Ренсом Риггз – Карта днів (страница 69)

— Там є прихований вхід, — відповіла Ліллі. — Ідіть за мною.

І от ми вирушили, з усіх сил намагаючись, як не дивно, не відставати від Ліллі, коли вона широкими кроками пішла вулицею, постукуючи перед собою ціпком.

— Здається, ти дійсно знаєш, куди йдеш, — сказав Мілард.

— Так, — відповіла Ліллі. — Ми з Нур зависали тут кілька разів. Коли нам треба було сховатись від людей.

— Від яких? — запитав я.

— Ну-у, від батьків. Особливо, від прийомних батьків Нур. — Вона пробурмотіла собі щось про них під носа, що я не зовсім догнав, а потім зробила поворот і застукотіла своїм ціпком далі вздовж провулка, який вів між якимось складом та отією недобудовою. Десь на півдорозі вона уповільнила ходу та почала водити рукою по дерев’яній огорожі. Намацавши потрібну дошку, вона зупинилась.

— Тут. — Вона відхилила дошку вбік, і перед нами з’явився такий собі вхід на будмайданчик. — Після вас.

— Ви правда зависаєте тут? — запитала Бронвін.

— Це доволі безпечно, — відповіла Ліллі. — Навіть волоцюги не знають, як сюди зайти.

Це місце виглядало як проект, що його якийсь сумнівний забудовник розпочав років із десять тому, а коли закінчилися гроші, кинув. І так тут усе й залишилось у стані напіврозпаду — водночас усе наче й нове, а разом із тим уже і старе.

Ліллі дістала свій телефон, натиснула кнопку та сказала: «Ми вже тут», — і ці слова відразу перетворились на текстове повідомлення, яке було відправлено.

За мить прийшла відповідь, яку її телефон прочитав автоматичним голосом:

— Зупиніться в атріумі та чекайте. Я хочу на них глянути.

Це була Нур. Наш дивний. Ми були вже близько.

Ми вже пробиралися слідом за Ліллі крізь риштування, коли мій телефон у кишені почав дзижчати. Я витягнув його та подивився.

Невідомий номер. За звичайних обставин я проігнорував би його, але щось мені підказало не робити цього.

— Хвилинку, — звернувся я до групи.

Я повернув назад, вискочив на будівельний майданчик та відповів на дзвінок.

— Це Ейч.

Усе моє тіло напружилось.

— Де ви були? Я думав, ми побачимось після Портала.

— Нема часу пояснювати. Слухай, негайно згортай операцію.

Я подумав, мені почулось.

— Негайно що?

— Згортай. Припиняй. Ти мене почув.

— Чому? Усе йде згідно з…

— Обставини змінились. Подробиці тобі знати не треба. Просто повертайтесь додому. Негайно. Усі.

Я відчув, як починаю втрачати самовладання. Після всього, що ми зробили! Я не міг у це повірити!

— Ми зробили щось не так? Ми щось напартачили?

— Ні-ні. Послухай, синку, там стає надто небезпечно. Просто роби, що кажу. Згортайтесь. Їдьте додому.

Я так міцно стис телефон, що рука почала тремтіти. Ми надто далеко зайшли, щоб тепер усе кинути.

— Ви зникаєте, — сказав я. — Я вас не чую.

— Я сказав «ЇДЬТЕ ДОДОМУ».

— Пробачте, бос. Поганий зв’язок.

— Хто це? — почувся голос Емми. Я повернувся та побачив, як вона виходить до мене на майданчик. Напевне, прийшла забрати мене назад до інших.

Я натиснув «Кінець розмови», а потім засунув телефон у спортивну сумку в мене за спиною, де я вже не відчував би, як той вібрує.

— Помилились номером.

Слідом за Ліллі ми ввійшли до цієї будівлі крізь дверний отвір без дверей, потім пройшли коридором, у якому було вирвано всю мідну електропроводку, і там, де вона колись була, на стінах зяяли довгі глибокі рани, наче чорні вени. Під ногами в нас хрустів гравій та штукатурка. Повсюди, наче маленькі хмарки цукрової вати, валялися шматки теж вати, але мінеральної, яку застосовують для теплоізоляції. Під час ходи Ліллі ставила свої ноги майже в ті самі місця, де вже були відбитки підошов, неначе вона пам’ятала маршрут крок за кроком. Я повсякчас помічав, що в різних місцях нам траплялися предмети, які були явно зайвими тут, — то стара банка з-під кави, то картонна коробка, перевернута догори дриґом, — і коли дівчина постукувала по них своїм ціпком, я зрозумів, що вони були покладені тут як маркери, щоб вона знала, скільки по коридору вона вже пройшла та скільки ще залишилось іти.

Звернувши за ріг, ми вийшли до сходового колодязя.

— Я можу зробити це сама, але буде безпечніше, якщо ви мені допоможете, — промовила вона, і всі ми здогадалися, що «ви» означало Міларда.

Він був більш ніж радий подати їй руку. Ми піднялись на шість сходових маршів і через це трохи захекались.

— Далі буде трошки химерно, — попередила Ліллі.

Ми вийшли зі сходового колодязя та потрапили в коридор, де було темно, наче в кротовій норі. Під цим я маю на увазі, що світла там не було взагалі, навіть ні найменшого відблиску з боку сходів. Замість плавного, поступового зниження рівня освітлення тут був чіткий бар’єр, наче світло потрапляло в якусь невидиму пастку, з якої вже не могло вирватись, і щойно ми перетнули той бар’єр, то могли ще бачити сходи позаду нас, але абсолютно нічого попереду.

— Як у випадку з дверима, що вели з актового залу на вулицю, — сказав я та почув ствердне Еммине «угу».

Я дістав ліхтарика та посвітив ним у темряву, але темрява проковтнула його промінь. Емма повернула долоню вгору та запалила в ній полум’я. Уже за кілька дюймів його не було видно.

— Світло забирає Нур, — пояснила Ліллі. — Тому ніхто, крім мене, не може її знайти.

— Блискуче, — прокоментував Єнох.

— Візьміться за руки та утворіть собою людську вервечку позаду мене, — сказала Ліллі. — Я проведу вас.

І ми, спотикаючись у пітьмі, повільно пішли слідом за нею по коридору. Два рази ми проходили повз кімнати, освітлені вікнами, але те світло ні на дюйм не проникало далі за дверні отвори. З’явилося якесь відчуття, наче ми були під водою чи в космосі. Ми кілька разів повертали, і хоча я і пробував скласти в голові карту нашого маршруту, та швидко заплутався і вже не був упевнений, що зможу повернутися назад без допомоги Ліллі.

У якусь мить відгомін наших кроків змінився: коридор привів до великої кімнати.

— Ми тут! — гукнула Ліллі.

Звідкілясь зверху впав палючий промінь світла. Осліплені тепер уже світлом, а не пітьмою, ми замружили очі.

— Дайте мені подивитися на ваші обличчя! — почувся зверху голос дівчини. — І назвіть мені свої імена!

Я прибрав руку та, мружачись на світло, вигукнув моє ім’я. Інші зробили так само.

— Хто ви? — крикнула дівчина. — Чого вам треба?

— Чи можемо ми поговорити віч-на-віч? — запитав я.

— Ще ні, — почулось у відповідь, наче ехо.

Я запитав себе, як часто мій дід бував у подібних ситуаціях, і мені так стало шкода, що в мене не було навіть дещиці його величезного досвіду, на який я міг би тепер спертися. Усе, що з нами сталося перед цим, було заради цього моменту. Якщо цій дівчині не сподобається те, що я казатиму далі, або якщо вона мені не повірить, усі наші зусилля стануть марними.

— Ми пройшли довгий шлях, щоб знайти вас, — сказав я. — Ми прийшли сказати вам, що ви не самотні, що є й інші такі, як ви. Ми такі, як ви.

— Ви не знаєте про мене найголовнішого, — почулося у відповідь.

— Ми знаємо, що ви не схожі на більшість людей, — обізвалася Емма.

— І є люди, які вас шукають, — продовжив я.

— І ви налякані, — додала Бронвін. — Я теж була налякана, коли вперше побачила, наскільки відрізнялася від більшості людей.

— Правда? — запитала дівчина. — Відрізнялася наскільки?

І ми вирішили, що краще їй показати. Оскільки наразі я не міг зробити нічого дивного, то Емма запалила полум’я в руках, Бронвін підняла важкий бетонний блок над головою, а Мілард попіднімав перше, що трапило під руку, аби продемонструвати, що він був тут, але невидимий.