Ренсом Риггз – Карта днів (страница 46)

— Відкрий.

І я розірвав папір. Я аж помирав, хотів побачити, що було всередині, звідтоді як Ейч дав це мені.

Це був пакетик із собачими ласощами. На обгортці було написано «Колосальний АРОМАТ! Колосальне джерело веселощів!»

— Це, певно, насмішка, — промимрила Емма.

Обличчя міс Біллі засвітилося.

— Як мило! Мої дівчатка це так люблять!

Собачки побачили пакетик, і їх почало просто викручувати в той бік по-всякому. Міс Біллі вихопила його в мене та високо підняла в них над головами.

— Е! Е! Не будьте такими жаднюгами!

— Ми пройшли це все, щоб доставити собачий корм? — обурився Єнох.

— І не просто якийсь там старий собачий корм, — зауважила міс Біллі, трохи повернувшись, щоб укинути пакунок собі в сумочку — подалі від собачих носів, що переслідували його, наче приклеєні.

— Вам не цікаво, від кого це? — запитала Емма.

— Я знаю, від кого. Коли ви побачите його, щиро йому подякуйте за мене та скажіть, що він повернувся в мій різдвяний список. А тепер… — вона міцно притисла собак собі до грудей та так і встала з ними, тримаючи в обіймах, — я повинна забрати дівчаток на «пі-пі», тож слухайте, які тут правила. Номер один, не торкайтесь до мого годинника. Номер два, ми не любимо тут гамір чи метушню, тому не робіть цього. Номер три, поруч є автозаправна станція з гаражем, де ви зможете попрацювати зі своєю зламаною машиною. Коли ви закінчите, я сподіваюся, вас тут не буде. У нас нема вільних місць.

Вона повернулася, збираючись піти.

— А чи не маєте ви щось для нас? — запитав я.

Вона спохмурніла.

— Наприклад?

— Ключ, — відповів я. — Ми шукаємо… портал? — Я сподівався, що вона могла б дати мені принаймні щось корисне в обмін на пакет — частину карти, поштову листівку з адресою на ній, — щось, що могло б допомогти нам знайти наш наступний пункт призначення.

— Ой, любесенькі. Якщо у вас нема ключа, боюсь, що не зможу вам допомогти! — і вона голосно засміялась. — А тепер ідіть собі, я маю вигуляти дівчаток.

У внутрішньому дворі, коли ми розмовляли біля безлюдного басейну, мешканці маєтку «Фламінго» спостерігали за нами крізь жалюзі.

— Корм для собак, — промовила Бронвін. — Не можу повірити.

— Уміст пакета навряд чи має значення, — сказав Єнох. — Важливим є тільки те, що ми його доставили.

— Він хоче знати, що може покластися на нас, — зробив я висновок.

До нас підійшов Пол.

— Я був у гаражі по сусідству, — повідомив він, показуючи на будівлю поза межами «Фламінго». — Там є запасні частини, хоча про карбюратори я не знаю.

— Навіть торцевий ключ краще, ніж нічого, — відповів Єнох. — Дякую.

Пол кивнув та знову кудись заспішив, а ми зібралися докупи, щоб обговорити наші наступні кроки.

— А як щодо іншого місця… цього «порталу»? — запитала Бронвін. — Як нам його знайти?

— Будемо всіх розпитувати, — запропонувала Емма. — Хтось неодмінно має знати.

— Якщо тільки Ейч не послав нас сюди лише заради того, — докинув Єнох, — щоб перевірити наше терпіння.

— Він би так не зробив, — заперечила Емма.

Єнох ударив ногою великий пляжний м’яч, який лежав біля його ніг. Той полетів у басейн.

— Може, ви не звикли, щоб із вас насміхались, але всі ці приколи з тих, що полюбляв робити Ейб — принаймні щодо мене, — а цей тип працював на нього.

— Із ним, — поправила Емма, котрій ніколи не подобалось, якщо хтось критикував мого діда.

— Яка різниця!

— Просто йди та полагодь машину! — гримнула вона. — Це єдина причина, чому ти тут, чи не так?

Єнох виглядав приниженим.

— Ходім, Бронвін, — буркнув він, — королева віддала новий наказ.

Він та Бронвін підійшли до машини. Єнох сів за кермо, показав на гараж та вигукнув:

— ЖМИ!

Бронвін похитала головою та зітхнула.

— Після всього цього мені ввечері потрібна буде подвійна пайка, — промовила вона, потім поклала руки на бампер та почала штовхати.

— Агов, привіт, юначе! Привіт, юна леді!

Я повернувся та побачив чоловіка, який сягнистими кроками йшов у наш бік та посміхався. Він своєю широкою мозолястою долонею просто охопив мою, і ми потисли одне одному руки.

— Еделейд Поллард, — відрекомендувався він, — дуже радий зустрічі з вами.

Це був високий чорношкірий чоловік у красивому синьому костюмі й такому ж капелюсі. На вигляд йому було близько сімдесяти, а насправді, може, і більше, враховуючи перебування в часовій петлі.

— Еделейд,[44] — повторила Емма, усміхаючись так, як я ніколи не бачив, щоб вона усміхалась при вигляді котрогось незнайомця. — Це незвичайне ім’я!

— Що ж, а я незвичайний чоловік! Що привело вас усіх на наш шматочок болота?

— Ми були в одному місці під назвою «Русалчина Країна Мрій», — обізвався Мілард, і я звернув увагу, що обличчя Еделейда спохмурніло в цю мить. — Гадаю, там на нас пробували накласти закляття чи щось таке.

— Ми втекли, — продовжила розповідь Емма, — але потім за нами поїхали якісь полісмени, і дуже швидко після цього наша машина зламалась.

— Мені дуже прикро таке чути, — сказав чоловік. — Це просто сумно, коли люди так підло поводяться із собі подібними. Просто сумно.

— Хто вони? — запитала Емма.

— Просто мерзенні негідники, — відповів він. — Вони намагаються заманити нетутешніх дивних, котрі ще не в курсі про них, у свою маленьку пастку, а потім продають їх розбійникам.

— Тобто копам? — запитав я.

— Вони прикидаються копами. Це, можна сказати, банда. Вони мотаються туди-сюди по хайвею, чіпляються до людей, викрадають і взагалі поводяться так, наче весь округ належить їм. Не що інше, як ганґстери та майстри з вимагання грошей.

— Раніше ми мали хвилюватись тільки через отих примарних чудовиськ, — додав один літній білий чоловік в інвалідному візку, під’їхавши до Еделейда ззаду. Порожня ліва холоша його штанів була підгорнута до половини та заколота булавкою, а на колінах у нього була попільниця, у якій він постукував запаленою сигарою. — Клянусь, інколи я нудьгую за ними. Звідтоді, як зникли чудовиська, ці розбійники зовсім озвіріли. Вони думають, що можуть робити що хочуть. — Він пихнув сигарним димом крізь пробоїну в передніх зубах. — Ел Поттс, до речі, — і він привітав нас коротким жестом, — для вас «пан Поттс».

— Я до біса про це шкодую, молоді люди, — сказав Еделейд, а потім несподівано змінив тему. — А ви маєте гарний вигляд.

— Ми такі, — озвався Мілард. — І завжди такими будемо.

— Він каже «ми»! — засміявся Еделейд. — Мені це подобається.

Пан Поттс нахилився та плюнув крізь зуби на землю.

— Ти до біса багато смієшся, Еделейде.

Еделейд проігнорував його.

— Це ж ганьба! — вів далі він, повернувшись до попередньої теми. — Колись це було приємне місце. Приємні дивні, такі як ви, мали звичку приїздити сюди, щоб добре провести час. Тепер же людей сюди просто закидає випадок, як море викидає на берег вантаж, змитий із палуби корабля, — і вони тут так і застрягають.

— Я не застряг, — заперечив пан Поттс. — Я пішов на пенсію.

— Авжеж, Еле. Кажи це собі.

— А де поділась імбрина, котра створила цю петлю? — запитав Мілард. — Чому вона не залишилась тут захищати її?