Рэй Брэдбери – Усмішка: оповідання (страница 26)

— Нічого! — гукнув я Норі, котра стояла у прохолодному надвечір'ї.

— Ні-ні, роздивляйся всюди! — озвалася вона. — Продовжуй!

Бібліотека видалася глибоким, теплим, сповненим запаху шкіри морем, де п'ять тисяч книг виблискували вишневими, лимонними та бурштиновими палітурками. Полискувало золоте тиснення, яскраво мерехтіли заголовки. Над велетенським каміном, де змогли б уміститися не лише зо дві підставки для дров, а й з десяток самих гончаків[32], висіла вишукана картина Ґейнсборо «Дівчата і квіти»[33], котра зігрівала серця не одного покоління власників замку. Картина була наче відчиненим вікном у літній сад. Кожному, хто милувався нею, відразу ж хотілося визирнути туди, щоби надихатися ароматом цілого моря польових квіток, доторкнутися до дівчат зі шкірою кольору спілого персика, прислухатись до монотонного бриніння бджіл, що наче зшивають духмяне повітря невидимими стібками.

— Ну що там? — донісся подаленілий голос.

— Норо! — покликав я. — Йди-но сюди. Тут нічого боятися. Адже ще білий день.

— Ні, — відповів сумний голос. — Сонце вже сідає. Що ти там бачиш, Чарлі?

— Той самий хол. І ті самі гвинтові сходи. Маленьку вітальню. І жодної пилинки в повітрі. А тепер я відчиняю двері у підвал. Тут мільйони барелів вина і купа пляшок. А ось і кухня. Норо, це ж божевілля!

— Правда ж? — поскаржився далекий голос. — Повертайся до бібліотеки. Стань у центрі кімнати. Бачиш «Дівчат і квіти» Ґейнсборо, яких ти завжди любив?

— Так, вони тут.

— Але ж це не так. Бачиш срібну флорентійську коробку для сигар?

— Так.

— Ні, не бачиш! Бачиш величезне бордове шкіряне крісло, де ви з татом якось пили херес?

— Так.

— Ні, — зітхнув голос.

— Але чому ні? Може, вже досить, Норо?

— Так, з мене цього вже досить, Чарлі. Невже ти не здогадався? Невже ти не відчуваєш, що сталося з Ґрінвудом?

Я нетерпляче озирнувся. Втягнув носом трохи незвичне повітря.

— Чарлі, — сказала Нора ослаблим голосом, стоячи за відчиненими вхідними дверима.

— Чотири роки тому... — майже прошепотіла вона, — ...чотири роки тому Ґрінвуд вигорів дотла.

І тоді я побіг до виходу.

Зблідла Нора стояла біля дверей.

— Він — що? — крикнув я.

— Вигорів вщент, — повторила вона. — Ну геть чисто. Чотири роки тому.

Щоби опинитися надворі, мені знадобилося лише три кроки. Я поглянув на стіни та вікна.

— Але ж, Норо, він стоїть! Ось він — як на долоні!

— Ні, Чарлі! Це не Ґрінвуд!

Я помацав сіре каміння та червону цеглу стін, доторкнувся до зеленого плюща, що вився по них. Провів рукою по іспанській різьбі парадових дверей, а тоді з жахом видихнув:

— Цього не може бути!

— Але це справді так, — мовила Нора. — Тут усе нове. Все — від дахового перекриття до каменю у підвалі. Нове, Чарлзе. Нове!

— І ці двері?

— ...торік надіслані з Мадрида.

— А ця бруківка?

— Видобута в кар'єрі поблизу Дубліна два роки тому. І вікна доправлені з Вотерфорда[34] цієї весни.

Я знову зайшов усередину.

— А паркет?

— Виготовлений у Франції і привезений на кораблі минулої осені.

— Ну, а як щодо шпалер!

— Виткані під Парижем, повішані у квітні.

— Та ж усе це таке саме, Норо!

— Достеменно, чи не так? Я літала в Грецію, щоби замовити дублікати мармурових медальйонів. Кришталеву вітрину виготовили у Реймсі[35].

— А бібліотека?

— Кожна книга переплетена так само, з тим самим золотим тисненням, і поставлена на ті самі полиці. Лише бібліотека обійшлася мені у сто тисяч фунтів.

— Але ж воно усе таке саме, Норо, таке саме! — здивовано закричав я. — Боже ж мій — як дві краплі! Там, у бібліотеці, я помітив срібну флорентійську сигаретницю! Вона, напевно, таки вціліла у вогні?

— Ні, ні! Але я ж художниця, тому по пам'яті зробила ескіз і відвезла його у Флоренцію. В липні підробка була вже готова.

— Але ж «Дівчата і квіти» Ґейнсборо...

— Придивись пильніше! Це робота Фріці, цього жахливого мазія з Монмартру[36]. Ну того, котрий просто виливає фарбу на полотна і запускав їх у вигляді повітряних зміїв у паризьке небо, щоби вітер і дощ створили замість нього красу, а він вже потім продає це за шалені гроші! Ну й Фріці! Виявилось, що він — таємний прихильник Ґейнсборо! Він би мене вбив, якби дізнався, що я тобі про це розповіла. Він намалював «Дівчат і квіти» по пам'яті: хіба ж це не прекрасно!

— Прекрасно, справді прекрасно, але, заради Бога, Норо, ти мене не обманюєш?

— Я б усе віддала, аби це виявилося обманом. Чи, може, ти вважаєш, що я божевільна, Чарлзе? Звісно ж, ти маєш право так думати. У що ти віриш — у добро чи зло, Чарлі? Я не вірила ні в що. І ось тепер перед тобою лише викупана у дощі стара. Мені стукнуло сорок літ, і ця сороківка стукнула мене з усього маху, наче локомотив. І знаєш, яка моя думка? Цей будинок зруйнував себе сам!

— Він — що?

Вона зайшла у замок, пильно вдивляючись у кімнати, де тепер, у надвечір'ї, вже почали згущуватися тіні.

— Мені було вісімнадцять, коли на мене впало багатство. Коли мені казали: «Гріховодниця!», я відповідала: «Дурниці!». А заклики до совісті я сприймала лише як п'яну маячню. Але в ті роки бочка з дощівкою ще була порожньою. Відтоді чимало помиїв вилилося на мене, і якось я з подивом виявила, що по самі краї сповнена гріхами, і що гріх та совість таки існують.

Чарлі, у мені живе водночас тисяча чоловіків!

Вони простромилися в мене, і в мені знайшли свій кінець. Коли вони ішли з мого життя, я була переконана, що це їм вдалося. Але ж ні — ні! тепер я впевнена, що кожен із них залишив у моєму тілі своє жало, отруєне жало. Боже ж мій, як я любила усі ті жала! Як мені подобалося, коли мене ранили та настромляли на них! Я гадала, що час та подорожі вибавлять від усіх подряпин і синців. Але тепер я знаю, що я геть уся замацана. На мені немає жодного дюйма, де би не було відбитків чужих пальців. Я, Чарлі, схожа на дактилоскопічний архів ФБР, я вся у відбитках пальців, наче давньоєгипетський папірус в ієрогліфах. Тисячі прекрасних чоловіків завдавали мені, як я гадала, безкровних ударів, але, тепер, мій Боже, я — одна суцільна рана! Я залила кров'ю весь дім. Я окропила нею тих своїх друзів, котрі не вірили у Совість і Гріх. Вони набивалися сюди, наче у величезний вагон підземки, не відаючи про пастку. Шматки плоті пхалися одна в одну, жерли одна одну губами, купались у потах на підлозі. Агонізуюча ґвалтуюча хіть стикалася з іншою і рикошетила від стін. Замок повнився вбивцями, Чарлі, кожен — із коротким мечем, кожен із наміром убити чужу самотність, проте ніхто не знаходив спокою, тільки миттєвий перепочинок.

Навряд чи в цьому будинку був хоч один щасливець, тепер я це розумію.

Так, усі вони виглядали щасливими. Коли чуєш стільки сміху, коли випивка ллється рікою і в кожному ліжку по людському сандвічу — ох це біло-рожеве м'ясце, яке так би і з'їв! — то мимоволі захопишся: «Як весело! Як прегарно!»

Але все це брехня, Чарлі: і ти, і я це знаємо, а будинок упивався всією цією брехнею — брехнею як мого покоління, так і татового, та й дідусевого. Тут завжди панувало щастя, себто страх. Тут добрих двісті років убивці калічили одне одного. Стіни відсиріли від планів. Дверні ручки зробилися липкими. І на картині Ґейнсборо літо поступилося осені. Отож, убивці з'являлися та зникали, Чарлі, залишаючи після себе свої гріхи і спогади про них — і будинок беріг отой бруд. А коли ти наковтаєшся всілякої мерзоти, Чарлі, тебе ж неодмінно знудить, чи не так?

Моє життя — це засіб для блювоти. Мене нудить від власного минулого.

І будинок також знудило.

І ось, охоплена каяттям і відчаєм, однієї ночі я почула, як у ліжках верхнього поверху труться старі гріхи. І від цього тертя будинок спалахнув. Спочатку вогонь хазяйнував у бібліотеці, пожираючи книги. Потім він у підвалі жлуктив вино. На той час я вже вилізла через вікно, спустившись вниз по плющу, й опинилася на газоні, де вже метушились слуги. О четвертій ранку ми влаштували перекуску на березі озера — з шампанським та галетами, що їх роздобули в сторожці воротаря. Пожежники прибули з міста о п'ятій — саме вчасно, щоби побачити, як падає дах і фонтани вогненних іскор злітають аж до неба і поблідлого місяця. Ми і їх пригостили шампанським, і всі разом продовжували спостерігати за тим, як вмирає Ґрінвуд. На світанку від дому вже нічого не залишилося.

Він просто змушений був самознищитися, чи не так, Чарлі — через усю цю нашу гидь — мою і моїх предків!

Ми стояли у холодному холі. Нарешті я ворухнувся і сказав:

— Гадаю, що так, Норо.

Ми попрямували у бібліотеку, де Нора витягла купу креслень і нотаток.

— І ось тоді, Чарлі, мене осяяла ідея відбудувати Ґрінвуд. Наново скласти докупи цей похмурий пазл. Фенікс повинен відродитися з попелу[37].І щоб ніхто не дізнався, що замок помер від огиди. Ні ти, Чарлзе, ні жоден із моїх друзів: полишімо всіх у невіданні. Моя провина у його зруйнуванні надто велика. Але як добре бути багатим! Ти можеш купити пожежну команду за кілька пляшок шампанського, й усі містечкові газети — всього за чотири ящики джину. Новина про те, що Ґрінвуд розстелився веретищем і посипався попелом[38], так і не поширилася далі милі у радіусі. Про це я ще встигну розповісти світові. А тепер — до роботи! І я вирушила у Дублін до повіреного, у котрого тато зберігав усі креслення та плани інтер'єру. Я місяцями ниділа удвох із секретарем, намагаючись проявити у пам'яті все, що стосувалося грецьких ламп чи римського кахлю. Я заплющувала очі, щоби якомога точніше відтворити кожну килимову ворсинку, кожен дюйм габи, кожну ліпну настельну марничку у стилі рококо — все-все! — увесь бронзовий дріб'язок, камінні підставки для дров, вимикачі, відерка для вугілля, ба навіть дверні ручки. І коли довжелезний список із тридцяти тисяч найменувань був готовий, я доправила сюди літаком столярів із Единбурга, покрівельників із Сієни[39], різьбярів каменю із Перуджі[40]: чотири роки вони завзято вистукували молотками, вирізували і вирізьблювали. Тим часом я тинялася по фабриці, що в передмісті Парижа, спостерігаючи за тим, як павуки тчуть для мене гобелени і килими на підлогу. Я полювала із собаками в околицях Вотерфорда, в той час як тутешні склодуви видували для мене скло.