Ренсом Риггз – Карта днів (страница 72)

Ми перейшли до більшої кімнати та спинилися, дивлячись угору крізь верхню частину незаскленого, відкритого неба атріуму. Раптом у нашому полі зору з’явився вертоліт, затуливши собою небо, наповнивши кімнату шумом та низхідним потоком повітря від його несучих гвинтів.

Вибілюючи все довкола та відкидаючи різкі тіні на підлогу, униз ударив стовп світла від прожектора. Нур пильно дивилась угору, і її очі палали люттю, і вона, здавалося, готова була битись проти цих людей, ким би вони не були, а не йти з нами.

— Ви повинні піти з нами! — прокричав я. — Іншого вибору нема!

— Звісно, є! — прокричала вона у відповідь, а потім простягла обидві руки вгору та вирвала з повітря світло. Кімната навколо нас та все, що над головою, майже повністю потемніло, і єдине світіння йшло тільки з крихітної дірочки в небі над нами та від яскравої кулі в руках у Нур.

Зверху щось упало — маленький шиплячий предмет провалився в чорноту і з різким металевим «дзень!» підскочив на бетонній підлозі. Він почав розвіювати навколо себе хмару білого диму — сльозогінний газ або щось подібне.

— Затримайте дихання! — закричала Емма.

Ліллі почала кашляти. Бронвін згребла її в оберемок.

— Це Бронвін! Я тебе понесу!

Нур удячно кивнула Бронвін.

— Сюди! — гукнула вона та кинулася бігти одним із затемнених коридорів.

Ми бігли, практично наступаючи їй на п’яти. Ніхто не хотів, щоб його залишили в цій неприродній темряві. Стрімко добігши до кінця коридору, ми опинилися на роздоріжжі, де був поворот або ліворуч, або праворуч. Нур попрямувала праворуч, а ми слідом за нею, але за секунду ми почули голоси та важкі кроки, і двоє чоловіків із потужними ліхтарями вийшли з-за рогу перед нами.

Вони закричали, щоб ми зупинились. Потім ми почули звук «хлоп!», що ехом відбився від стін, і ще одна бляшанка пролетіла вздовж коридору та впала поряд із нами, розвіюючи повсюди газ.

Ми всі почали кашляти, а потім побігли в протилежному напрямку. Вони не пробували нас убити, це вже було ясно. Вони хотіли Нур живою. А може, тепер вони хотіли всіх нас.

— Нам треба вибратися з будівлі! — крикнув я на бігу. — Сходи! Де сходи?

Ми забігли за ріг та опинились у глухому куті. Нур обернулась та глянула повз нас.

— За тими людьми, — відповіла вона на моє запитання, показуючи в бік кроків.

— Ми вшиємось, — сказав я. — Я маю скористатись нашим комбо-призом.

Я перекрутив свою спортивну сумку зі спини наперед і став нишпорити всередині неї, шукаючи гранату, але Нур анітрохи не здавалася схвильованою через відсутність у нас варіантів порятунку.

— Сюди! — гукнула вона, кинувшись крізь дверний отвір у якусь маленьку кімнатку.

Ми кинулися за нею. Там не було ні вікон, ні інших дверей — ніяких інших виходів.

— Ми тут у пастці! — скрикнув я, а моя рука в сумці якраз намацала та міцно стисла гранату. Я не хотів її використовувати — а що як будівля впаде прямо нам на голови? — але, якби іншого вибору не було, я ризикнув би.

— Ви просили мене довіритись вам, — сказала Нур. — Спершу довіртеся мені.

Кроки ставали дедалі гучнішими та гучнішими. Я витягнув із сумки порожню руку. Нур відштовхнула нас у куток, а сама стала посеред кімнати та почала, наче граблями, водити руками в повітрі. І з кожним новим таким пасом руками кімната навколо нас — ривками — ставала щораз темнішою; невеличке природне освітлення, яке йшло з коридору, потьмяніло, а потім зникло взагалі — перейшовши в її руки. А потому вона взяла весь цей яскравий концентрат світла, запхала собі до рота і проковтнула.

Я можу розповісти лиш те, що бачив сам: це була одна з найбільш дивних речей, свідком якої я коли-небудь був. Я побачив, як ота світлова куля спершу просвічувалась крізь її щоки, потім помандрувала далі вниз по горлу й у шлунок, де тіло наче почало вбирати ту кулю в себе та гасити її, поки, нарешті, якраз коли кроки добралися до дверного отвору, вона не згасла повністю. Темрява навколо нас була така густа, що, коли двоє чоловіків заповнили собою дверний отвір та спрямували свої сліпучі ліхтарі вглиб кімнати, пітьма, здається, простягнула до них свої крила та огорнула їх собою. Промені ліхтарів стали завтовшки з голку, і напівсліпі чоловіки зайшли до кімнати, спотикаючись; один, сподіваючись, що ліхтар від цього стане світити краще, ударив ним кілька разів собі об руку, а другий говорив по рації, що потріскувала.

— Об’єкти знаходяться на шостому рівні. Повторюю, на шостому рівні.

Ми стояли без найменшого шуму, втиснувшись спинами в стіну і не насмілюючись навіть дихати. Оповиті темрявою, ми настільки добре були заховані, що в якусь мить я реально подумав, що вони можуть нас не знайти. І вони могли й не знайти, якби не одна штучка.

Мій телефон. Він був поставлений на вібрацію, але, навіть обкладений речами десь у глибині моєї сумки, він створював шум — крихітне таке дзижчання, яке миттю нас видало.

Усе, що сталося потім, розгорталося з неймовірною швидкістю. Обидва чоловіки впали на одне коліно. Слова «позиція для стрільби!» промайнули в моїй голові в ту ж мить, коли Нур несподівано видала гортанний рик, і світло, яке вона тримала в себе в шлунку, зі швидкістю кулі підскочило до горла та вирвалося з її рота в напрямку тих двох чоловіків, наче вибух, який був схожий — навіть при тому, що я відвернувся та замружив очі, — на тисячу фотоспалахів, задіяних одночасно. Я відчув хвилю жару. Далі я почув, як чоловіки скрикнули та попадали. Коли я знову розплющив очі, кожен дюйм кімнати буквально квітнув яскравим білим світлом, а чоловіки лежали на долівці, закривши обличчя.

Ми вже збиралися проскочити повз них із кімнати до коридору, як почулися ще чиїсь кроки. І з коридору до нас влетів іще один чоловік. У нього був пістолет, і той чоловік збирався стріляти, але Бронвін кинулась на нього, схопила за плечі та, коли його пістолет випав, пожбурила стрільця в дальню стіну. Його тіло з гуркотом пробило стіну наскрізь, здійнявши в повітря хмару цементного пилу, яка змішалась із рожевою хмаркою крові. Від здивування на губах у Нур застигла ідеально кругла літера «О», і, поки вона переводила погляд від дірки в стіні на Бронвін, ми встигли прийти до тями та полізли в пролам.

З іншого боку діри, за розчавленим тілом чоловіка, була кімната, залита денним світлом, а за нею були сходи. І ми, кожні кілька кроків роблячи круті повороти, рвонули ними в запаморочливому темпі вниз, поки не спустились із шостого поверху на перший. Бронвін несла Ліллі на плечі. Далі, не збавляючи темпу, через якусь діру в паркані ми вилізли в якийсь завулок та опинилися за межами будмайданчика, потім, навіть не озираючись, пробіглися паркувальним майданчиком якогось складу та забігли в інший провулок. І ми постійно прислухалися до шуму вертольота, який потроху ставав дедалі тихшим і тихшим — і так, поки нам не довелося зупинитися, щоби перевести подих.

— Думаю… думаю, напевне, ти вбила того хлопця, — сказала Нур Бронвін, вирячивши очі від задишки.

— У нього був ствол, — відказала Бронвін та поставила Ліллі на ноги. — Якщо ти направиш ствол на моїх друзів, я вб’ю й тебе. Таке… — вона витерла свій блискучий від поту лоб та зітхнула, — таке правило.

— Хороше правило, — сказала Нур. Потім повернулася до мене: — Пробач за те, що я сказала. Про те, що, може, ви їх навмисне привели.

— Усе окей, — запевнив я. — Я б на твоєму місці, можливо, теж нам не повірив.

Потім Нур підійшла до Ліллі та взяла її за руку.

— Усе добре, Ліл?

— Трохи потрусило, — відповіла Ліллі. — Жити буду.

— Нам треба забратися звідси якнайдалі, і швидко, — сказала Емма. — Який найшвидший спосіб?

— Метро, — відповіла Нур. — Станція за квартал звідси.

— А як щодо машини? — запитав Єнох.

— Тепер машину вони вже знають, — відповів я. — Ми повернемось за нею пізніше.

— Якщо ми проживемо так довго, — додав Мілард.

Через кілька хвилин ми вже їхали в майже вщерть заповненому вагоні метро в напрямку Мангеттену. Чи був цей шлях правильний? Ми вскочили в перший же поїзд, який прийшов, — просто щоб утекти від людей, які на нас полювали. У дорозі мої друзі стишеними голосами обговорювали, хто могли бути ті люди. Витвори? Якийсь ворожий клан дивних, про який ми нічого не знали? Я підвівся із сидіння та поглянув на карту на стіні вагона метро. Його маршрути йшли у всіх напрямках. Ми повинні були доправити Нур на той острів посеред ріки, 10044. Острів Блеквелла, як було сказано на поштовій листівці. Я запитав Нур та Ліллі, чи не знають вони, де це? Навіть не чули про такий. Зв’язок на телефоні, щоб я міг увімкнути пошук по карті, був відсутній. І якщо ми знайдемо той острів, як ми знайдемо петлю? Входи до петель рідко були помітні неозброєним оком.

Та чим більше я думав про це, тим менш упевнений був у цьому плані. Це була місія, яку нам довірили, але несподіваний наказ Ейча про відміну поставив усе під сумнів. Які нові обставини з’явилися? Про що саме він хотів попередити мене, коли дзвонив? Про людей, котрі полювали на нас, чи про те, що петля 10044 більше не була безпечною?

Навіть більше, об’єкт місії тепер був більше ніж просто «об’єкт». Це була Нур, і в неї було ім’я, історія та личко (доволі гарненьке, до речі); мені було важко собі уявити, як доставити її в руки незнайомців. Невже я реально повинен був передати її, як вантаж, у якусь петлю, про яку я нічого не знав, умити на цьому руки, та й забратися додому?