Ренсом Риггз – Місто порожніх. Втеча з Дому дивних дітей (страница 52)

— Ви хоробрі, надзвичайні діти. Кожен із вас — диво. Будь-яка імбрина була б щаслива називати вас своїми підопічними. — Рукавом мантії вона змахнула сльозу. — Мені було так прикро, коли я почула про те, що сталося з вашою пані Сапсан. Я її не дуже добре знала, бо вже скоро йду на пенсію, але обіцяю: ми її повернемо. Її та всіх наших сестер!

Повернемо її?

Отоді я й зрозумів, що пані Сапсан досі сиділа, схована у мішку, який ніс на собі Горацій. Пані Королик її ще не бачила!

— Ні, вона тут, із нами! — Горацій поставив мішок на підлогу і розв’язав його.

За мить звідти вилізла, похитуючись від запаморочення після тривалого перебування в темряві, пані Сапсан.

— В ім’я давнього люду! — вигукнула пані Королик. — Але ж… я чула, її захопили витвори!

— Захопили, — підтвердила Емма. — Але ми її відбили!

Пані Королик була така збуджена, що підстрибнула без ціпка, і мені довелося притримати її за лікоть, щоб вона не впала.

— Альмо, це справді ти? — затамувавши дух, промовила пані Королик. А відновивши рівновагу, кинулася до пані Сапсан і підхопила її з землі. — Агов, Альмо? Це ти в цьому тілі?

— Це вона, — кивнула Емма. — Це пані Сапсан!

Пані Королик тримала птаху на витягнутих руках і крутила нею туди-сюди, а пані Сапсан силкувалася вирватись.

— Гм, гм, гм, — бурмотіла собі під ніс пані Королик. Її очі звузилися, а губи витяглися в пряму лінію. — Із вашою директоркою щось не так.

— Вона скалічилася, — сказала Оливка. — Скалічилася всередині.

— Вона більше не може перетворитися на людину, — додала Емма.

Пані Королик похмуро кивнула, так, наче вже й сама здогадалася.

— І давно?

— Три дні, — відповіла Емма. — Відколи ми її забрали у витворів.

— Ваш пес нам сказав, якщо пані Сапсан не повернеться в людську подобу якнайшвидше, то вже більше ніколи не повернеться.

— Так, — кивнула пані Королик. — Едисон мав рацію.

— А ще він сказав, що допомогу, яка їй потрібна, може надати лише інша імбрина, — промовила Емма.

— І це теж слушно.

— Вона змінилася, — сказала Бронвін. — Вона тепер сама не своя. Нам потрібна наша колишня пані С!

— Ми не можемо дозволити, щоб з нею таке відбувалося! — твердо мовив Горацій.

— Ну? — нетерпеливилася Оливка. — Ви можете знову зробити її людиною? Будь ласка!

Ми обступили пані Королик і тиснули на неї. Наш відчай був такий потужний, що його можна було відчути на дотик.

Пані Королик склала долоні, благаючи тиші.

— Якби ж то все відбувалося так просто, — сказала вона, — і одразу. Коли імбрина довго пробуде у подобі птаха, вона стає негнучкою, мов захололий м’яз. Якщо спробувати надто швидко зігнути її у потрібну форму, вона лусне. Її треба масажувати, щоб надати істинної форми: делікатно розминати, мов глину. Якщо я попрацюю з нею всю ніч, то до ранку можу впоратися.

— Якщо в неї є час до ранку, — сказала Емма.

— Моліться, щоб був.

Повернулася дівчина з довгим волоссям. Вона повільно йшла до нас і вела руками по стінах тунелю. І над усім, чого вони торкалися, наростали нові шари льоду. Тунель у неї за спиною вже звузився до кількох футів завширшки й невдовзі мав стулитися повністю, запечатавши нас.

Пані Королик жестом підкликала дівчину.

— Альтеє! Біжи нагору поперед нас і скажи медсестрі, щоб приготувала кімнату для оглядів. Мені знадобляться всі мої лікарські засоби!

— Під засобами ви маєте на увазі розчини, настоянки чи суспензії?

— Усе разом! — крикнула пані Королик. — Хутко, справа термінова!

Я побачив, що дівчина помітила пані Сапсан, очі в неї трохи округлилися (поки що то була найвиразніша її реакція з усіх мною бачених), і вона рушила вгору сходами.

Цього разу бігом.

Коли ми піднімалися нагору, я притримував пані Королик за лікоть для рівноваги. Будівля була чотириповерхова, а нам потрібен був останній поверх. Окрім сходового майданчика, то була єдина частина будинку, до якої ще лишався доступ. Інші поверхи замерзли, стіни льоду перекривали кімнати й коридори. Фактично ми пробиралися крізь порожнину в центрі гігантського крижаного куба.

Пробігаючи повз кімнати, я зазирав у деякі з них. Висолоплені язики льоду повиламували двері, зірвали їх з петель, і крізь потрощені одвірки я бачив ознаки нападу на будівлю: перевернуті меблі, вивернуті шухляди, паперовий сніг на підлозі. До одного письмового стола тулився автомат. Його власник замерз у польоті. У кутку під смугою отворів від куль сидів один з дивних. Як і жертви вулкану в Помпеях, він застиг навіки — але не у попелі, а у великій брилі льоду.

Важко було повірити, що все це влаштувала одна дівчина. Якщо так, то, крім імбрин, Альтея була однією з наймогутніших дивних, яких я зустрічав у житті. Я підвів погляд і встиг побачити, як вона щезає на сходовому майданчику над нами, а за нею, мов розмите залишкове зображення, тягнеться нескінченна грива волосся.

Я відломив зі стіни бурульку і покрутив у руці.

— Невже це вона зробила? — спитав я.

— Так, вона. — Пані Королик віддихувалася поряд. — Вона учениця міністра заплутування й відтермінування… тобто була ученицею, і була тут, на місці, виконувала свої обов’язки, коли на будівлю напали зіпсовані. Тоді вона ще мало знала про свої здібності, крім того, що її руки випромінюють надприродний холод. Якщо послухати Альтею, то її вміння було чимось таким, що є корисним у спекотні літні дні, але вона й подумати не могла, що це захисна зброя, аж поки двоє порожняків не стали в неї на очах пожирати міністра. До смерті перелякавшись, вона відкрила в собі джерело сили, про яку навіть не підозрювала, заморозила кімнату — і порожняків, а потім і всю будівлю. За лічені хвилини.

— Хвилини! — вигукнула Емма. — Не вірю.

— А я шкодую, що мене тут не було і я не бачила всього на власні очі, — сказала пані Королик. — Хоча в такому випадку мене б викрали разом з іншими імбринами, які тут були — пані Дрімлюгою, пані В’юрок і пані Ворон.

— А її лід не зупинив витворів? — спитав я.

— Багатьох зупинив, — відповіла пані Королик. — Я думаю, декілька досі з нами, замерзлі десь у закапелках. Але, попри їхні втрати, витвори все-таки одержали те, по що прийшли. Перед тим, як уся будівля замерзла, вони встигли вивести імбрин через дах. — Пані Королик гірко похитала головою. — Клянуся своїм життям, одного дня я особисто відпроваджу тих, хто зробив боляче моїм сестрам, у пекло.

— Отже, її сила нічим не допомогла, — резюмував Єнох.

— Альтея не змогла врятувати імбрин, — визнала пані Королик, — але вона створила цей крижаний сховок, а це вже велике щастя. Без нього нам не було б де укритися взагалі. Останні кілька днів я використовую його як базу — приводжу вцілілих, якщо знаходжу їх у пограбованих контурах. Це наша фортеця, єдине безпечне місце для дивних у всьому Лондоні.

— А як ваші зусилля, мадам? — спитав Мілард. — Пес казав, ви поїхали сюди допомогти сестрам. Вдалося щось зробити?

— Ні, — тихо відповіла старенька. — Мої зусилля успіху не мали.

— Пані Королик, може, Джейкоб вам допоможе, — сказала Оливка. — Він дуже особливий.

Пані Королик скоса позирнула на мене.

— Справді? У чому ж ваш талант, юначе?

— Я можу бачити порожняків, — трохи знітився я. — І відчувати їх.

— А іноді ще й убивати, — додала Бронвін. — Пані Королик, якби ми вас не знайшли, Джейкоб допоміг би нам прослизнути повз порожняків, які охороняють каральні контури, щоб урятувати одну з імбрин, яких там утримують. Власне, він міг би й вам допомогти…

— Це дуже люб’язно з вашого боку, — подякувала пані Королик, — але моїх сестер тримають не в каральних контурах і взагалі не в Лондоні чи його околицях. Я в цьому впевнена.

— Справді? — спитав я.

— Так. І ніколи їх там не тримали. Уся ця історія з каральними контурами — лише обманний хід, вигаданий, щоб заманити в пастку імбрин, котрих зіпсовані не змогли впіймати під час набігів. А власне, мене. І це майже спрацювало. Як дурепа, я залетіла прямісінько в їхню пастку, адже каральні контури — це тюрми! Мені пощастило — відбулася кількома шрамами.

— То куди тоді забирають викрадених імбрин? — спитала Емма.

— Навіть якби я й знала, то вам би не сказала, бо вас це не обходить, — відповіла пані Королик. — Дивні діти не зобов’язані піклуватися про імбрин. Це наш обов’язок — піклуватися про вас.

— Але, пані Королик, це не зовсім чесно… — почав Мілард, проте вона відрізала:

— Більше нічого не хочу про це чути! — і на тому розмова скінчилася.

Це раптове усунення мене шокувало, особливо зважаючи на те, що пані Сапсан, якби ми не потурбувалися про неї (і не ризикували життям, аби її сюди доправити!), була приречена решту життя прожити в тілі птахи. Тож піклуватися видавалося-таки нашим обов’язком, бо імбринам не надто добре вдалося вберегти свої контури від нападників. Мені не подобалось, коли зі мною розмовляють поблажливо. Судячи з Емминих зведених брів, їй також. Але сказати про це було б украй неввічливо, тому далі ми йшли в ніяковій тиші.

Ми опинилися на горішньому майданчику. На цьому поверсі лише кілька дверей було скуто кригою. Пані Королик забрала пані Сапсан у Горація і сказала:

— Ходімо, Альмо, побачимо, що для тебе можна зробити.