Ренсом Риггз – Карта днів (страница 9)

— Тут є пляж, — відповів я. — Улітку він казково пустельний.

— Відмінно, — сказала пані Сапсан та відправила дітей, щоб вони підготувались. — Я хочу бачити засоби захисту від сонця! — гукнула вона їм услід. — Капелюхи! Парасольки!

Я також збирався вже піти підготуватись, аж раптом згадав дещо вкрай важливе.

— То що ми вирішуємо з моєю сім’єю? — спитав я її.

— Із тією дозою пилу, що вони отримали, вони спатимуть до другої половини дня, — відповіла вона. — Та про всяк випадок ми залишимо тут когось за ними наглянути.

— Окей, а що потім?

— Ти хочеш сказати, після того як вони прокинуться?

— Так. Як повинен я пояснити… чи ви?

Вона усміхнулася:

— Це, пане Портман, вирішувати тільки вам. Але, якщо бажаєте, ми можемо обговорити все під час прогулянки.

Заради підхожого для пляжу одягу, оскільки вони такого не мали, я дозволив моїм друзям здійснити наліт на шафи, і коли за кілька хвилин вони повернулися, то в сучасному прикиді мали вельми незвичайний вигляд. Для Олівії та Клер не підійшло нічого, тому вони до власного одягу додали лише крислаті м’які капелюшки від сонця та темні окуляри, що зробило їх схожими на знаменитостей, котрі намагаються сховатися від папараці.

На Мілардові не було нічого, крім величезної кількості сонцезахисного крему на обличчі та на плечах, від чого той став подібним до якоїсь невиразної ходячої брудної плями. На Бронвін був квітчастий топ та безформні лляні штани, Єнох натягнув на себе купальні шорти та стару футболку, а Горацій, у синій сорочці-поло та чінозах[6] кольору хакі, з акуратно підкоченими штанинами, виглядав цілком консервативно. Єдиний, хто не змінився, це був — як і доти, похмурий та пригнічений, — Г’ю, котрий сам зголосився залишитись і наглянути за моїми батьками. Я передав йому телефон мого дядька, вивів на екран номер свого мобільника та показав, як мені подзвонити, коли вони почнуть прокидатися.

А потім до кімнати зайшла пані Сапсан, і звідусіль почулося «ух!» та «ах!». На ній був топ із прорізами на плечах та прикрашений бахромою, брюки капрі, розмальовані під тропічну рослинність, пілотські сонцезахисні окуляри, а її вічно зачесане вгору волосся височіло тепер над рожевим пластиковим сонцезахисним козирком. Трохи збивало з пантелику те, що вона була в одязі моєї мами, зате — і це було найголовнішим — вона виглядала цілком звичайно для мого часу.

— Ви виглядаєте так модерно! — проворкотала Олівія.

— І дивно, — озвався Єнох, наморщивши носа.

— Ми мусимо стати майстрами маскування, якщо вже нам судилося подорожувати різними світами, — відказала пані Сапсан.

— Обережно, пані Сапсан, тепер за вами бігатимуть усі неодружені! — зауважила Емма, коли зайшла.

— І хто б казав! — прокоментувала Бронвін. — Ну ж бо, гляньте, хлопці!

Я озирнувся на Емму, і в мене перехопило подих. На ній було купальне платтячко, спідничка якого досягала лише середини стегна. Це зовсім не виглядало скандально, але було найбільш відкритою річчю, що я будь-коли на ній досі бачив. У неї були ноги! Звісно, я здогадувався про це ще з нашої першої зустрічі, але зараз Емма Блум була нестерпно звабливою — і настільки, що мені довелося докласти відчутних зусиль, щоб не витріщатися на неї.

— Ой, перестань, — відповіла Емма дівчинці, а потім спіймала на собі мій погляд і усміхнулася. І та усмішка — боже мій, — вона запалила мене ізсередини.

— Пане Портман.

Я озирнувся, і моя замріяна усмішка розтанула: просто переді мною стояла пані Сапсан.

— А, так?

— Ви готові? Чи ви й досі погано почуваєтесь?

— Та ні, добре.

— Хто б сумнівався, — насмішкувато прокоментував Єнох.

Зачепивши його плечем, я рушив до вхідних дверей. Затим я широко розчахнув їх та повів своїх дивних друзів у широкий світ.

Я жив на одному з вузьких бар’єрних острівців під назвою Голчаста Коса: п’ять миль переповнених туристами барів, із будинками вздовж берега, з мостами на обох кінцях; п’ять миль, що розділені навпіл уздовж вузенькою звивистою вуличкою, над якою нависають баньяни.[7] Його називали островом тільки завдяки довгій канаві з водою, котра відділяла нас від материка десь на тисячу футів, які під час відпливу можна було подолати вбрід, навіть не намочивши сорочки. Будинки багатіїв виходили на Затоку,[8] всіх інших — на Лимонну бухту, котра тихими ранками була дійсно доволі милою — з вітрильниками, що пропливали мимо, та чаплями, котрі вздовж берегів ловили собі рибу на сніданок. Це було безпечне та благословенне місце, щоб вирости в ньому, і я, імовірно, мав би бути йому більш удячним, але я провів свої ранні роки, постійно борючись із відчуттям — спершу ледь помітним, а потім усепоглинаючим, — що я був тут чужий, що мозок мій починав плавитись тут і що, якщо я залишусь тут після закінчення школи ще хоча б на день, він розплавиться остаточно, та й витече геть із моїх вух.

Отже, я сказав друзям заховатися за заростями живоплоту в кінці моєї під’їзної алеї, поки не проїдуть усі машини в межах чутності. А потім ми стрімголов кинулись через дорогу до стежки, зарослої мангровими деревами та навмисне занедбаної, щоб її не змогли знайти туристи. За хвилину чи дві «партизанського походу» крізь хащі стежина вивела нас до головної принади Голчастої Коси — на довгий білопіщаний пляж на березі широкої смарагдово-зеленої затоки, яка йшла за обрій.

До мене долинуло, як мої друзі кілька разів зітхнули, побачивши цю красу. Вони й раніше бачили пляжі — усе ж таки більшу частину своїх неприродно довгих життів вони прожили на острові, — але їм рідко доводилося бачити і таку морську гладінь, рівну та спокійну, наче в озері, і таку чудову смугу пухкого білого піску, один бік якої плавно вигинався вздовж води, а інший, наче бахромою, був оздоблений пальмами, які злегка гойдалися на вітрі. Цей первозданний вигляд був істинною причиною того, що близько двадцяти тисяч душ не хотіли жити більш ніде у світі, крім як тут; і в такі моменти, коли високо в небі сяє сонце, а легенький бриз жене спеку геть, ти відчуваєш себе не в праві звинувачувати людей за такий вибір.

— Благодать, Джейкобе, — промовила пані Сапсан та набрала повні груди повітря. — У вас тут просто маленький рай.

— Це Тихий океан? — спитала Клер.

Єнох єхидно пирхнув:

— Це Мексиканська затока. Тихий океан на протилежному кінці континенту.

Ми йшли собі пляжем. Навколо нас, збираючи мушлі, крутилися молодші діти, решта ж просто насолоджувались краєвидом та сонцем. Я сповільнив крок та, порівнявшись із Еммою, узяв її за руку. Вона глянула на мене й усміхнулась. Ми одночасно з нею зітхнули і зразу ж одночасно розсміялись. Ми трохи поговорили про пляж і про те, яке все навкруги чудове, але ця тема швидко вичерпалась. І тоді я, звернувшись уже до всіх, запитав, як вони жили в Диявольському Акрі без мене. Я знав лише про їхні, через Панконтуркон, мандрівки за межі Акра, але ж, напевне, вони не тільки мандрували.

— Мандрівки мають надзвичайно важливе значення для розвитку людини, — відказала пані Сапсан, наче виправдовуючись. — Без мандрівок навіть найбільш освічена людина залишатиметься недосвідченою. Це дуже важливо, щоб діти засвоїли, що наша спільнота не є центром Дивосвіту.

Далі, після розповіді про ті поодинокі «шкільні екскурсії», пані Сапсан повідомила, що вона та інші імбрини доклали значних зусиль зі створення стабільних умов існування для їхніх підопічних, більшість із яких, як і мої друзі, були відірвані від своїх часових петель, у яких вони прожили більшу частину свого життя. У деяких випадках ті петлі були зруйновані та зникли назавжди. Багато хто під час нападів порожняків утратив друзів, був поранений чи зазнав інших травм. І хоча Диявольський Акр із його мерзотою, хаосом та поганою славою центру імперії зла, яку створив Коул, і не був ідеальним місцем, щоб оправитися від травм, та імбрини зробили все можливе, щоби перетворити його на прихисток. Там знайшли собі новий дім діти і дорослі, котрі належали до дивних і котрі врятувались від переслідувань, улаштованих витворами. Там імбрини заснували нову академію, де щодня відбувалися лекції та дискусії, що їх проводили або самі імбрини, якщо мали можливість, або ті з дивних дорослих, котрі мали особливі знання, яких не мали імбрини.

— Іноді там буває нудно, — повідомив Мілард. — Та все ж знаходитись серед учених приємно.

— Тобі там буває нудно тільки тому, що ти думаєш, ніби знаєш більше за викладачів, — зауважила Бронвін.

— Зазвичай я нудьгую, коли викладають не імбрини, — заперечив він. — А в ті дні, коли я там буваю, імбрини майже завжди зайняті.

А пані Сапсан сказала на те, що зайняті вони бувають виконанням «сотні тисяч неприємних завдань», більшість яких стосується наведення порядку після витворів.

— Вони залишили по собі жахливий безлад, — сказала вона. А безлад, про який вона згадала, був буквальним: пошматована після битви з витворами територія, часові петлі, що витвори їх пошкодили, та не знищили до кінця. А найбільше клопоту було із цілим потоком дискредитованих та скомпрометованих співпрацею з витворами людей, як-от із амброзієзалежними дивними з Диявольського Акра, котрі потребували лікування від своєї залежності, але не всі погоджувалися на це добровільно. А ще необхідно було вирішити доволі дражливе питання, кому серед них можна довіряти. Чимало з них співпрацювало з витворами: одні під тиском, інші — охоче, і навіть настільки, що це можна було однозначно потрактувати як злий умисел чи навіть зраду. Необхідні були судові процеси. Система правосуддя дивних, яку було розроблено для розгляду щонайбільше кількох справ на рік, була в процесі стрімкого переходу на розгляд уже десятків справ щороку, та вивчення більшості з них іще навіть не розпочиналося. І, поки цього не було зроблено, обвинувачені довго та нудно чекали своєї черги у в’язниці, що її збудував іще Коул для жертв своїх жорстоких експериментів.