбами, тримаючись за руки. Але обидва табори здавались не більше ніж вигадкою. Зараз для нього існував тільки Тартар. Таким був справжній світ — смерть, темрява, холод, біль. Решта було лише уявою Персі.

Він затремтів. Ні. Це говорить прірва, намагається позбавити його рішучості. Як Ніко зміг стільки протриматись тут і не збожеволіти? У хлопчини було значно більше сили, ніж Персі вважав. Що далі вони просувались, то важче ставало залишатись зосередженим.

— Це місце гірше за Кокіт, — пробурмотів він.

— Так, — весело відізвався Боб. — Значно гірше! Це означає, що ми близько.

«Близько до чого?» — подумав Персі, але забракло сили запитати. Він помітив, що Малий Боб знову сховався в одязі Боба. Це переконувало Персі, що кошеня було найкмітливішим у їхній групі.

Аннабет стиснула його долоню. У світлі бронзового меча її обличчя було прекрасним.

— Ми разом, — нагадала вона. — Ми впораємось.

Він так переймався за те, як поліпшити їй настрій, а вона сама підбадьорює його.

— Так, — погодився він. — Раз плюнути.

— Але наступного разу, — промовила вона, — я хочу піти на побачення у якесь інше місце.

— У Парижі було мило, — пригадав він.

Вона силувано усміхнулась. Кілька місяців до того, як Персі втратив пам’ять, вони одного разу вечеряли в Парижі — подарунок Гермеса. Здавалось, це було зовсім в іншому житті.

— Я погоджусь і на Новий Рим, — запропонувала вона. — Якщо ти будеш там зі мною.

Чорт забирай, яка ж вона неймовірна! На якусь мить Персі навіть пригадав, як це, почуватись щасливим. У нього була найкраща дівчина. І на них чекало чудове майбутнє разом.

Аж раптом з масивним подувом вітру, наче то був передсмертний подих бога, темрява розсіялась. Попереду була прогалина — безплідне поле з пилу та каміння. Посередині, приблизно за двадцять ярдів від них, стояла моторошна жіноча постать. Її одяг був рваним, кінцівки — хирлявими, а шкіра зморшкуватою та зеленою. Схиливши голову, вона тихо схлипувала. Цей звук ущент розбив усі сподівання Персі.

Він несподівано усвідомив, що життя позбавлене сенсу. Усі його труднощі були марними. Ця жінка плакала так, наче скорбує за цілим світом.

— Прийшли, — повідомив Боб. — Ахліс допоможе.

XLVI Персі

Якщо в розумінні Боба цей ходячий труп був допомогою, то Персі не дуже кортіло, щоб йому допомагали.

Однак Боб просувався вперед. Персі був змушений піти слідом. Ну, принаймні це місце було не таким темним — не те щоб світлим, а швидше — з рідким білим туманом.

— Ахліс! — покликав Боб.

Істота підняла голову. Живіт Персі заволав: «Рятуйте!»

Її тіло було зовсім змарнілим. Вона походила на жертву голодомору — кінцівки, наче палиці, розпухлі коліна та опуклі лікті, лахміття замість одягу, зламані нігті на руках і ногах. Пил затвердів на її шкірі та зібрався в купки на плечах, ніби жінка стояла на дні піскового годинника.

Обличчя було цілковито спустошеним. Зі впалих та вогких очей лилися сльози. З носа капало, наче з водоспаду.

Довге рідке волосся засаленими пучками прилипло до її голови, а щоки були подряпані та кровоточили так, наче вона роздирала їх нігтями.

Персі не міг витримати її погляду, тож опустив очі. На її колінах лежав старовинний щит — побитий круг з дерева та бронзи, розмальований образом самої Ахліс зі щитом, тож зображення наче повторювалось до нескінченності, стаючи дедалі меншим.

— Цей щит, — пробурмотіла Аннабет. — Це його щит. Я гадала, що це просто легенда.

— О, ні! — завила страшна стара. — Це щит Геркулеса. Він намалював на його поверхні мене, щоб вороги у свої передсмертні миті бачили мене — богиню горя. — Вона так сильно закашлялась, що у Персі заболіло в грудях. — Наче Геркулес знав, що таке справжнє горе. Це навіть не вдалий портрет!

Персі важко глитнув. Коли вони з друзями зустрілися з Геркулесом у Гібралтарській протоці, усе скінчилось не дуже добре. Знайомство відбулося з численними криками, погрозами смерті та високошвидкісними ананасами.

— Що його щит робить тут? — поцікавився Персі.

Богиня витріщилась на нього своїми мокрими молочно-білими очима. З її щік капала кров, фарбуючи рвану сукню в червоний горох.

— Він йому більше не потрібен, хіба ні? Він потрапив сюди, коли його смертне тіло спалили. Припускаю, на згадку того, що жодний щит не в змозі захистити від усього. Урешті-решт, горе заволодіває всіма. Навіть Геркулесом.

Персі присунувся ближче до Аннабет. Він намагався пригадати, чому вони тут, але почуття розпачу заважало думати. Слухаючи Ахліс, він більше не дивувався тому, що вона подряпала власні щоки. Від богині віяло чистим болем.

— Бобе, — промовив Персі, — не варто нам було сюди приходити.

Звідкись з-під Бобової уніформи на знак згоди нявкнуло кістяне кошеня.

Титан смикнувся і зморщився від того, що Малий Боб шкрябав його пахву.

— Ахліс керує Туманом Смерті, — наполіг він. — Вона вас сховає.

— Сховаю? — Ахліс видала булькаючий звук. Вона або сміялась, або задихалась. — Чому я це робитиму?

— Вони повинні дістатися Брами Смерті, — відповів Боб. — Щоб повернутись у смертний світ.

— Це неможливо! Тартарова армія вас знайде. Вони вб’ють вас.

Аннабет повернула клинок свого меча з драгонової кістки. Слід було визнати, він робив її досить загрозливою і привабливою, у якомусь сенсі схожою на варварську царівну.

— Отже, Туман Смерті ні на що не здатний, — промовила вона.

Богиня оголила свої зламані жовті зуби.

— Ні на що не здатний? Хто ти така?

— Дочка Афіни, — голос Аннабет звучав хоробро... проте, як їй це вдавалось, Персі гадки не мав. — Я пройшла пів-Тартару не для того, аби якась другорядна богиня розказувала мені, що можливо, а що ні.

Пісок під їхніми ногами затріпотів. Туман завирував навколо них зі звуком, схожим на болісне виття.

— Другорядна богиня? — заричала Ахліс, упиваючись нігтями у щит Геркулеса та зминаючи метал. — Я існувала задовго до народження титанів, невиховане дівчисько! Я існувала, коли прокинулась Гея. Горе вічне. Буття — це страждання. Я була народжена найдавнішими — Хаосом та Ніччю. Я...

— Так, так. — Промовила Аннабет. — Смуток та горе, бла-бла-бла. Але ти все одно недостатньо могутня, аби сховати двох напівбогів у своєму Тумані Смерті. Як я й казала: ні на що не здатна.

Персі прокашлявся.

— Е... Аннабет...

Вона застережливо зиркнула на нього: «Допомагай мені». Він усвідомив, наскільки сильно вона налякана, але просто не має іншого вибору. Тільки так вони могли змусити богиню діяти.

— Тобто... Аннабет має рацію! — кинувся на допомогу своїй дівчині Персі. — Боб привів нас аж сюди, адже вважав, що ти допоможеш. Але гадаю, ти занадто зайнята витріщанням на цей щит та литтям сліз. Я тебе не звинувачую. Портрет, беззаперечно, вдався.

Ахліс завила і впилась очима у титана.

— Навіщо ти наслав на мене цих нестерпних дітлахів? Боб видав щось середнє між гриманням та скигленням. — Я гадав... я сподівався...

— Туман Смерті не для того, аби допомагати! — заверещала Ахліс. — Він кутає смертних у страждання, коли їхні душі переходять у Підземне царство. Це подих Тартару, смерті, розпачу!

— Круто, — промовив Персі. — Заверніть нам два із собою?

Ахліс зашипіла.

— Попросіть щось більш помірковане. Я ще й богиня отрут. Я можу подарувати вам смерть — безліч способів померти менш болісною смертю ніж та, що ви обрали, вирушаючи в серце пекла.

Навколо богині в піску зацвіли квіти: темно-пурпурові, помаранчеві та червоні суцвіття, від яких линув нудотно-солодкий аромат. Голова Персі запаморочилась.

— Паслін? — запропонувала Ахліс. — Болиголова. Беладона, блекота або блювотний корінь. Я можу розчинити ваші нутрощі, випарити вашу кров.

— Це дуже люб’язно, — промовив Персі. — Але з мене годі отрути на одну подорож. Ну, ти сховаєш нас у своєму Тумані Смерті чи ні?