Рэй Брэдбери – Пограймося в отруту! (страница 12)
— Так, — проказав я, і подумав про ті незапам’ятні часи, коли серця печерних людей завмирали з настанням осені й зникненням сонця, і людиноподібні мавпи плакали, допоки світ не повертався зі снігової сплячки і якогось чудового ранку не прокидалося раніше сонце, і світ вкотре не порятовувався, хай і на короткий час. — Так.
— Отже, — Чарлі наче прочитав мої думки і пригубив іще вина, — Христос завжди провіщав весну, хіба ні? Посеред найдовшої в році ночі Час похитнувся, Земля здригнулася і народився міф. І що прокричав міф? З Новим роком! Господи, так, перше січня не є днем нового року. День народження Христа є ним. Його дихання, солодке, немов конюшина, торкається наших ніздрів й обіцяє весну відразу ж по опівночі. Глибоко вдихни, Томасе!
— Закрий рота!
— Чому? Ти знову чуєш голоси?
«Так! — Я повернувся до вікна і навіжено помислив. — Через 60 секунд настане ранок Його народження. Яка ще мить може бути чистішою, неповторнішою для загадування бажання?»
— Томе, — Чарлі взяв мене за лікоть. Але я був десь глибоко і насправді дуже далеко.
«Невже цей час настільки особливий? — розмірковував я. — І чи справді святі духи з’являються посеред нічного снігопаду, щоби прислужитися нам у цей урочий час? Якщо я таємно загадаю бажання, чи поверне мені його десятикратно ця ніч-мандрівниця з її дивними снами і сивими заметілями?»
Я заплющив очі. В горлі застряг клубок.
— Не треба, — сказав Чарлі.
Але це вже тремтіло на моїх губах. Я не міг чекати. Оце саме зараз, зараз дивна зірка горить над Вифлеємом.
— Томе, — видихнув Чарлі, — заради Бога!
Так, заради Бога, подумав я, і сказав:
— Моє бажання, щоби сьогодні на одну годину…
— Ні! — Чарлі стукнув мене, щоби я закрився.
— … будь ласка, мій тато ожив.
Годинник над каміном пробив 12 разів: опівніч.
— О, Томасе… — застогнав Чарлі. Його рука впала з мого плеча. — О, Томе!
Порив вітру жбурнув снігом у шибу, що прилип, наче саван, а відтак спав униз.
Вхідні двері розчинилися навстіж.
Сніг упав на нас зливою.
— Яке сумне бажання. І… воно щойно здійснилося.
— Здійснилося? — Я крутнувся, щоби глянути на розчинені двері, які манили, наче могила.
— Не йди, Томе, — сказав Чарлі.
Двері захряснулися. Проте я вже біг; о Господи, як я біг!
— Томе, повернися! — Далеко позаду мене губився голос у круговерті снігу. — О Господи,
Але в ті післяопівнічні хвилини я біг і біг, нічого не тямлячи, задихаючись, наказуючи серцю битися, крові ринути, ногам нестися, і я продовжував той біг, і на бігу я подумав: «Він! Він! Я знаю, де
«Дурень! — думав я. — Він же мертвий! Повертайся!»
Але якщо він ожив сьогодні, нехай на одну годину, а я не прийду, щоби його побачити?
Я був за містом, без шапки і плаща, проте розпаленів від бігу; солона маска застигла на моєму обличчі і пластівцями злітала з кожним моїм стрибком під радісний різдвяний передзвін, що то з’являвся, то зникав.
Вітер штовхнув мене за останній поворот тієї глухомані, де на мене чекала темна стіна.
Кладовище.
Я стояв перед важкими металевими воротами, отупіло вдивляючись всередину.
Територія кладовища нагадувала розкидані руїни стародавнього форту, знищеного століття тому, а його надгробки наче пережили новий льодовиковий період.
І тут до мене дійшло: див не буває.
І тут до мене дійшло: просто цієї ночі ми перебрали із вином, розмовами і потойбічними нісенітницями, як і я перебрав зі своїм безпричинним бігом, але тільки не з вірою, моєю глибокою вірою в те, що тут, у цьому засніженому мертвому світі, справді щось
Він згадав.
І розпружився. Він згадав, як тремтіло його тіло, як завмерло його кволе серце, як зачинилися двері у вічну ніч.
Він дуже спокійно стояв у мене в руках, під його тремтячими повіками миготіли в голові якісь гротескні образи. Напевно, він запитав себе оте найстрашніше:
Він розплющив очі. Відтак пильно глянув на мене.
«Так, — подумав я. — Я хотів, щоби ти ожив цієї ночі».
«Ти!» — плакало його обличчя і тіло.
А потім, напівголосно, останнє запитання:
«Навіщо?…»
Тепер підійшла моя черга завмерти у роздумах.
І справді, навіщо я так учинив з ним?
Як мені вистачило серця забагнути такої страшної, болісної зустрічі?
Що мені тепер робити з цим чоловіком, із цим чужинцем, із цією ветхою, приголомшеною і переляканою дитиною? Невже я прикликав його лише для того, щоби повернути назад у землю, в могилу, у страхітні сни?
Чи я хоча би помислив про наслідки? Ні. Чистий імпульс жбурнув мене з дому на це цвинтарне поле, як легкомисний камінь до легкомисної мети. Навіщо? Навіщо?
Оцей старий чоловік, котрий був моїм татом, тепер, тремтячи, стояв у снігу і чекав на мою нікчемну відповідь.
Я, наче дитина, не міг спромогтися навіть на слово. Якась частина мене знала правду, яку я не міг повісти. Маломовний з ним за життя, я зробився ще маломовніший після його воскресіння.
Правда крутилася в мене в голові, кричала всіма фібрами моєї душі і єства, але не могла зірватися з язика. Я відчув, як мій власний крик завмер усередині мене.
Час ішов. Незабаром ця зустріч закінчиться. І я втрачу нагоду сказати те, що повинно бути сказано, те, що я мав сказати ще тоді, коли він був живий і ходив по землі багато років тому.
Десь далеко за полями дзвони вибили пів на першу цього різдвяного ранку. Христос відмірював час на вітрі. І сніг падав на моє обличчя — спільно із часом і холодом, і холодом і часом.
«Навіщо, — запитували татові очі, — навіщо ти мене привів сюди?»
— Я… — почав було я і… затнувся.
Тому що його рука стиснула мою руку. Тому що на його обличчі я прочитав знайдену ним причину.
Це був також і його шанс,
Його рот розкрився. Йому було важко, невимовно важко спромогтися на тих кілька забутих слів. Тільки дух усередині цієї висхлої шкаралупи, важко дихаючи, ще чіплявся за життя. Він прошепотів три слова, які зразу ж звіяло вітром.
— Що? — перепитав я.
Він міцно тримав мене, і попри нічну заметіль, не заплющував очей. Він хотів спати, але спочатку його розкритий рот спромігся на шепіт:
— …Я… лю... е!
Він затнувся, затремтів, напружився всім тілом і намарне силкувався прокричати знову:
— …Я… лю…е!