Ренсом Риггз – Місто порожніх. Втеча з Дому дивних дітей (страница 25)

Поїзд залишив станцію без нас, а разом із ним розчинилася хмаркою пари вдалині наша надія врятувати пані Сапсан.

«А разом із нею й сама пані Сапсан». У мене все аж перевернулося всередині. Бронвін залишила валізу з птахою в поїзді! На автоматі я скочив на рівні ноги і вже хотів мчати навздогін поїзду… але перед моїм обличчям виникло дуло гвинтівки, і я відчув, як сила вмить полишає мої м’язи.

— Більше… ні… кроку, — відчеканив солдат.

І я знову впав на землю.

Ми стояли навколішки, піднявши руки. Серця в нас калатали. Солдат ходив довкола, напружений, цілився з гвинтівки й тримав палець на спусковому гачку. Вперше після доктора Ґолана я опинився так близько від витвора, що міг його роздивитися. На ньому була стандартна уніформа британського солдата: сорочка захисного кольору, заправлена у вовняні штани, чорні чоботи, каска. Але вдягнув він це все якось недоладно, наче костюм, до якого він ще не звик, — штани були перекручені, а каска сиділа занадто високо на маківці. А ще він, здавалося, нервувався: голова смикалася туди-сюди, поки він оцінював нас поглядом. Сили були нерівні. Нам, жменьці беззбройних дітей, за останні три дні вдалося прикінчити одного витвора і двох порожняків. Він нас боявся, і це більше, ніж усе інше, змушувало мене боятися його. Бо страх робив його непередбачуваним.

Він зняв із пояса рацію і щось у неї протріщав. Засичав фоновий шум, а за мить витвору відповіли. Розмова велася зашифровано, я не зрозумів з неї ні слова.

Він наказав нам встати. Ми послухалися.

— А куди ми підемо? — несміливо спитала Оливка.

— На прогулянку, — сказав він. — На приємну спокійну прогулянку. — У нього була рубана манера говорити, ковтаючи голосні, і з неї я зрозумів, що він нетутешній, але імітує британський акцент, хоч це й не надто добре йому вдається. Витворів вважали майстрами маскування, однак цей точно зірок із неба не хапав.

— З шеренги не виходити, — наказав він, по черзі вирячившись на кожного з нас. — Не бігти. У мене в обоймі п’ятнадцять набоїв, досить, щоб зробити в кожному з вас по дві дірки. А ти, невидимий, не думай, що я не бачу твого піджака. Змусиш мене за собою бігти — і я наріжу твої невидимі пальці на сувеніри.

— Так, сер, — сказав Мілард.

— Мовчати! — прогримів солдат. — Кроком руш!

Ми промарширували повз будку каси (касир десь подівся) далі платформою, вийшли зі станції й рушили вулицями. Раніше, коли ми йшли через містечко, жителі Коула лише ковзали по нас поглядами, та тепер, наче сови, повертали голови, і проводжали поглядами вервечку дітей, які крокували під прицілом. Солдат тримав нас у щільному строю й покрикував, коли хтось відходив надто далеко. Я йшов останнім, він — за мною. Я чув, як дзеленчить на ходу його патронташ. Ми поверталися тим самим шляхом, яким прийшли, — прямісінько до виходу з міста.

У голові в мене снували десятки планів утечі. Ми могли розбігтися в різні боки. Ні — щонайменше кількох він би пристрелив. Може, хтось міг вдати, що непритомніє на дорозі, тоді той, хто йшов позаду, впав би, і в метушні… ні, він на це не поведеться, занадто дисциплінований. Комусь із нас довелося б підібратися поближче, щоб забрати в нього зброю.

Мені. Я найближче. Може, якщо трохи повільніше йти, дочекатися, коли він підійде, й накинутися… Але кого я дурю? Героєм бойовиків я не був. Мені було так страшно, що я ледве дихав. Та й відстань між нами була десять ярдів, і дуло його гвинтівки дивилося мені в спину. Він застрелить мене одразу ж, як обернуся, і я спливу кров’ю посеред дороги. Так я уявляв собі дурість, а не героїзм.

Ззаду під’їхав джип і пригальмував збоку, підлаштовуючись під нашу ходу. У ньому сиділи ще двоє солдатів. В обох були окуляри з дзеркальними скельцями, але я знав, що за ними. Витвір на сидінні пасажира кивнув тому, який узяв нас у полон, і відсалютував — хороша робота! — потім повернувся до нас і з тієї миті більше не відводив від нас погляду та не знімав рук з гвинтівки.

Тепер у нас був супровід, й один озброєний гвинтівкою витвір перетворився на трьох. Будь-яка надія на порятунок, яку я плекав, згасла.

Ми йшли і йшли, під ногами хрускотів гравій, а поряд, як дешева газонокосарка, гуркотів двигун джипа. Містечко залишилося позаду, і обабіч дороги, вздовж якої вишикувалися дерева, виникла ферма. Її поля стояли бурі й голі. Солдати не обмінялися ні словом. У них було щось від роботів, неначе їм витягли мозок і замінили його дротами. По ідеї, витвори мали бути надзвичайно розумними, але ці типи здавалися мені бовдурами. А тоді я почув над вухом дзижчання і, піднявши голову, побачив, що над головою кружляє бджола, яка потім полетіла геть.

«Г’ю, — подумав я. — Що він замислив?» Я пошукав його поглядом у ряду, турбуючись, що він може планувати щось таке, що наразить нас на кулі, — але не побачив.

Я швидко полічив голови. Одна-дві-три-чотири-п’ять-шість. Переді мною йшла Емма, далі Єнох, Горацій, Оливка, Мілард і Бронвін.

«А де ж подівся Г’ю?»

І тут я мало не підскочив. Г’ю не було! Це означало, що його не захопили разом із нами всіма. Він був на волі! Може, у гармидері на станції він примудрився прослизнути в простір між поїздом і платформою чи вскочив у поїзд, а солдат цього не помітив. Мені закортіло дізнатися, чи не скрадається він за нами, але я не міг обернутися, бо виказав би його.

Я сподівався, що позаду його немає, бо це могло означати, що він з пані Сапсан. Інакше як ми її відшукаємо? І що буде, коли їй забракнне повітря? Вона ж замкнена у тій валізі. І взагалі, що тисяча дев’ятсот сорокового року робили з підозрілими покинутими предметами багажу?

До горла підкотив клубок, і жаром обпекло лице. Забагато всього страшного відбувалося, сотні сценаріїв жаху боролися в мозку за мою увагу.

— Назад у стрій! — крикнув солдат у мене за спиною, і я збагнув, що звертається він до мене, що у стані гарячкуватих роздумів я занадто відхилився від середини дороги. Я бігом повернувся на місце за Еммою (вона благально подивилася на мене через плече: «Не сердь його!» — і я пообіцяв собі, що триматиму себе в руках).

Ми йшли вперед у нервовій тиші. Крізь нас електричним струмом проходила напруга. Я бачив, як Емма стискає і розтискає кулаки, як Єнох трясе головою і бурмоче щось собі під носа, як збивається з кроку Оливка. Здавалося, от-от неминуче настане мить, коли хтось із нас зробить щось відчайдушне і полетять кулі.

А тоді я почув, як зойкнула Бронвін, і підвів погляд — щоб побачити, як на моїх очах розгортається сценарій фільму жаху, якого я собі й уявити не міг. Попереду лежали три масивні кучугури: одна на дорозі, а ще дві — на прилеглому полі, з іншого боку неглибокого рову. Спочатку я, відмовляючись вірити очам, подумав, що то купи чорної землі.

Та потім ми підійшли ближче, і я вже не міг не бачити очевидного: трьох мертвих коней на дорозі.

Оливка пронизливо закричала. Бронвін інстинктивно рвонулася заспокоїти її: «Квіточко, не дивися!» — і солдат із дробовиком вистрелив у повітря. Ми кинулися на землю й поприкривали голови.

— Ще раз так зробиш — валятимешся в канаві разом із ними! — прокричав він.

Поки ми підводилися, Емма встигла прошепотіти мені слово «цигани» й кивнути на найближчого коня. Я зрозумів, що вона мала на увазі: то були їхні коні. Я навіть упізнав відзнаки на одному з них — біли плями на задніх ногах — і зрозумів, що саме на цьому коні я їхав лише годину тому.

Було таке відчуття, що мене от-от знудить.

Усе склалося докупи, кадр за кадром прокрутилося кіно в голові. Це зробили витвори — ті самі, які напередодні здійснили набіг на табір. Цигани зустріли їх на дорозі після того, як залишили нас на краю містечка. Сталася сутичка, потім погоня. Витвори застрелили коней на ходу, під циганами.

Я знав, що витвори вбивають людей (і дивних дітей, як казала пані Шилодзьобка), але брутальність, з якою вбили цих коней, перевершила навіть те велике зло. Ще годину тому вони були сповненими життя тваринами. Їхні очі світилися розумом, тіла вигравали м’язами й випромінювали тепло. А тепер від втручання кількох шматків металу вони перетворилися на купи холодного м’яса. Ці горді сильні тварини, застрелені й покинуті на дорозі, мов сміття.

Я трясся від страху й кипів од гніву. А ще мені було шкода, що я їх не оцінив по заслузі. От я зіпсована невдячна тварюка.

«Зосередься, — наказав я собі. — Зберися».

Куди поділися Бехір та його люди? Де був його син? Я знав лише одне — витвори нас пристрелять. Я був у цьому переконаний. Ці самозванці у солдатських одностроях насправді самі були лише тваринами, страхітливішими навіть за порожняків, яких вони контролювали. У витворів принаймні був розум, яким вони могли користуватися. Але цей творчий дар вони скеровували на те, щоб руйнувати світ. Щоб перетворювати живих істот на мертвих. А навіщо? Аби вони самі могли прожити трохи довше. Аби могли мати трохи більше влади над світом навколо та над істотами, які його населяли і до яких їм було цілковито байдуже.

Марнотратство. Таке дурне марнотратство.

Але тепер вони збиралися нас знищити. Відвести на якесь поле смерті, де нам влаштують допит і потім уб’ють. А якщо Г’ю такий дурний, що пішов за нами слідом (якщо бджола, яка літала туди й назад уздовж нашого строю, означала, що він неподалік), то його теж прикінчать.