Ренсом Риггз – Карта днів (страница 10)

— А коли ми не зайняті боротьбою з тими неприємними речами, — продовжувала пані Сапсан, — то Рада імбрин проводить наради. Радимося вдень, радимося вночі.

— Про що? — спитав я.

— Про майбутнє, — відповіла вона напружено.

— Наразі повноваження Ради під сумнівом, — додав Мілард. На цих словах обличчя пані Сапсан заціпеніло. Мілард продовжував, не звертаючи уваги: — Дехто каже, що настав час змінити існуючу систему управління. Що система імбрин застаріла та годиться радше для якоїсь більш ранньої епохи. Що світ змінився і ми мусимо мінятися разом із ним.

— Гомосеки невдячні, — вставив Єнох. — Киньте їх у тюрягу до зрадників.

— А це вже точно неправильно, — відказала пані Сапсан. — Імбрини правлять від імені народу. Тому кожному мусить бути дозволено виголошувати власні думки, навіть якщо вони помилкові.

— А в чому вони з вами не згодні? — запитав я.

— Насамперед, у питанні необхідності подальшого проживання в петлях, — відповіла Емма.

— А хіба більшість із дивних мали вибір? — спитав я.

— Ні… поки ми не спробували створити великомасштабний колапс часової петлі, — відповів Мілард, — як той, що переналаштував наші внутрішні годинники. Без сумніву, саме це привернуло до нас загальну увагу.

— Зробило людей заздрісними, якщо більш точно, — додала Емма. — Вони чого тільки мені не наговорили, коли почули, що ми відбуваємо сюди надовго! Аж позеленіли від заздрощів.

— За що заздрити? Ми ж тоді могли загинути в тому часовому колапсі, — сказав я. — Це надто небезпечна штука.

— І такою буде, — додав Мілард, — принаймні поки ми не зрозуміємо феномена колапсу часової петлі більш повно. Якщо ми належним чином його вивчимо, то, можливо, зможемо безпечно відтворити те, що з нами трапилось.

— Але це може забрати чимало часу, — зауважила пані Сапсан, — а дехто з дивних не бажає чекати. Вони вже так стомилися жити в петлях, що згодні й життям ризикнути, аби вибратися звідти.

— Це якесь безумство, — прокоментував Горацій. — Я навіть уявлення не мав, скільки там тупоголових серед дивних, поки ми не опинилися в Акрі поруч із ними, ніс до носа.

— Але вони й наполовину не такі божевільні, як та отара з Нового Світу, — сказала Емма, а пані Сапсан при цьому важко зітхнула. — Вони хочуть спілкуватися із суспільством звичайних.

— Я не хотів би навіть згадувати про тих лунатиків! — вигукнув Єнох. — Вони думають, що цей світ уже став настільки відкритим і толерантним місцем, що ми б могли просто вийти з укриття та «Привіт, світе! Ми дивні і пишаємося цим!», наче нас ніколи й не спалювали живцем на вогнищі, як у давні часи.

— Вони молоді, от і все, — сказала пані Сапсан. — Вони ніколи не знали, що таке полювання на відьом чи паніка від зустрічі з дивними.

— Але їхня поведінка є небезпечною, — заперечив Горацій, знервовано вимахуючи руками. — А що як вони вчинять щось нерозсудливе?

— Ми їх теж посадимо, — сказав Єнох. — Я думаю так.

— І тому ти не в Раді, дорогенький, — промовила пані Сапсан. — Ну, годі вже. Політика — це остання річ, про яку я хочу розмовляти в такий чудовий день.

— Слухайте! — озвалась Емма. — А навіщо на мені цей купальник, якщо ми не збираємося залазити в ту кляту воду?

— Хто останній, той трухляк! — прокричала Бронвін та кинулася бігти в бік моря, а за нею інші.

А ми з пані Сапсан стояли та дивились. Мої думки літали десь далеко, та й не дуже хотілося плавати, а пані Сапсан, попри всі наші розмови про труднощі та складнощі, узагалі не здавалася нічим пригніченою. Хоча в неї завжди, як і в цю мить, клопоту було по самісіньку маківку. І в цю мить, як і завжди, найбільше її турбували — принаймні наскільки я її знав — розвиток спільноти дивних, її зцілення та відновлення, а також права та свободи. І за це їй було слід подякувати.

— Джейкобе, іди до нас!

То Емма гукала до мене, стоячи біля самісінької води, показуючи мені морську зірку, що вона її спіймала у хвилях прибою. Деякі з моїх друзів плескалися на мілководді, інші пірнали та плавали. Улітку вода в затоці була тепла, наче у ванні — жодної схожості з Північною Атлантикою, яка повсякчас безжально шматувала своїми хвилями скелі Кернгольма.

— Це розкішно! — викрикнув Мілард, котрий у цю мить являв собою виїмку у воді у формі людського тіла.

Навіть Олівії було весело, незважаючи на те що з кожним кроком вона вгрузала в пісок на три дюйми.[9]

— Джейкобе! — гойдаючись на хвилі, покликала Емма, змахом руки запросивши мене приєднатися.

— На мені джинси! — гукнув я у відповідь чисту правду, але я і так почувався щасливим, просто спостерігаючи за ними: була в цьому якась особлива насолода — просто дивитися, як мої друзі веселяться. І я вже відчував, як цей процес споглядання поступово топить у мені той лід, котрий нашарувався на моєму уявленні про рідний дім. І захотілось мені, щоб у них теж був такий же дім, колись, коли вони захочуть, — такий же невигадливий затишок, — і, ймовірно, спосіб для цього вже існував.

Щойно я нарешті остаточно вирішив, як мені вчинити з батьками. Це було настільки просто, що я не знаю, чому не подумав про це раніше. Мені не треба було винаходити якусь залізобетонну брехню. Мені не потрібна була якась майстерно створена сенсація для першої шпальти газети. Сенсацію могли спростувати, а брехню — розкрити. А якщо й ні, то нам довелось би довіку ходити коло моїх батьків навшпиньки, у постійному напруженні через те, що вони б могли побачити дещо дивне, химерне та розбити наш невигадливий затишок на шматки. Навіть більше, ідея хтозна-скільки приховувати від них те, ким я був насправді, здавалася виснажливою, а особливо тепер, коли лоб у лоб зіткнулися два мої життя, звичайне та незвичайне. А найголовніше те, що мої батьки були непогані люди. Вони жодним чином не ображали мене і не зневажали. Просто вони не зрозуміли мене, і я вважав, що вони заслуговують на ще один шанс виправити це.

Отже, я вирішив, що розповім їм правду. І якщо я робитиму це поступово та достатньо обережно, то, можливо, вона не стане для них надто травматичною. От якби познайомити їх із моїми друзями за спокійних обставин, по одному, а про їхні особливості розповісти тільки після того, як мої батьки вже трохи звикнуть до них, то, можливо, це спрацює. А чому ні? Мій тато був як батьком, так і сином дивного. Якщо якийсь звичайний і міг мене зрозуміти, то це був він. А якби моя мама «заводилась повільно» в цьому плані, то мій тато «взяв би її на буксир».

І, можливо, тоді — нарешті — вони мені повірять та приймуть мене такого, як є. І, можливо, тоді ми відчуємо себе справжньою сім’єю.

Я почувався трохи знервовано, збираючись викласти це, тому підійшов до пані Сапсан, коли поблизу більше не було нікого. Більшість моїх друзів і досі плавали або гралися у хвилях прибою на мілководді, а пані Сапсан ішла собі в супроводі почту зі зграйки крихітних куликів, котрі бігли за нею та покльовували своїми довгими дзьобиками її щиколотки.

— Киш! — гукнула вона, відганяючи їх ногою. — Я не ваша мати!

Ті змахнули крильцями, і наче невидима хвиля віднесла їх трохи назад, але вони й далі продовжували йти слідом.

— Птахи вас люблять, чи не так? — почав я розмову.

— У Британії вони поважають мене… та мій приватний простір. А тут вони поводяться, як жебраки. — Вона знову замахнулась ногою: — Геть, киш!

Ті хуркнули у воду.

— Нам належить поговорити, так?

— Я тут подумав… А що як я просто поясню все своїм батькам?

— Єноху, Міларде, припиніть бешкетувати! — вигукнула вона крізь складені рупором долоні, а потім повернулася до мене: — І ми не стираємо їхню пам’ять?

— Перед тим як остаточно віддати їх вам, я хотів би дати їм іще одну спробу, — сказав я. — Я знаю, що це може не спрацювати, але якщо спрацює, то все стане набагато простішим.

Я боявся, що вона одразу ж відмовить, але вона цього не зробила… ну, майже.

— Це стане неабияким винятком для давно встановленого правила, — відповіла вона. — Дуже мало є звичайних, утаємничених у наші секрети. Необхідно буде отримати спеціальний дозвіл від Ради імбрин. Потім процес прийняття. Церемонія присяги. Довгий випробний термін.

— Тобто ви кажете, що це того не варте.

— Я зовсім так не кажу.

— Правда?

— Я тільки кажу, що це складно. Але у випадку з твоїми батьками це може коштувати нам великих неприємностей.

— Яких саме?

Позаду нас з’явився Горацій — і доволі близько для того, щоб можна було продовжувати розмову тільки поміж мною та пані Сапсан.

— Я збираюсь розповісти моїм батькам правду про нас, — повідомив я йому. — Щоб подивитись, чи зможуть вони це прийняти.

— Що? Навіщо?

Така реакція була дещо більшою, ніж я очікував.

— Я думаю, вони заслуговують на те, щоб знати.

— Але ж вони спробували тебе ізолювати! — вигукнув Єнох, котрий теж підійшов. Тим часом із води стали виходити й інші та збиратися навколо нас.

— Я знаю, що вони зробили, — сказав я, — але вони зробили це тільки тому, що хвилювалися за мене. Якби вони знали правду — і прийняли б її, — вони б ніколи цього не зробили. І нам би стало набагато простіше відвідувати одне до одного, і в будь-який час.

— Ти хочеш сказати, що не повернешся з нами? — спитала Олівія.

Тут якраз із моря, капаючи водою, вийшла Емма, і коли вона почула ці слова, то примружила очі та пильно подивилася на мене. Ми ще не розмовляли про це з нею наодинці, а тут я раптом обговорюю це з усіма.