Ренсом Риггз – Карта днів (страница 6)

На першому фото було десь близько дюжини людей, убраних у одяг часів королеви Вікторії, які позували, як позують випадкові люди на пікніку, стоячи на неймовірно перекошених покрівлях будинків, а ті виглядали так, наче їх потрощив якийсь сердитий гігант.

— Землетрус у Чилі, — пояснила Емма. — Виготовлено на неякісному фотопапері, який, на жаль, сильно зістарився, після того як ми покинули Диявольський Акр.

Сказала і зразу ж перейшла до наступної світлини. Там був потяг, який зіскочив із рейок та завалився на бік. А ще там же були діти — дивні переважно, — котрі сиділи та стояли довкола, усміхаючись, наче в ті старі добрі часи ця подія була для них розвагою.

— Аварія потяга, — прокоментував Мілард. — Він віз якісь леткі хімікалії, і за кілька хвилин по тому, як було зроблено цей знімок, ми, відступивши на безпечну відстань, спостерігали, як він загорівся, а потім пролунав страшенний вибух.

— А заради чого були ці мандрівки? — запитав я. — Це мені видається набагато менш цікавим, ніж відвідати якусь круту петлю на Амазонці.

— Ми допомагали Шарону, — відповів Мілард. — Пам’ятаєш його — високий такий човняр із Диявольського Акра, у плащі? Щури замість друзів?

— Як таке забудеш!

— Зараз він розробляє нову та покращену версію свого туру по місцях великого голоду та великих пожеж, використовуючи часові петлі Панконтуркону, і для цього одну з версій він попросив нас протестувати. А ще там, окрім чилійського землетрусу та аварії потяга, у Португалії було одне містечко, де дощило кров’ю.

— Серйозно? — здивувався я.

— Я там не була, — відказала Емма.

— От і добре, — сказав Горацій. — Наш одяг було там безнадійно забруднено.

— Бачу, ви проводите час набагато цікавіше, ніж я, — підбив я підсумок. — Здається, звідтоді, як я востаннє вас бачив, я покидав свій дім лише десь разів із шість.

— Думаю, це скоро зміниться, — озвалася Бронвін. — Я завжди хотіла побачити Америку. А особливо цей час. А Нью-Йорк дуже далеко?

— Боюся, що так, — відповів я.

— Жаль, — відказала вона, занурюючись у диванні подушки.

— А я хотіла б побувати в Мансі, що в Індіані, — повідомила Олівія. — Бо в путівнику сказано, що ви ще не жили, якщо не бачили Мансі.

— У якому путівнику?

— «Дивна Планета. Північна Америка», — відповіла Олівія, показуючи книгу в подертій зеленій обкладинці. — Це, певне, путівник для дивних. Він назвав Мансі таким, що вважалося найбільш нормальним містом Америки аж шість років поспіль. Із усіх поглядів середні показники.

— Ця книга давно застаріла, — озвався Мілард. — І вже ні для чого не придатна.

Олівія пустила його слова мимо вух:

— Очевидно, там ніколи не відбувалося нічого незвичайного чи надзвичайного. Ніколи!

— Не всі з нас, на противагу тобі, вважають звичайних людей цікавими, — сказав Горацій. — А взагалі я впевнений, що все там давно вже кишить дивними туристами.

Олівія, на котрій не було в цей момент свинцевих черевиків, пролетіла над журнальним столиком до дивана та кинула книгу мені на коліна. Вона була розгорнута на сторінці, що описувала єдине придатне для дивних місце поблизу Мансі — будиночок під назвою «Рот Клоуна», що знаходився в часовій петлі, розташованій на околиці містечка. Виправдовуючи свою назву, він являв собою приміщення всередині гігантської гіпсової голови клоуна.

Я трохи сіпнувся, і книга закрилася.

— Нам не потрібно пертися всім до Індіани, щоб знайти там якесь неекстраординарне місце, — сказав я. — У нас їх до біса прямо тут, у Енґлвуді, повірте мені.

— Усі ви можете робити все, що захочете, — заявив Єнох, — а я наступні кілька тижнів планую тільки спати до полудня та гріти босі ноги в теплому піску на пляжі.

— Однозначно, класно! — погодилася Емма. — А є тут поблизу пляж?

— Через дорогу, — відповів я.

Її очі спалахнули.

— Ненавиджу пляжі, — заявила Олівія. — Я ніколи не зможу там зняти свої дурні металеві боти, що псує всю забаву.

— Ми б могли прив’язати тебе до скелі біля краю води, — запропонувала Клер.

— Звучить чарівно, — буркнула Олівія, а потім схопила «Дивну Планету» з моїх колін та полетіла в куток. — Але я краще просто сяду на поїзд до Мансі, а ви тут грайтеся собі в шашки щигликами.

— Ти цього не зробиш.

Це пані Сапсан зайшла до кімнати. І я подумав, що вона, мабуть, увесь цей час підслуховувала нас із холу, замість того щоб робити той свій незапланований обхід території.

— Звісно, діти, ви заслуговуєте хоча б на якийсь відпочинок, але ми маємо певні обов’язки, що не дозволяють нам просто так пробайдикувати наступні кілька тижнів.

— Як?! — обурився Єнох. — Я чітко пам’ятаю, як ви сказали, що ми тут на канікулах!

— На трудових канікулах. Ми не можемо собі дозволити змарнувати таку можливість для навчання, яку надає нам перебування тут.

При слові «навчання» по всій кімнаті прокотився стогін.

— Хіба ми й без того не робимо вже достатньо уроків? — занила Олівія. — Моя голова просто трісне.

Пані Сапсан, кинувши на Олівію суворий погляд, вийшла на середину кімнати.

— Я не бажаю більше чути жодного слова скарги, — сказала вона. — Із тією екстраординарною новою свободою пересування, яку ви отримали, ви станете неоціненними для Реконструкції. За належної підготовки одного дня ви зможете стати посланцями до інших дивних людей… дослідниками нових часових петель і територій… топографами та картографами, вождями та архітекторами — такими ж незамінними для роботи з перебудови нашого світу, як були ви незамінними для перемоги над витворами. Хіба вам цього не хочеться?

— Звісно, — відповіла Емма. — Але який це має стосунок до канікул?

— Перш ніж ви станете кимось із цих людей, ви мусите навчитися добре орієнтуватись у цьому світі — у сьогоденні. От Америка: ви мусите добре знати характерні для її мови вислови та її звичаї і, врешті-решт, навчитися виглядати, як звичайні. Якщо ви цього не зможете, ви будете небезпечними і для себе, і для всіх нас.

— Отже, ви хочете, щоб ми… що? — поцікавився Горацій. — Почали брати уроки нормалізації?

— Так. Я хочу, щоби, поки ви тут, ви дізналися якомога більше, а не просто попідсмажували собі мізки на сонці. І мені пощастило знайти для вас одного дуже здібного вчителя. — Пані Сапсан повернулася до мене та всміхнулася. — Пане Портман, візьметеся за цю роботу?

— Я? — спитав я ошелешено. — Я не зовсім експерт щодо того, що є звичайним. Саме тому, народе, я почуваюся з вами так просто.

— Пані Сапсан каже правду, — сказала Емма. — Ти для цього ідеальний. Ти прожив тут усе своє життя. Ти ріс, думаючи, що ти звичайний, але ти один із нас.

— Узагалі-то, я вже мав у своїх планах провести наступні кілька тижнів в оббитій матрацами палаті, — почав був я, — та, оскільки з цим мені не пощастило, гадаю, народе, я тепер маю вільний час, щоб навчити вас хоча б дечого.

— Уроки нормалізації! — озвалася Олівія. — Як прикольно!

— Нам треба встигнути дуже багато, — попередив я. — Коли почнемо?

— Уранці, — відповіла пані Сапсан. — Зараз уже пізно, і нам усім треба десь поспати.

Вона казала правду: вже було близько півночі, а для моїх друзів цей день був почався ще двадцять три години (та сто тридцять років із гаком) тому в Диявольському Акрі. Ми всі були виснажені. Місце для ночівлі я знайшов усім — комусь у гостьових кімнатах, комусь на диванах, а комусь і на купі шерстяних ковдр у комірчині для віників, як Єноху, котрий полюбляв, щоб його спальні місця були затемнені та гніздоподібні. Пані Сапсан я запропонував ліжко моїх батьків, оскільки цієї ночі воно їм не знадобилося б, але вона запротестувала:

— Я ціную таку пропозицію, але краще хай воно буде для Бронвін та панни Блум. А я цієї ночі буду на варті, — і вона глянула на мене таким усезнаючим поглядом, який наче казав: «І не тільки в домі». І мені довелося докласти чимало зусиль, щоб не подивитися їй в очі. «Можете не хвилюватися, — ледве не промовив я вголос, — ми з Еммою не поспішаємо». Але яке до цього діло було їй? Тоді це мене так роздражнило, що, як тільки вона пішла вкладати Олівію і Клер у постіль, я знайшов Емму та запитав:

— Хочеш побачити мою кімнату?

— Авжеж, — відповіла вона, і ми прослизнули до холу та стали підніматися сходами.

Я чув, як із однієї з гостьових кімнат лунав голос пані Сапсан, котра співала ніжну та сумну колискову. Як і всі колискові дивних, вона була журливою та довгою — це була сага про дівчину, чиїми єдиними друзями були привиди, — а це означало, що в нас було принаймні кілька хвилин до того, як пані Сапсан вирушить шукати Емму.

— У моїй кімнаті безлад, — попередив я її.

— Я спала в нічліжці з двома дюжинами дівчат, — попередила вона. — Мене важко шокувати.

І ми стрілою пролетіли сходи та опинилися в моїй спальні. Я ввімкнув світло, й у Емми аж відвисла щелепа:

— А що це за речі?

— А-а, точно, — зауважив я і зрозумів, що, напевне, припустився помилки: якщо я зараз почну розповідати Еммі про все, що вона бачить у моїй кімнаті, то не залишиться часу на те, для чого ми сюди прийшли.

То були не речі. То були колекції. І в мене їх було до біса на книжкових полицях, що знаходились по всій кімнаті. Я не назвав би себе посмітюхою — я не збирав усякий мотлох, — але збирання різних речей у ранньому дитинстві було для мене одним зі способів боротьби із самотністю.

Коли вашим найкращим другом є ваш сімдесятип’ятирічний дідусь, то багато часу ви витрачаєте на те саме, що і він, а для нас це означало кожного суботнього ранку чесати туди, де є якийсь гаражний розпродаж. (Дідусь Портман, можливо, і був незвичайним героєм війни та крутожопим мисливцем на порожняків, та мало що збуджувало його дужче за дешево куплену річ.)