Рэй Брэдбери – Пограймося в отруту! (страница 13)
— О, тату! — заплакав я. — Давай я скажу це
Він спокійно стояв і чекав.
— Ти намагався сказати:
— Та-а-а-а-а-ак! — спромігся сказати він.
І нарешті дуже чітко промовив: — О, так!
— О тату, — мовив я, і в цих словах вчувалися жаль і щастя, втрати і перемоги. — О, тату, любий тату,
Ми обійнялися. І так завмерли.
Я заплакав.
Я бачив, як мій тато із якихось неймовірно дивних і висхлих глибин свого потойбічного тіла видавлює сльози, які через мить вже тремтіли і виблискували на його повіках.
Саме так було поставлено останнє запитання і саме такою була остання відповідь на нього.
Навіщо ти мене сюди привів?
Навіщо це бажання, навіщо цей подарунок, навіщо ця засніжена ніч?
Тому що перед тим, як зачиняться двері і запечатаються навіки, ми мусили сказати те, чого ніколи не сказали за життя.
І ось це було сказано, і ми, тато і син, стояли, обіймаючи одне одного посеред глухомані. Син і тато — дві частини одного цілого і з однією радістю на двох.
Сльози на моїх щоках замерзли.
Ми довго стояли на холодному вітрі, під снігопадом, а тоді почули, як дзвони вибивають дванадцять сорок п’ять, і все ж ми продовжували стояти посеред засніженої ночі, не зронивши більше ні слова — все вже було сказано, — поки не проб’є урочий час.
І коли по всьому білому світу куранти вибили першу годину різдвяного ранку з новонародженим Господом на свіжій соломі, тим вони возвістили кінець того дару, що був даний нам на такий короткий час і тепер вислизав з наших онімілих рук.
Мій тато обійняв мене.
Удалині завмер останній удар дзвона.
Я відчув, як мій тато відступає назад, але тепер спокійно.
Його пальці торкнулися моєї щоки.
Я почув, як даленіє звук від його кроків по снігу.
Цей звук завмер разом із останнім моїм схлипом.
Я розплющив очі саме тоді, коли він уже віддалився від мене ярдів на сто. І саме тоді він озирнувся і махнув мені рукою.
А тоді все заступила пелена снігу.
«Як відважно, — думав я, — ти йдеш зараз туди, куди належить, старий чоловіче, без нарікань!»
Я повернувся в місто.
Я випив із Чарльзом, гріючись біля вогню. Він глянув на моє обличчя і мовчки підняв тост за те, що побачив у ньому.
Нагорі на мене чекало моє ліжко, схоже на білий сніговий замет.
Сніг падав за моїм вікном на тисячу миль на північ, на п’ятсот миль на схід, на двісті миль на захід, на сто миль на південь. Сніг падав усюди на все. Він падав на два ланцюжки слідів за містом — на ті, що вели у місто, і ті, що прямували вперед, гублячись поміж могил.
Я лежав на своєму сніговому ліжку. Я згадав обличчя свого тата, коли він помахав до мене, повернувся і пішов.
Це було обличчя наймолодшої, найщасливішої людини з-поміж усіх, що я бачив.
І з цим я заснув, без плачу.
Сортувальник
Містер Бенедікт вийшов зі свого маленького будиночка. Він постояв на ґанку, болісно соромлячись сонця і почуваючись приниженим перед людьми. Мимо пробіг собака із розумними очима — настільки розумними, що містер Бенедікт не міг поглянути йому в очі. Маленька дитина заглянула крізь куту залізну браму цвинтаря, що біля церкви, і містер Бенедікт здригнувся від розпорошено-проникливої цікавості дитини.
— Ви — поховальник, — сказало дитя.
Увесь зіщулившись усередині, містер Бенедікт не відповідав.
— Ви — власник церкви? — нарешті запитала дитина.
— Так, — відповів містер Бенедікт.
— І місця для поховань?
— Так, — сказав спантеличено містер Бенедікт.
— І дворів, і надмогильних плит, і могил? — поцікавилася дитина.
— Так, — відповів Бенедікт з певним виявом гордості.
І це була правда. І це була дивовижна річ. Після важкої нічної праці впродовж багатьох років до нього прийшов справжній успіх у цьому бізнесі. Спершу він купив церкву і цвинтар з кількома могилами, що вкрилися зеленим мохом після переїзду баптистів на околицю міста. Потім побудував гарний невеличкий морг у готичному стилі, звісно, що й обсадив його плющем, а потім позаду добудував ще й маленький будиночок для себе. Помирати з містером Бенедіктом було дуже зручно. Він заносив і виносив тебе із будинку із мінімальними незручностями і максимальним позірним благословенням. «Немає потреби у траурній процесії, — нахвалювали його набрані крупним шрифтом оголошення у ранковій газеті. — Із церкви прямо в землю, — швидко і вправно. Використовуються найбільш високоякісні консервуючі препарати».
Дитина продовжувала дивитися на нього, і він почувався наче згасла на вітрі свічка. Він відчував власну зневаженість. Все, що жило чи рухалося, змушувало його впадати у відчай і печаль. Він завжди погоджувався з людьми, ніколи не насмілюючись заперечити, прикрикнути чи сказати «ні». Ким би ви не були, зустрівши вас на вулиці, містер Бенедікт дивився на ваші ніздрі, розглядав ваші вуха або вивчав лінію росту вашого волосся своїми маленькими лякливими дикими очима, проте ніколи не дивився вам прямо у вічі, і тримав вашу руку своїми холодними руками так, наче вона — дорогоцінний подарунок, і торочив одне лише:
— Ви безсумнівно, безумовно і беззаперечно праві.
Але розмовляючи з ним, ви завжди розуміли, що він не чує жодного вашого слова.
Тепер, стоячи на своєму ґанку, він сказав маленькій дитині, яка пильно дивилася на нього, побоюючись, що він їй не сподобається:
— Ти — мила маленька дитина.
Містер Бенедікт спустився східцями і вийшов за браму, жодного разу не поглянувши на невелику трупарню. Він відклав це задоволення на пізніше. Було дуже важливо, щоб усе відбувалося у правильній послідовності. Поки що не варт з радістю думати про тіла, які чекають на застосування його талантів у трупарні. Ні, йому краще зайнятися звичною щоденною рутиною. Спершу треба добряче накрутити собі нерви.
Він знав, куди слід піти, щоби довести себе до шаленства. Півдня він тинявся крихітним містечком, дозволяючи своїм живим співгромадянам пригнічувати його своєю зверхністю, а власній меншовартості розчиняти його, купати у поті, зав’язувати серце і розум у тремтячі вузли.
Він поговорив з містером Роджерсом, аптекарем: марна, беззмістовна ранкова розмова. І він зберіг і затаїв у собі дріб’язкові приниження, зневажливий тон і образи, спрямовані в його бік. У містера Роджерса завжди знаходилися якісь уїдливі словечка про людей поховальної професії.
— Ха-ха, — сміявся містер Бенедікт над черговим жартом, насправді прагнучи закричати у своїй жалюгідній люті.
— А, от і ви, мабуть, геть закоцюблий, — поцікавився містер Роджерс цього ранку.
— Закоцюблий, — відповів містер Бенедікт. — Ха-ха!
Вийшовши з аптеки, містер Бенедікт зустрівся з містером Стайвзентом, підрядником. Містер Стайвзент поглянув на годинник — оцінити, скільки часу він може витратити на Бенедікта, перш ніж вигадати якусь зустріч.
— О, привіт, Бенедікте, — вигукнув Стайвзент. — Як там ваш бізнес? Закладаюся, що ви чіпляєтеся за нього зубами і нігтями? Справи йдуть? Я кажу, що зубами та нігтями…
— Так, так, — нерозбірливо хихикнув містер Бенедікт. — А як ваш бізнес, містере Стайвзент?
— Послухай, Бенні, старий, а чому у тебе такі холодні руки? У тебе такий крижаний потиск. Ти щойно бальзамував фригідну жінку! Гей, це непогано. Ти чув, що я сказав? — прогуркотів містер Стайвзент, ляснувши його по спині.
— Добре, добре! — сказав містер Бенедікт, силувано шкірячись. — Гарного дня.
І так без кінця… Містер Бенедікт, котрого штовхали від одного знайомого до іншого, видавався таким собі озерцем, куди жбурляли всяке сміття. Починалось усе з невеликих камінчиків-плесканців, а потім, оскільки містер Бенедікт не вкривався брижами і не протестував, вони жбурляли камінь, цеглу, брили. Але містер Бенедікт не відав про дно: жодного сплеску, жодних кіл на воді. Озеро не відповідало.
Наприкінці дня він ставав усе безпораднішим і лютішим, але продовжував іти від будинку до будинку задля ще декількох коротких зустрічей і розмов, ненавидячи себе зі справжнісіньким мазохістським задоволенням. Але найбільше його змушувала продовжувати свій шлях думка про прийдешні нічні втіхи. Тож він знову і знову завдавав собі страждань через цих тупих, пихатих задирак, кланявся їм, бережно тримаючи їхні руки перед собою, наче печеньки, і не просячи нічого, крім глузувань.
— А ось і ти, сікачу, — сказав містер Флінґер з гастрономічного магазину. — Як там твоя солонина і маринований мозок?
Все це створювало крещендо[8] меншовартості. Після фінального удару литавр і нестерпного самоприниження містер Бенедікт, з шаленством глянувши на циферблат наручного годинника, повернувся і побіг назад через місто. Він досяг своєї вершини, тепер він був готовий, готовий працювати, готовий робити те, що має бути зробленим, і насолоджуватися собою. Огидна частина дня закінчилася, а хороша частина саме мала розпочатися!
Він енергійно вибіг по сходах трупарки.