Ренсом Риггз – Місто порожніх. Втеча з Дому дивних дітей (страница 63)
Усе це сталося дуже швидко, за лічені секунди. До нас бігли ще двоє солдатів. У поїзді вже опинилися майже всі, крім Бронвін і сліпих братів, на яких ніхто не надівав наручників, вони просто стояли, сплівши руки. Побачивши, що нас от-от пристрелять, Бронвін зробила те, чого я від неї не сподівався за жодних обставин: сильно вдарила старшого брата по щоці, потім узяла молодшого й грубо відірвала його від брата.
Щойно їхній зв’язок увірвався, вони закричали, та так потужно, що здійнявся вітер. Він промчав станцією, мов торнадо чистої енергії, відкинувши нас із Еммою назад, розтрощивши окуляри солдатів, затьмарюючи всі частоти, які могли вловити мої вуха, тож я чув тільки пискуче високе «Ііііііііііііі…».
Я побачив, як тріскаються шибки в поїзді, світлодіодні екрани розлітаються на гострі, мов ножі, уламки, а скляні трубки ламп під дахом вибухають, і на мить ми занурилися в повну темряву, поки не ожили істеричні спалахи аварійного освітлення.
Я впав на спину, з мене вибило дух, у вухах стояв дзвін. Щось тягло мене назад за комір, геть із поїзда, а я не міг згадати, як працювати руками й ногами, щоб опиратися. Крізь дзвін у вухах я розібрав ошалілі голоси, що кричали: «Бігом, нумо, швидше!»
У потилицю мені тицьнуло щось холодне й мокре, і мене затягли в телефонну будку. Там уже була Емма. Напівпритомна, вона скрутилася в клубок у кутку.
— Підтягни ноги, — почув я знайомий голос, і ззаду підбігло коротконоге кудлате створіння з кумедно задертим носом і складчастими щоками.
Пес. Едисон.
Я затягнув ноги в будку. На ту мить розум уже помалу повертався до мене, і його вистачило, щоб ворушитися, але не говорити.
Останнє, що я побачив у пекельних червоних спалахах — як пані Королик заштовхують у вагон поїзда, двері зачиняються, а всередині разом із нею всі мої друзі зіщулилися під дулами пістолетів у обрамленні розтрощених вікон поїзда, оточені людьми з білими очима.
Потім поїзд із ревінням помчав у темряву і зник.
Отямився я від дотику язика, що лизав моє обличчя.
Пес.
Дверцята телефонної будки були зачинені, а ми троє втислися всередину й сиділи на підлозі.
— Ти знепритомнів, — повідомив пес.
— Їх нема, — сказав я.
— Так, але залишатися тут нам не можна. Вони по вас повернуться. Треба йти.
— Здається, я не зможу встати.
У собаки на носі красувався поріз і не бракувало шматка вуха. Не знаю, як він сюди потрапив, але йому теж довелося пройти пекло.
Щось залоскотало мені ногу, але я був надто втомлений, щоб подивитися, що там. Голова була важка, мов здоровенна каменюка.
— Тільки знову не засни, — застеріг собака, повернувся до Емми й заходився лизати їй обличчя.
Знову лоскіт. Цього разу я вже відсунувся трохи й простягнув руку.
То був мій телефон. Мій телефон вібрував. Я повірити не міг. Витяг його з кишені. Акумулятор майже сів, сигналу практично не було. На екрані виднівся напис: «ТАТО (177 ПРОПУЩЕНИХ ДЗВІНКІВ)».
Якби не туман у голові, я б, напевно, не відповів. Будь-якої миті міг з’явитися чоловік зі зброєю і прикінчити нас. Не надто вдалий час для розмови з батьком. Але я не міг мислити чітко, та й щоразу, коли дзвонив телефон, у мене спрацьовував рефлекс собаки Павлова — взяти слухавку.
Я натиснув на кнопку «ВІДПОВІДЬ».
Здушений крик на тому боці. Потім: «Джейкоб? Це ти?»
— Я.
Голос у мене, мабуть, був жахливий. Слабкий і скрипучий.
— О Господи, о Господи, — промовив батько. Він не чекав, що я відповім, а може, давно вважав мене мертвим і дзвонив просто від того, що горе діяло на нього як умовний рефлекс, що його він ніяк не міг вимкнути. — Я не… куди ти… що сталося… де ти, синку?
— Я в порядку. Я живий. У Лондоні.
Не знаю, навіщо я сказав йому про Лондон. Напевно, відчував, що повинен повідомити хоч трохи правди.
Батьків голос зазвучав так, наче він відставив слухавку від голови й прокричав комусь:
— Це Джейкоб! Він у Лондоні! — А тоді знову мені: — Ми думали, що ти помер.
— Я знаю. Тобто це не дивно. Пробач, що я отак пішов. Сподіваюсь, я не надто сильно вас перелякав.
— Джейкобе, ти перелякав нас до смерті. — Батько зітхнув, довгим тремтливим зітханням, у якому злилися воєдино полегшення, недовіра й роздратування. — Ми з твоєю матір’ю теж у Лондоні. Після того, як поліція не знайшла тебе на острові… ну, це вже не має значення, просто скажи, де ти, й ми по тебе приїдемо!
Емма заворушилася. Її очі розплющилися, й вона глянула на мене затуманеним поглядом, наче перебувала ще десь глибоко всередині себе й дивилася здалеку, через багатомильний простір розуму й тіла.
— Добре, дуже добре, — сказав Едисон і взявся облизувати їй голову.
— Тату, я не можу, — мовив я у слухавку. — Не можу вас у це втягувати.
— Господи, я так і знав. Ти на наркотиках, так? Слухай, байдуже, у що ти вляпався, ми тобі допоможемо. Поліцію залучати не будемо. Ми просто хочемо, щоб ти повернувся.
А тоді перед очима все потемніло. Коли я прийшов до тями, то в живіт мені вгатився боксерський кулак такого дикого болю, що я впустив телефон.
Едисон сіпнув головою й подивився на мене.
— Що таке?
Отоді я й побачив довгий чорний язик, що притискався зовні до шибки телефонної будки. Дуже скоро до нього приєднався другий, потім третій.
Порожняк. Розморожений порожняк. Він ішов за нами.
Пес його не бачив, проте легко прочитав вираз мого обличчя.
— Один із них, так?
Я губами промовив «так», і Едисон забився в куток.
— Джейкобе? — Металевий батьків голос із телефону. — Джейкобе, ти там?
Язики огортали будку, оточуючи нас. Я не знав, що робити, знав тільки, що мушу зробити щось, тому підтягнув ноги, вперся руками в стіни й насилу звівся на ноги.
Так я опинився лицем до лиця з порожняком. Язики віялом розгорталися в роззявленій гострозубій пащі. Чорні очі сочилися чорнотою і витріщалися на мене крізь скло, до них було кілька дюймів. Порожняк тихо, гортанно загарчав, від чого мої нутрощі перетворилися на желе, і я вже майже хотів, щоб тварюка просто вбила мене, та й по всьому, щоб увесь цей біль і жах припинився.
Пес загавкав Еммі в обличчя.
— Прокинься! Дівчинко, ти нам потрібна! Запали свій вогонь!
Але Емма не могла ні говорити, ні стояти, а на станції метро ми були самі, якщо не враховувати двох жінок у плащах, які відійшли подалі від будки, затискаючи носа від жахливого смороду порожняка.
А тоді будка, ціла будка з нами всіма всередині хитнулася спочатку в один бік, потім в інший, і я почув, як скреготять і видираються з підлоги болти, якими її було прикріплено. Порожняк повільно підняв нас у повітря, спочатку на шість дюймів, потім на фут, потім на два, а потім гепнув будкою об землю. Вікна розбилися, і на нас полився дощ з уламків скла.
Між мною і порожняком тепер не було нічого. Ані дюйма простору, ані скляної шибки. Його язики заповзли у будку, оповилися довкола моєї руки, попереку, потім довкола шиї, стискали все сильніше й сильніше, аж поки я втратив здатність дихати.
Отоді я й зрозумів, що я труп. А оскільки я був труп і нічого не міг вдіяти, я перестав опиратися. Розслабив усі м’язи, заплющив очі й здався на милість болю, що розривав мені феєрверками живіт.
А тоді сталося дивне. Біль перестав бути болем. Біль змінився, перетворився на щось інше. Я вступив у нього, і він огорнув мене, а під його клекітною поверхнею я відкрив щось тихе й ніжне.
Шепіт.
Я знову розплющив очі. Порожняк наче застиг і витріщився на мене. Я відповів йому прямим поглядом, у якому не було страху. Перед очима стояли чорні цятки від браку кисню, але болю я не відчував.
Порожнякова хватка на моїй шиї ослабла. Я вперше за кілька хвилин зміг вдихнути спокійно й глибоко. А потім шепіт, який я знайшов у себе всередині, помандрував із живота через горло й губи та перетворився на звук, що не був схожий на мову, але значення його я звідкись знав.
Порожняк втягнув язики. Загнав їх у свій випнутий рот і стулив щелепу. Злегка нахилив голову — майже покірним жестом.
І сів.
Емма з Едисоном дивилися на мене знизу вгору з підлоги, здивовані раптовою тишею.
— А що це сталося? — спитав пес.