Ренсом Риггз – Місто порожніх. Втеча з Дому дивних дітей (страница 26)

Боже, поможи нам усім.

Убиті коні вже лишилися далеко позаду, коли солдати наказали нам звернути з головної дороги на вузьку ґрунтову. То була стежечка, кілька футів завширшки, тому солдатам, що їхали поряд, довелося залишити джип і далі піти пішки — двоє спереду і двоє позаду. Поля, що стелилися обабіч, були здичавілі, порослі заквітчаними бур’янами, над якими дзижчали комахи стиглого літа.

Прекрасне місце для смерті.

Через якийсь час на краю поля показалася повітка під солом’яною стріхою. «Отам вони це й зроблять, — подумав я. — Отам вони нас і вб’ють».

Коли ми підійшли ближче, двері відчинилися, і з повітки вийшов ще один солдат. Одягнений він був інакше, ніж ті, що нас вели: замість каски на голові в нього сидів капелюх з чорними крисами, а замість гвинтівки теліпався револьвер у кобурі.

То був їхній командир.

Він стояв на стежці і дивився, як ми наближаємося, погойдувався на підборах і всміхався білозубою усмішкою.

— Нарешті ми познайомимося! — вигукнув він. — Ви змусили нас побігати, але я знав, що колись ми вас зловимо. Це лише питання часу! — Риси обличчя мав пухкі, хлоп’ячі, тонке волосся було таким світлим, що здавалося білим. А ще в ньому вирувала дивна п’яна енергія, мов у ватажка малят-скаутів, який перебрав кофеїну. Та коли я на нього дивився, думати міг лише про одне: «Тварина. Монстр. Убивця».

— Заходьте, заходьте, — запросив офіцер, відчиняючи двері хижки. — Всередині вже чекають ваші друзі.

Солдати штовхали нас уперед, і я краєм ока роздивився нашивку з іменем на його сорочці. ВАЙТ[3]. Як колір.

Пан Вайт. Може, це жарт? У ньому все здавалося неприродним. А передусім це прізвище.

Нас заштовхали всередину і криком загнали в куток. У єдиній кімнаті хижки не було меблів, зате повно було людей. Бехір та його люди сиділи на підлозі спинами до стіни. З ними поводилися погано: видно було синці, кров. У згорблених спинах відчувався настрій поразки. Кількох людей бракувало, а серед них — Бехірового сина. На варті стояли ще двоє солдатів, тож разом їх було шестеро, включаючи пана Вайта і наш супровід.

Упіймавши мій погляд, Бехір понуро кивнув. На щоках у нього цвіли багряні синці. «Пробачте», — губами промовив він.

До Бехіра, помітивши наш обмін, прискочив пан Вайт.

— Ага! Отже, ви впізнаєте цих дітей?

— Ні, — Бехір опустив очі.

— Ні? — Пан Вайт удав, що шокований. — Але ж ви попросили в оцього вибачення. Ви мусите його знати. Хіба що, звісно, у вас є звичка вибачатися перед незнайомцями.

— Вони не ті, кого ви шукаєте, — сказав Бехір.

— А я думаю, що ті, — відповів Вайт. — Я думаю, це саме ті діти, яких ми шукали. А ще я думаю, що цю ніч вони провели у вашому таборі.

— Кажу вам, я ніколи раніше їх не бачив.

Пан Вайт несхвально поцокав язиком, як шкільна училка.

— Цигане, пам’ятаєш, що я обіцяв зробити, якщо дізнаюся, що ти мені брешеш? — Він витяг із піхов ніж і приклав його до щоки Бехіра. — Саме так. Я обіцяв вирізати тобі твого брехливого язика і згодувати його собаці. А я свої обіцянки виконую.

Бехір подивився в порожні очі Вайта і не відвів погляду. Спливали секунди нестерпної тиші. Я зафіксував погляд на ножі. Врешті-решт пан Вайт криво всміхнувся і знову рвучко випростався, розвіявши чари.

— Але, — радісно проголосив він, — спершу найважливіше! — Він повернувся до солдатів, які нас супроводжували. — У кого з вас їхня пташка?

Солдати перезирнулися. Один похитав головою, за ним другий.

— Ми її не бачили, — сказав той, що взяв нас у полон на станції.

Усмішка пана Вайта згасла. Він опустився на коліна поряд із Бехіром.

— Ти казав, що пташка з ними.

Бехір знизав плечима.

— У птахів є крила. Вони прилітають і відлітають.

Пан Вайт ударив Бехіра ножем у стегно. Просто вдарив: швидко й без емоцій, лезо увійшло і вийшло. Від несподіванки та болю Бехір закричав і перекотився на бік, ухопившись за ногу. Потекла кров.

Горацій знепритомнів і сповз на землю. Оливка зойкнула й затулила очі долонями.

— Ти вже вдруге мені збрехав. — Пан Вайт витер лезо об носовичок.

Ми всі постискали зуби й прикусили язики, хоча я бачив, що Емма вже виношує план помсти — сплітає руки за спиною, готує гарячу відсіч.

Пан Вайт кинув скривавлену хустинку на підлогу, встромив ніж назад у піхви, встав і повернувся до нас обличчям. На губах у нього грала напівпосмішка, а зрощені брови злетіли вгору великою літерою М.

— Де ваша пташка? — м’яко запитав він. Що приємнішого він із себе вдавав, то більший страх це в мене збурювало.

— Полетіла, — відрізала Емма. — Цей чоловік сказав вам правду.

І одразу ж я пошкодував, що вона не змовчала. Стало страшно, що наступним кандидатом на тортури він обере її.

Пан Вайт ступив крок до Емми.

— У неї було ушкоджене крило. І вас бачили з нею вчора. Вона не може бути далеко звідси. — Він прокашлявся. — Запитую ще раз.

— Вона померла, — сказав я. — Ми викинули її в річку.

Може, якщо я дошкулятиму йому сильніше, ніж Емма, він забуде, що вона подавала голос.

Пан Вайт зітхнув. Права рука ковзнула по револьверу в кобурі, на мить затрималася на руків’ї ножа, та потім зупинилася на мідній пряжці пояса. Тихим голосом, неначе те, що він збирався повідомити, призначалося лише для моїх вух, він сказав:

— Я бачу, у чому проблема. Ви думаєте, що нічого не матимете, якщо будете чесними зі мною. Що ми вб’ємо вас незалежно від того, що ви зробите чи скажете. Я хочу, щоб ви знали: це не так. Однак, якщо вже бути чесним до кінця, скажу: даремно ви змусили нас ганятися за вами. Це була помилка. Усе було б значно простіше, але тепер, ви розумієте, усі розлючені, бо ви згаяли так багато нашого часу.

Він тицьнув пальцем у своїх солдатів.

— Ці люди… вони б дуже хотіли вас помучити. Але я, на противагу їм, здатен подивитися на все під вашим кутом зору. Ми справді здаємося страшними, я це розумію. Наша перша зустріч на борту моєї субмарини була, на жаль, нецивілізованою. А ще гірше, що ваші імбрини століттями отруювали вас неправдивою інформацією про нас. Цілком природно, що ви тікали. У світлі всього цього я маю бажання зробити вам пропозицію, яку сам вважаю розумною. Проведіть нас до пташки, і ми вас не вб’ємо, а відправимо в чудову установу, де про вас будуть дуже добре піклуватися. Щодня годуватимуть, у кожного буде своє ліжко… і обмежуватимуть вас там не більше, ніж у тому дурному контурі, де ви всі ці роки ховалися.

Пан Вайт подивився на своїх людей і розсміявся.

— Ви уявляєте, останні роки — скільки їх було? сімдесят? — вони провели на крихітному острівці, щодня проживаючи один і той самий день. Гірше, ніж у будь-якому таборі для в’язнів, який спадає мені на думку. А наскільки простіше було б співпрацювати! — Він стенув плечима, знову подивився на нас. — Але вас скувала гордість, продажна гордість! І подумати тільки — весь цей час ми могли працювати разом задля спільного добра!

— Працювати разом? — повторила Емма. — Ви полювали на нас! Підсилали потвор, щоб нас убивали!

«Прокляття, — подумав я. — Мовчи».

Пан Вайт зробив сумне, як у цуцика, обличчя.

— Потвор? — перепитав він. — Як прикро. Ви говорите про мене, між іншим! Про мене й моїх людей, ми такими були, поки не еволюціонували. Але я спробую не брати близько до серця вашу зневагу. Підлітковий вік рідко буває приємним, незалежно від виду. — Він так різко сплеснув у долоні, що я аж підскочив. — Але до справи!

Він прочесав нас повільним крижаним поглядом, неначе шукав у наших рядах слабину. Хто з нас розколеться першим? Хто розкаже йому правду про те, де тепер пані Сапсан?

І зробив ставку на Горація. Той уже прийшов до тями, але досі сидів, зіщулившись, на підлозі, й тремтів. Пан Вайт рішучо ступив крок до нього. Від цокоту чобіт Горацій здригнувся.

— Хлопче, встань.

Горацій не поворухнувся.

— Хто-небудь, поставте його на ноги.

Один із солдатів грубо смикнув Горація за руку вище ліктя. Горацій зіщулився перед паном Вайтом, втупивши очі в долівку.

— Хлопчику, як тебе звати?

— Го-Го-Горацій…

— Ну, Го-Горацій, по-моєму, ти не обділений здоровим глуздом. Тому право вибирати я дам тобі.

Горацій припідняв голову.

— Вибирати?..