Ренсом Риггз – Карта днів (страница 71)

— Ні, ні, я подумала, що в кімнаті разом зі мною був привид або щось подібне, — у неї на обличчі швидко промайнула і так само швидко зникла усмішка, а потім дівчина заперечно похитала головою. — Я нічого не розуміла ще наступні кілька днів, поки не трапилась та подія. В «Ель-Тако-Джунйор».

— Боже мій, точно, — сказала Ліллі. — Це був той день?

— Угу. Мене щойно були прийняли в ту програму прискореної підготовки учнів для навчання в Барді. Я ніколи не думала, що в мене є шанс, але ти змусила мене подати заявку.

— Ти ж завжди хотіла вступити, — сказала Ліллі. — Продовжуй.

Нур знизала плечима.

— Це було за ті бали, які я набрала для вступу до коледжу, але коштувало три тисячі доларів, що було рівно на дві тисячі шістсот доларів більше, ніж я мала. Тому я збиралася кинути післяшкільні заняття та піти на ту роботу в «Айсіз Квін», щоб заплатити за коледж. Фартфейс сказав «правильно, чорт», що я збираюсь піти на цю роботу, але гроші, які я зароблятиму, підуть на їхні домашні рахунки, а не на те, щоб заплатити за якийсь коледж, перш ніж я не закінчила ще навіть середньої школи. Тому я нагадала йому, що маю законне право на власний банківський рахунок, як його підопічна, а він знову почав верещати, і тоді я втекла та зустрілась із тобою в «Ель-Тако-Джунйор».

— А він побіг за нею, — доповнила Ліллі, — та накричав на неї прямо там, у ресторані. І тоді вже я стала верещати на нього. Та, думаю, він не насмілився кричати на сліпу дівчину при людях, тому вітром метнувся на вулицю, щоб діждатися, коли ми закінчимо.

— І в нас було найдовше в історії частування тако.[69]

— У нас тоді нарешті з’явився шанс разом подолати «Мачо-Міл»,[70] — сказала Ліллі, — чого ми ніколи не робили раніше через його чотири тисячі шістсот калорій. Але ми сиділи там так довго, що через стрес на мене просто напав жор…

— Поки він усе стояв на вулиці та просто витріщався на нас, — продовжила Нур. — Нарешті я реально рознервувалася та більше не змогла цього терпіти, і, щоб не злетіти з котушок від споглядання того гівнюка Фартфейса, я поспішила до вбиральні. Ось там це і сталося. Я відчула, як це наростало в мені, і я вже збиралася крикнути, але стрималась. А лампочки у вбиральні почали моргати та стали якісь дивні, а я… я не знаю, як це пояснити, я просто знала, що робити далі. Знала, що зможу. Я витягнула руки — витягнула над собою — та вибрала світло з повітря. І все приміщення стало темне, лише щось невеличке світилося в мене в долонях, наче я спіймала найяскравішого у світі світлячка.

— Це, — озвався Єнох, — так страшенно круто.

— Це ти так думаєш, — сказала Нур, — але було до біса страшно. Я подумала, у мене мізки з’їхали набік. Це на той час уже стало відбуватися безперестанку, і спочатку я не знала, як це контролювати. Щоразу, коли я ставала реально знервованою… засмученою там або злилася через щось аж до всцикачки… це і починалося. Й оскільки школа — місце доволі бридке, то часто це траплялось у школі. Однак я відчувала, коли це наближалося, і мені завжди вдавалося вчасно втекти до якоїсь кімнати, де я могла побути на самоті, і ніхто мене не бачив. Гадаю, хтось таки щось помічав, хоча вони не могли однозначно пов’язати це зі мною — просто, коли вони бачили мене знервованою, при цьому моргали деякі лампочки. Але якраз уже тоді по всій школі почали ходити вони — нові люди.

— Хто то були?

— Я й досі не знаю. Вони виглядали, як викладачі, і наші викладачі, здається, ставилися до них, наче ті були з коледжу, але ніхто їх не впізнавав. Спершу вони, здавалося, спостерігали за всіма, але згодом у мене з’явилося відчуття, що вони шукали мене. А потім сталося оте в актовому залі, і тоді я переконалась остаточно.

— А що сталося, точніше?

— Ми читали про це в газеті, — сказав Мілард, — але будемо раді почути вашу версію подій.

— Це був найгірший день мого життя. Ну, може, другий чи третій найгірший. Зі мною трапився один інцидент прямо десь посередині шкільних зборів. Вони почалися, як завжди починаються оті бридкі, примусові штуки, де вам гундять про шкільний дух, але потім вони перетворилися на збори про мене. За тим винятком, що вони ще не знали, що то я. Там сказали, що якийсь вандал нищить шкільну власність, розбиваючи лампочки та підпалюючи майно. А ще там сказали, що, якщо ця особа тут присутня, вона повинна встати і вибачитись, і тоді її не відрахують зі школи. В іншому випадку відрахують. І я відчула, що мені стає погано, наче я була впевнена, що вони знали, що то я, але просто трахали мені мізки, щоб подивитись, чи я зізнаюсь. А тут іще ця дівчина в ряду позаду мене… справжня відьма, Суз Ґрант… почала нашіптувати, що це, імовірно, я, оскільки я із прийомної сім’ї, ля-ля-ля, дівчина-сирота, що народилась у нетрях чи щось таке, ламаю школу, і я відчула, що стаю злою. Реально, реально злою.

— І тоді все й сталось? — запитав я.

— В актовому залі є всякі такі театральні вогні на стелі, і всі вони відразу засвітились, а потім вибухнули, і на всіх звалилася тонна битого скла.

— Чорт, — промовила Ліллі. — Я й не знала, що було ось так.

— Це було паршиво, — сказала Нур. — Я розуміла, що треба звідти линяти. Тому я зробила пітьму та побігла. А пара фейкових викладачів почала мене переслідувати, і тепер я вже могла сказати, що вони були впевнені, що то була я. Вони загнали мене до вбиральні, і я не мала вибору, крім як випустити все світло, яке я витягла з того величезного актового залу, відразу все, прямо їм в обличчя.

— Як вони виглядали? — запитав я, хоча був цілком упевнений, що вже знаю й сам.

— Вони зовні настільки звичайні, що їх майже неможливо описати, — відповіла Нур.

— Вік? Зріст? Статура? Раса?

— Середнього віку. Середнього зросту. Середньої статури. Переважно чоловіки, одна чи дві жінки. Одна пара білих, одна пара темношкірих.

— А як вони були одягнуті? — запитав Мілард.

— Сорочки поло. Застебнуті на всі ґудзики. Піджаки. Завжди темно-сині або чорні. Як із каталогу для звичайних людей зі звичайною роботою, і ніяких особливих деталей.

— Після того як ви їх обпалили, що ви зробили далі? — запитав я.

— Я спробувала якнайшвидше повернутись додому, але вони ждали мене і там. Тому я прийшла сюди. На щастя для мене, я маю великий досвід переховування від людей.

— Чим більше я чую про цих людей, — сказала Бронвін, — тим менше вони здаються мені схожими на дивних.

— Вони не здаються зовсім схожими на дивних, — сказав Мілард. — Як на мене, вони здаються схожими на «білих».[71]

— На білих? — збентежено перепитала Нур. — Щойно ж я казала вам, що дехто з них був темношкірий.

— Ні, не на тих білих, — пояснила Емма. — На витворів. Вони були колись дивними, але через нещасний випадок перетворилися на монстрів і тепер уже понад століття є нашими ворогами.

— Ой, — промовила Нур. — Ну, це трохи збиває з пантелику.

— Вони не можуть бути витворами, — заперечив я. — Тут їх забагато. А витвори працюють невеличкими групами або поодинці.

— І до того ж, їх майже не лишилося, — додала Емма.

— Це ми знаємо точно, — додав Єнох.

— Можливо, вчора коло школи я відчув пустодуха, — зізнався я.

— Що? — вигукнула Емма. — Чому ти нічого не сказав?

— Це відчуття тривало лише кілька секунд, — відповів я. — Я не був упевнений, що це було. Але якщо це були витвори, то з ними, імовірно, був принаймні один порожняк.

— Народе, хто вони, це не є найголовнішим, — сказав Мілард. — Найголовнішим є доправити Нур у безпечне місце. Щойно це буде зроблено, ми зможемо сперечатися хоч до посиніння, ким є люди в сорочках поло.

— У безпечне місце? — перепитала Нур. — А точніше?

Я глянув на неї.

— У часову петлю.

Вона відвела погляд та провела рукою по лобі. У кутку моргнуло світло.

— Гадаю, після всього, що ви мені показали, я була б готова повірити і в це. Але…

— Знаю, — сказав я. — Забагато всього. І все так стрімко на вас накотилось.

— Це не просто забагато. Це безумство якесь. Мені треба здуріти, щоб піти з вами.

— Вам просто треба довіритись нам, — запевнила Емма.

Нур подивилась на нас кілька секунд. Потім нахилила голову, наче зібралась кивнути. Але потім сказала:

— Та я не довіряю.

Вона підвелася і зробила кілька кроків до дверей.

— Пробачте. Ви викликаєте повагу, але я перестала довіряти людям, яких майже не знаю. Навіть якщо вони вміють воскрешати мертвих пташок та розводити вогонь у долонях.

Я глянув на Емму, Бронвін та Єноха. Ми всі мовчали. Я щиро не знав, що сказати, не знав, як із нею сперечатися, але я знав, що повинен щось сказати. Я не міг зазнати невдачі. Я не міг покинути Нур, не міг підвести свого діда, не міг підвести своїх друзів. Я не міг підвести себе. Але, як тільки я відкрив рота, збираючись сказати щось, уся будівля затрусилась.

Загальне враження доповнював звук, як від двигуна гігантської маслоробки. Над будівлею завис вертоліт.

Ми стривожено переглядалися, чекаючи, коли затихне рев вертольота. Секунди цокали, але рев тільки наростав. Ми зрозуміли, що це означає, навіть без слів. Але я все одно це промовив:

— Вони вислідили нас.

Нур блиснула на мене спопеляючим поглядом, у якому була і злість, і страх.

— Або ви привели їх сюди?

Нур схопила Ліллі за руку та швидко повела її з кімнати. Ми пішли слідом, благаючи їх вислухати нас.

— Ми нікуди їх не вели! — сказав Мілард. — У будь-якому разі навмисне… Я поклявся б життям імбрини!