Рэй Брэдбери – Пограймося в отруту! (страница 10)

Водостік

Був дощовий день із лампами, які горіли проти сірого неба. Уже тривалий час дві сестри залишалися у їдальні будинку. Одна з них, Джульєтта, гаптувала скатертини, а молодша, Анна, тихенько сиділа край вікна, прикипівши поглядом до темної вулиці і темних хмар.

Анна притискалася лобом до шибки, але її губи ворушилися. Після тривалих роздумів вона нарешті проказала:

— Я раніше про це ніколи не замислювалася.

— Про що? — запитала Джульєтта.

— Просто щойно спало на думку. Насправді під містом є ще одне місто. Мертве місто ось тут, одразу під нашими ногами.

Джульєтта встромила голку в біле сукно і витягла її.

— Відійди від вікна, будь ласка. Дощ погано на тебе впливає.

— Ні, от правда. Хіба ти ніколи раніше не розмірковувала про водостоки? Вони ж по всьому місту, на кожну вулицю по одному, по них можна ходити, не згинаючись, і вони спускаються аж до самого моря, — проторохтіла Анна, захоплена баюрами на асфальтних тротуарах і дощем, що падав із неба та зникав у решітках кожного закуту далекого перехрестя. — Хіба ти відмовилась би жити у водостоці?

— Звичайно, відмовилась би!

— Але невже це нецікаво? Коли так усе потаємно? Мешкати у водостоці і позирати на людей крізь шпарини, бачити їх, коли вони не бачать тебе? Наче в дитинстві, коли граєшся в хованки і ніхто тебе не може знайти, а ти весь цей час сидиш поміж них, захована, втаємничена, у захисті і теплі, вся така захоплена? Мені би таке припало до вподоби. Мабуть, жити у водостоці настільки ж добре.

Джульєтта неквапом відірвалася від роботи.

— Ти ж начебто зараз моя сестра, Анно, правда? Тебе ж колись народили, правда? Інколи коли ти говориш, то мені здається, що мама просто знайшла тебе одного дня під якимсь деревом, принесла додому, посадила в макітру, виростила ось до такого розміру, і от ти така вийшла. І ніколи не змінишся.

Анна не відповіла, тому Джульєтта повернулася до свого рукоділля. Кімнаті бракувало кольору. І сестри його не додавали. Анна ще п’ять хвилин притискалася до вікна. Потім подивилася кудись удалину і промовила:

— Мабуть, це можна назвати сном. Мабуть, у мене був сон. Тобто поки я тут сиділа останню годину. Думала. Так, у мене був сон.

Тепер настала черга Джульєтти не відповідати.

Анна шепотіла далі:

— Ця нескінченна вода, мабуть, нагнала на мене сон, і я почала розмірковувати про дощ, звідки він береться і куди дівається, як він стікає по цих маленьких шпаринах край дороги. А потім раптом замислилася про глибини, аж раптом — гульк! — йдуть вони. Чоловік… і жінка. Водостоком, попід дорогою.

— І чого б вони там ходили? — не повірила Джульєтта.

— Певно, що в них є причина.

— Хіба що вони божевільні, — не погодилася Джульєтта. — У такому разі жодних причин не потрібно. Ходять своїм водостоком, то й нехай собі ходять.

— Але ж ідеться не тільки про водостік, — похиливши голову набік та бігаючи очима під наполовину прикритими повіками, заявила Анна, нібито вона щось таке знала. — Ці двоє ще й закохані.

— На Бога, — здивувалася Джульєтта, — то це кохання змусило їх там плазувати?

— Ні, вони там уже багато років.

— Тільки не кажи, що вони живуть разом у тому водостоці так довго, — обурилася Джульєтта.

— Хіба я щось казала про «живуть»? — здивувалася її сестра. — Ні, звісно ж, ні. Вони мертві.

Надворі навіснів дощ, ганяючи із притиском свої краплі по склу. Вони зливалися одна з одною і струмочком збігали шибкою.

— О! — видихнула Джульєтта.

— Так, — задоволено кивнула Анна. — Мертві. Він мертвий, і вона мертва. — Здавалося, це відкриття її аж радувало. Вона ним пишалася. — Він на вигляд — украй самотній чоловік, котрий ніде і ніколи не подорожував.

— Звідки тобі це знати?

— Ну, виглядає він так, ніби жодного разу в житті нікуди не мандрував, але завжди хотів. Це видно по очах.

— То ти в курсі навіть, як він виглядає?

— Так. Дуже хворим і дуже вродливим. Ну, знаєш, як це буває, коли хвороба людину прикрашає? Коли через хвороби на обличчі проступають кістки?

— А він же мертвий? — перепитала старша сестра.

— Уже п’ять років, — тихо розповідала Анна, піднімаючи й опускаючи повіки, наче збиралася розказати довгу історію і знала про це, а тому навмисне довго запрягала, щоби потім прискорюватися і прискорюватися, поки та історія вже сама не нестиме її за інерцією з широко розплющеними очима та розтуленими вустами. Проте зараз її оповідь розгорталася повільно, із ледве помітним запалом мовця. — П’ять років тому цей чоловік ішов вулицею з усвідомленням того, що вже багато вечорів ходить і ходитиме нею, аж раптом підійшов до ґратчастого віка люка, одного із цих великих залізних кружал посеред дороги, і почув, що під його ногами шумить ріка, під металевою кришкою вода тече до моря. — Анна простягла праву руку. — Він поволі нагнувся, підняв її, поглянув на бистре шумовиння потічка та подумав про когось, кого він волів би кохати, проте не міг, а потім перехилився на залізні щаблі, спустився вниз, і більше його ніхто не бачив…

— А як щодо неї? — заклопотано поцікавилася Джульєтта. — Коли померла вона?

— Не певна. Вона новенька. Щойно пустилася духу. Але мертва. Така чудова-пречудова небіжчиця. — Анна аж замилувалася образом, який собі намалювала в уяві. — Смерть робить жінку по-справжньому вродливою, а смерть від утоплення — найпрекраснішою. Куди й дівається скутість, а волосся тримається на воді, ніби яке пасмо туману понад потоком.

Анна весело кивнула:

— У жодній школі світу, на жодному занятті з етикету жінці не навчитися такої замріяної, легкої, плавної, хвилюватої та витонченої ходи. — І Анна спробувала рукою показати цю граційність, витонченість і хвилюватість своєю широкою та шкарубкою долонею.

— Він чекав на неї п’ять років. Та ще донедавна вона не знала, де він. І от тепер вони разом і будуть разом… У сезон дощів житимуть. А в посуху… інколи впродовж кількох місяців… у них буде багато часу на відпочинок. Вони лежатимуть у затишних сховках, наче ті японські водяні квіти, геть сухі, зіщулені, старі й тихі.

Джульєтта підвелася та запалила ще один маленький світильник у кутку їдальні.

— Шкода, що ти про це заговорила.

Анна розсміялася.

— От дай-но я тобі розповім, як це все починається, як вони повертаються до життя. Я все продумала. — Вона подалася вперед, обійняла себе за коліна, прикипіла поглядом до вулиці, дощу та війсть водостоків. — Он вони під землею, сухі й тихі, а понад ними кришиться зелектризоване небо.

Однією рукою Анна відкинула назад тьмяне, шпакувате волосся.

— Спершу горішній світ — це самі дощинки. Потім — блискавка, за нею грім, і сезону посухи приходить кінець. Маленькі краплі котяться риштаками, наливаються і потрапляють у ринви, забираючи з собою обгортки від жувальної гумки, абонементи в театр і квитки на автобус!

— Негайно відійди вже від того вікна!

— Я просто знаю, як воно — бути під хідником, у великому квадратному водостоці, — Анна намалювала прямокутник у повітрі і продовжувала далі уявляти. — Він велетенський. Стоїть начисто порожній, бо всі минулі дні його наповнювало тільки сонячне проміння. Якщо там говорити, то йде відлуння. Єдиний звук, чутний звідти, — це шум автомобіля, який проїхав угорі вулицею. Високо вгорі. Весь водостік схожий на суху пустотілу верблюжу кістку, яка застигла в очікуванні.

Вона підняла руку, показуючи вгору, ніби сама, застигнувши в очікуванні, якраз стояла у водостоці.

— І от побігла малесенька цівка води. Потрапляє на підлогу. Це як нібито когось поранило нагорі і тепер його кров стікає в нижній світ. А от і грім! Чи це проторохтіла вантажівка мимохідь?

Тепер жінка говорила хутчіше та все одно розслаблено тулилася до вікна, видихаючи та вдихаючи подальші слова:

— Вона просочується. Вода проникає в усі інші можливі ніші. Вузенькі шворівочки та змійки. Настояна тютюном вода. І починається рух. Потічки зливаються. Утворюють справжніх змій і, нарешті, — здоровенного удава, що звивається на пласкій, усіяній папірцями підлозі. Зусібіч, з півночі та півдня, з інших вулиць, прибувають інші потоки, зливаючись в один шипучий та блискучий клубок. І вода крутиться в тих двох маленьких сухих нішах, про які я тобі розповідала. Поволі піднімається над цими двома, чоловіком та жінкою, котрі лежать там, ніби японські квіти.

Анна поволі склала долоні, сплітаючи між собою палець за пальцем.

— Вони просочуються водою. Спершу вона піднімає руку жінки. Одним маленьким порухом. Її рука — єдина жива частина тіла. За нею — одне плече й одна ступня. Волосся… — вона торкнулася власного волосся, що спадало на плечі, — розпрямляється та розкривається, немовбито розпускається квітка у воді. Її закриті повіки голубі…

У кімнаті потемнішало. Джульєтта шила, Анна говорила і переказувала все, що уявляла. Вона переповіла, як піднімається вода і забирає з собою жінку, розгортаючи, розпростуючи її, зводячи її на повен зріст у водостоці.

— Воді жінка цікава, тому остання дозволяє їй чинити на власний розсуд. Після тривалого й непорушного вилежування жінка знову готова жити, будь-яким життям на забаганку води.

Деінде чоловік також підводиться у воді. Анна й про це веде мову, про те, як повільно несе його течія, і він дрейфує нею, дрейфує, аж поки не зустрічаються.

— Вода розплющує їм очі. Тепер вони можуть бачити, та не бачать одне одного. Вони роблять коло навколо одне одного, але ще не торкаються руками.