Ренсом Риггз – Карта днів (страница 5)

— Гарно виглядаєш, — продовжив він. — Тобі, типу, вже краще?

— Ти про що? — поцікавився я, хоча насправді й не хотів знати, що він мав на увазі, тому намагався відрахувати йому гроші якнайшвидше. (Перед цим я пограбував ту шухляду в комоді моїх батьків, де вони серед шкарпеток завжди тримали пару сотень баксів у ничці.)

— Гомонять, що ти, типу, зійшов із рейок. Без образ.

— А-а… ні, — відповів я. — Я в порядку.

— Правда, — кивнув він на знак згоди, наче тупа покиван-статуетка. — Бо те, що я чув, було…

Він зупинився на половині речення: у домі хтось засміявся.

— Чуваче, у тебе просто зараз вечірка?

Я взяв піцу та запхав купюри йому в руку:

— Щось таке. Тримай бабло.

— Із дівками? — Він спробував зазирнути всередину, але я став перед ним. — Я кінчаю за годину. Можу захопити пива…

Я ще ніколи не хотів так сильно скинути когось зі своєї веранди.

— Пробач, це мої особисті справи.

На нього це справило враження:

— Удачі тобі, друзяко! — Він підняв руку, щоб «дати п’ять», але тут до нього дійшло, що в мене руки зайняті піцою, тож він стис долоню в кулак та потряс ним. — Побачимось за тиждень, Портмане.

— За тиждень?

— Школа, бро! На якій планеті ти живеш?!

І він, похитуючи головою та сміючись сам до себе, побіг підтюпцем до свого хетчбека, що весь цей час тихо диркав собі на холостих обертах.

Коли піцу було розподілено, розмови припинилися та протягом аж цілих трьох хвилин чулося тільки плямкання губ і ненавмисне задоволене порохкування. Під час цього відносного затишшя я все повторював у голові слова Джастіна. До школи тиждень, а я про це якось забув. Іще до того, як мої батьки дійшли висновку, що я божевільний, та пробували ізолювати мене, я вирішив був повернутися до школи.

Мій план полягав у тому, щоб залишатися вдома рівно стільки, скільки необхідно буде для закінчення школи, а потім злиняти до Лондона — і таким чином я міг би знову бути з Еммою та моїми друзями. Але тепер мої друзі — такі далекі, як я думав, — і їхній світ — такий недоступний, як я думав, — опинилися в мене на порозі, і все змінилося за одну ніч. Тепер мої друзі могли вільно мандрувати скрізь (і в будь-який час), де б захотіли. Чи міг я тепер уявити себе щодня на нескінченних уроках, перервах на ланч та обов’язкових зборах, тоді як оце все чекало й на мене?

Може й ні, але саме в той момент вирішити це було доволі складно — із піцою на колінах та головою на плечах, яка йшла обертом від можливих перспектив. До школи залишався ще цілий тиждень. Час був. А просто тоді все, що я мав робити, це їсти та насолоджуватися компанією своїх друзів.

— Це найкраща їжа у світі! — заявила Клер із повним ротом розтопленого тягучого сиру. — Я тепер їстиму це щовечора!

— Ні, якщо хочеш прожити ще хоч тиждень, — прокоментував Горацій, із досконалою точністю вибираючи маслини зі своєї скибочки. — Тут солі більше, ніж у всьому Мертвому морі.

— Боїшся розжиріти? — розсміявся Єнох. — Жирний Горацій. Я хотів би на це глянути.

— Я боюсь, що мене рознесе, — поправив Горацій. — Моє вбрання скроєне в строгому стилі, на відміну від мішків, у які вдягаєтесь ви.

Єнох оглянув свій одяг — сіра, без коміра, сорочка під чорним жилетом, обшарпані чорні штани та лаковані шкіряні туфлі, які давно втратили свій блиск.

— Я придбав це в Парí, — слово «Париж» він вимовив на французький лад, із відповідним акцентом, — в одного модного хлопця, котрому воно більше не було потрібне.

— У мертвого хлопця, — вставила Клер, і її губи скривилися від огиди.

— Похоронні салони — це найкращі секонд-хенд-бутики у світі, — заперечив Єнох, відкушуючи величезний шмат піци. — Просто треба встигнути забрати одяг до того, як його тимчасовий власник почне гнити.

— Ну от, весь апетит перебив, — пробурчав Горацій, пожбуривши свою тарілку на кавовий столик.

— Візьми й доїж! — насварилася на нього пані Сапсан. — Ми не марнуємо їжу!

Горацій зітхнув і знову взявся за тарілку.

— Інколи я заздрю Нулінґсу, він міг би набрати зайвих сто фунтів,[1] і ніхто цього б не помітив.

— Я доволі стрункий, до твого відома, — озвався Мілард, а затим пролунав звук, наче хтось ляснув себе долонею по голому череву. — Підійди помацай, якщо не віриш.

— Я пас, дякую.

— Заради пташки, одягнися, Міларде, — проказала пані Сапсан. — Що я казала про непотрібну наготу?

— Яке це має значення, якщо мене ніхто не бачить? — заперечив Мілард.

— Це поганий смак.

— Але тут так спекотно!

— Негайно, пане Нулінґс!

Мілард підвівся із кушетки та, легким вітерцем прошелестівши мимо нас, пробурчав щось про якихось «святенниць», а за хвилину повернувся з нетуго намотаним на поясі банним рушником. Але пані Сапсан цей варіант також не прийняла та відправила Міларда назад. Коли той повернувся вдруге, то на ньому вже було те, що він поцупив із моєї особистої шафи: туристські чоботи, шерстяні штани, пальто, шарф, шапка та рукавички.

— Міларде, так тебе вб’є тепловий удар! — вигукнула Бронвін.

— Зате ніхто не муситиме уявляти мене в костюмі Адама! — відказав він, і це справило бажаний ефект на пані Сапсан, розізливши її. Вона заявила, що їй наразі треба ще раз перевірити стан нашої зовнішньої безпеки, та вийшла із кімнати.

Вибухнув сміх, який перед цим більшості з нас ледве вдавалося стримувати.

— Ти бачив її обличчя? — спитав Єнох. — Вона ладна була тебе вбити, Нулінґсе!

Динаміка стосунків між дітьми та пані Сапсан трохи зсунулася в іншу площину. Тепер вони здавалися більше схожими на тінейджерів — справжніх, які помалу починали вже піддавати сумніву її авторитет.

— Ви всі невиховані! — крикнула Клер. — Припиніть негайно!

Отже, не всі сумнівалися в авторитеті їхньої директорки.

— А не здається тобі докучливим, коли тебе повчають через якусь дрібничку? — запитав Мілард.

— Дрібничку! — вигукнув Єнох та знову вибухнув сміхом. — У Міларда там дріб… ай!

Це Клер укусила його за плече своїм ротом на потилиці, і поки Єнох потирав те місце, вона відповіла Міларду:

— Ні, мені не здається. І це дивно з твого боку, що в змішаній компанії ти голий без усякої поважної причини.

— А, дурня, — не погодився Мілард. — Чи непокоїть це когось іще?

Усі дівчата підняли руки.

Мілард зітхнув.

— Ну, добре. Я постараюсь бути повністю одягнутим віднині та на віки, аби моя біологія більше нікого не напружувала своїми голими фактами.

А далі ми все говорили та говорили. Треба було так багато надолужити. Ми так швидко та непомітно скотилися до легкого панібратства, що здавалося, наче ми не бачились лише кілька днів, а насправді минуло вже шість тижнів. Багато що трапилося за цей час — принаймні з ними, — але до мене долітали тільки уривчасті повідомлення, які я отримував із листів, що їх мені надсилала Емма. Мої друзі по черзі описували мені свої пригоди, що вони пережили, досліджуючи дивні місця, куди вони потрапляли через Панконтуркон. Правда, вони бували тільки в тих часових петлях, котрі попередньо були перевірені імбринами та визнані ними безпечними, оскільки не було достеменно відомо, які загрози чаяться за іншими дверима Панконтуркону.

Вони відвідали часову петлю в Стародавній Монголії та бачили там одного дивного пастуха, який розмовляв мовою овець, скеровуючи свою отару без допомоги палиці або пса, а тільки власним голосом. Олівії найбільше сподобалася мандрівка до петлі в Атлаських горах, що в Північній Африці, бо там в одному маленькому містечку жили такі ж, як і вона, дивні, котрі вміли левітувати. Скрізь понад містечком було натягнуто сіть, тож люди могли цілими днями пересуватися в усіх напрямках, не прив’язуючись до чогось важкого внизу, і все знай собі стрибали з місця на місце, наче акробати в невагомості. Існувала одна дуже популярна серед мандрівників часова петля і в басейні Амазонки: там було одне фантастичне місто, побудоване з живих дерев, чиє коріння та віття, дивним чином переплетене між собою, утворювало дороги, мости та будинки. Тамтешні дивні вміли маніпулювати рослинами так само, як і Фіона, — і Г’ю виявився настільки шокований та вражений цим фактом, що майже одразу поспішив звідти геть та повернувся назад до Диявольського Акра.

— Було спекотно та дуже дошкуляли комахи, — розповідав далі Мілард, — але місцеві були неперевершено люб’язними та показали нам, як вони виготовляють із рослин фантастичні ліки.

— А ще вони ходять на риболовлю зі спеціальною отрутою, яка тимчасово паралізує рибу, але не вбиває, — додала Емма, — і вони можуть просто вибрати з води тільки ту, яка їм потрібна. Дуже розумно.

— Були ще й інші мандрівки, — озвалася Бронвін. — Ем, покажи Джейкобу свої знімки!

Емма, що сиділа поруч зі мною, підхопилася з кушетки та побігла діставати світлини зі свого багажу. За хвилину вона повернулася з фотографіями в руці, і ми всі розсілися під торшером, щоб їх подивитися.

— Я лише недавно почала фотографувати і досі реально не знаю, як це в мене виходить…

— Не будь такою скромною, — сказав я. — Деякі з твоїх фото ти мені вже надсилала в листах, і вони були чудові.

— Ой, а я й забула.

Емма була якою завгодно, але не хвалькуватою. Та при цьому вона не боялася сурмити на весь світ про свої досягнення, якщо це стосувалося того, що вона вміла робити добре. Отже, той факт, що вона засоромилася від згадки про її фотографії, означав лише, що вона дуже до себе вимоглива. На щастя для нас обох — оскільки прикидатися, зображуючи захоплення, я вмію дуже погано, — вона була справжнім талантом. Але, при тому що композиція, експозиція і все таке було на висоті (не те щоб я був експертом), по-справжньому цікавими ті знімки робив зміст зображеного на них — цікавими та жахливими.