Рэй Брэдбери – Усмішка: оповідання (страница 27)

Чарлі, я не пригадую, чи траплялося колись в історії, щоби хтось настільки скрупульозно відтворював зруйноване. Кажуть, що минуле слід забувати, мовляв, нехай воно собі мирно спочиває! Але це не для мене, подумала я — аж ніяк! — новий Ґрінвуд здійметься на місці колишнього. Так, він виглядатиме як старий, але він матиме одну перевагу — буде насправді новим. Це так ніби почати життя з чистої сторінки. Відбудовуючи Ґрінвуд, я нарешті віднайшла спокій. Робота сама по собі була пригодою.

Коли дім було відбудовано, я наче й сама відновилася. Подумки вітаючи його з другим народженням, я з радістю вітала і саму себе: нарешті, думала я, вперше щаслива людина переступає поріг Ґрінвуда.

І ось два тижні тому все було викінчене — витесаний останній камінь, покладена остання черепиця.

Я розіслала запрошення по всьому світу, і минулого вечора гості прибули — цілий прайд великосвітських левів із Нью-Йорка, від яких пахло чи то какао, чи то ріжковим деревом[41] — одним словом, пахло справжнім життям. Компанія легконогих афінських юнаків. Негритянський кордебалет із Йоганнесбурґа. Чи то мафіозне, чи то акторське тріо із Сицилії. Сімнадцять скрипальок, яких спокійно можна було відідрати, щойно вони забули про скрипки і спіднички заодно. Чотири чемпіони з гри в поло. Один тенісист-профі — щоби натягнути мене, неначе струну. Милий поет-француз. Боже мій, Чарлі, це мало бути шикарне відкриття маєтку, наймення якому Фенікс. Нора Ґріндон — власниця. Звідки ж мені було знати, що будинок не захоче нас прийняти?

— А хіба дім може хотіти чи не хотіти?

— Так, коли він зовсім новий, а всі надовкола, без огляду на вік, значно старші. Адже він ще немовля. А ми вже геть прогнилі і запліснявілі. Він — добро, а ми — зло. Він і надалі хотів зоставатися чистим. І тому нас прогнав.

— Як саме?

— Просто зостаючись самим собою. Він просто був самим собою. Надовкола панувала така тиша, що — ти не повіриш, Чарлі! — видавалося, ніби хтось помер.

Дуже скоро всі це відчули, хоч і не зізнавалися в цьому, а просто всідалися у свої автівки і їхали геть. Оркестранти нахабно припинили свою гру і також роз'їхалися на десяти лімузинах. А вслід за ними маєток покинули останні гості — об'їзною дорогою повз озеро, наче на нічний пікнік, а насправді — хто в аеропорт, хто в порт, хто в Ґолуей, мовчки, зіщулившись від холоду. Будинок ніби вимер, навіть слуги покотилися на велосипедах, я зосталася в домі сама як палець. Остання вечірка закінчилась, так і не розпочавшись, тому що просто не могла розпочатися. Я вже казала, що проспала всю ніч на галявині, наодинці зі своїми старими думками, і ось тоді я зрозуміла, що дійшла свого кінця, що я перегоріла на попіл, а з попелу не збудуєш нічого. Натомість споночілий будинок був неначе щойно явлене на світ прекрасне пташеня — прекрасне у власній самодостатності. Йому було ненависне навіть моє дихання. Я дійшла до свого краю. А в нього все тільки починалося.

Нора закінчила свою оповідь.

Ми довго сиділи мовчки, аж поки сутінки, що спочатку зазирали через віконні шиби, не заповзли у кімнати. Вітер здійняв брижі на озері.

— Це не може бути правдою, — нарешті озвався я. — Звісно ж, ти можеш тут залишитися!

— Тоді переконайся особисто, щоби надалі зі мною не сперечався. Спробуймо переночувати у будинку.

— Спробуймо?

— Навряд чи ми протримаємося тут до світанку. Засмажимо яєчню, вип'ємо вина і рано вкладемося спати. Але не розстеляй ліжко і не роздягайся, тому що невдовзі, я впевнена, одяг тобі знадобиться.

Ми вечеряли майже мовчки. Пили вино. Слухали, як бронзовий годинник у новому домі б'є новий час.

О десятій Нора відіслала мене у відведену мені спальню.

— Не бійся! — гукнула вона зі сходів. — Будинок не зробить нам нічого поганого. Він просто боїться, що ми йому зашкодимо. Я почитаю в бібліотеці. Коли будеш готовий забиратися звідси — не має значення.

О котрій годині, — просто зайди за мною.

— Я спатиму як убитий, — відповів я.

— Та дай Бог! — зронила Нора.

Я пішов у спальню, влігся в нове ліжко і лежав у темряві та палив. Страху не було, але й сну не було. Я просто лежав і чекав, що ж тут може трапитися — якщо взагалі щось трапиться.

Опівночі я ще не спав.

Як не спав і о першій.

О третій я продовжував лежати із широко розплющеними очима.

Будинок німував — ні скрипу, ні подиху, ні шепоту. Він, як і я, вичікував, підлаштовуючи своє дихання під моє.

О пів на четверту ранку двері спальні повільно прочинилися. Так ніби пітьма ворухнулася у пітьмі. І тільки подих протягу на руках та обличчі.

Я повільно припіднявся у ліжку.

Минуло п'ять хвилин. Серце билося повільніше ніж зазвичай.

І тоді я почув, як десь унизу відчинилися парадні двері.

І знову ні скрипу, ні шереху. Лише клацання і сильніший протяг.

Я підвівся і вийшов на сходи. Звідти я побачив те, що й очікував: парадні двері справді були відчинені. І місячне світло заливало новий паркет і виблискувало на новому дідовому годиннику, що знай собі вицокував свіжо змазаним механізмом.

Я спустився вниз і вийшов надвір.

— А ось нарешті і ти, — сказала Нора, стоячи біля моєї автівки.

Я підійшов до неї.

— Ти нічого не чув, — мовила вона. — І водночас щось таки чув, чи не так?

— Так.

— Тепер ти готовий їхати, Чарлзе?

Я знову поглянув на будинок.

— Майже.

— Тепер ти знаєш, що всьому кінець, правда? І що вже близько світанок нового дня? Прислухайся, як моє серце заледве переганяє мою гнилу кров і наскільки замшіла моя темна душа; ти ж бо не раз чув биття мого серця під своїм тілом і знаєш, яка я вже стара. Як знаєш і те, скільки в моїй душі темниць і катівень, мертвих вечорів і блакитних французьких сутінків. Тому....

Нора поглянула на будинок.

— Вчора, о другій ночі, коли я вже лежала в ліжку, раптом почула, як повільно відчинилися вхідні двері. Здалося, наче замок всією масою наліг на двері, щоби засув піддався і двері плавно прочинилися. Я вийшла на сходи. Глянула вниз. Там, у холі, розлилося річкою місячне світло. Будинок наче говорив: «Забирайся звідси, ось тобі новий шлях, що світиться кремом і молоком, тож іди геть зі своєю темрявою. Ти вагітна. У твоєму лоні переношений затхлий привид. Він нізащо не народиться. Але оскільки ти від нього ніколи не вибавишся, одного дня він спричинить твою смерть. Тож на що ти чекаєш?»

Чарлзе, я боялася спуститися вниз і закрити двері. Я знала, що все це правда, як знала і те, що більше ніколи тут не засну. Отож, я вийшла з дому.

В мене є ще одне гріховодне кубельце в Женеві. Там я і житиму. Але ти молодший і чистіший, Чарлі. Я би хотіла, щоб цей маєток став твоїм.

— Не такий я вже й молодий.

— Молодший за мене.

— І не надто чистий. Та й мене, Норо, він також не хоче терпіти, бо он двері моєї кімнати щойно також розчинилися!

— О, Чарлі, — ледь чутно зітхнула Нора і торкнулася моєї щоки. — О Чарлі, який жаль!

— Не треба. Поїдемо разом!

Нора відчинила двері автівки.

— Дозволь мені кермувати. Я просто мушу гнати аж до самого Дубліна. Ти не проти?

— Ні. А як бути із твоїми речами?

— Все, що у будинку, нехай йому і залишиться. Куди ти?

Я зупинився:

— Хотів зачинити вхідні двері.

— Не треба, — промовила Нора. — Нехай залишаються відчиненими.

— Але... хтось може увійти!

Нора тихо розсміялася.

— Так. Але лише хороші люди. Отож, усе гаразд, чи не так?

Я трохи подумав і кивнув.

— Так!

Я повернувся до автівки, все ще зволікаючи з від'їздом. Захмарилося. Почало сніжити. Великі білі лагідні сніжинки падали із підсвіченого місяцем неба — такі ж легковагі і безневинні, як ангельське лепетання.

Ми сіли в автівку. Хряснули двері. Нора завела двигун.

— Готовий? — перепитала Нора.