Ренсом Риггз – Карта днів (страница 44)

— Пісня! — відповів клоун та почав крутити ручку на шарманці, яка була прив’язана до його пояса, а ведмідь — на якому була дуже страшна, зроблена вручну ведмежа маска, що швидше нагадувала череп, — сприйняв це як сигнал та почав співати. Але слова, які він співав, були якоюсь дивною мовою; і ритм пісні був настільки повільним, а голос його настільки глибоким, що я одразу ж відчув сонливість і, побачивши, як мої друзі кивають носами, зрозумів, що ця пісня мала подібний ефект і на них.

— Софур тху свід тхітт, — співав він. — Свартур і авґум.

Ми почали задкувати.

— Ми не мо-же-мо-о, — промовив я, і слова виповзали з мене повільніше та повільніше, а голос ставав усе нижчим та нижчим. — Ми… по-винь-ні…

— Найкраще шоу в місті! — вигукнула русалка, рухаючись ривками в наш бік на своєму хвості.

— Far i fulan pytt, — співав собі ведмідь. — Fullan af draugum.[42]

— Що зі мною відбувається? — запитала Бронвін сонним голосом. — Моя голова наче цукрова вата.

— Моя теж, — озвався Мілард. І, коли його голос несподівано пролунав у повітрі, русалка, ведмідь та обидва клоуни від несподіванки аж підскочили, а потім поглянули на нас голодними очима. Якщо раніше в них були якісь сумніви щодо нашої належності до дивних, то Мілард їх розвіяв.

Не знаю як, та ми змусили себе тікати — штовхаючи та тягнучи одне одного, спотикаючись на полі. І хоча ті «шоумени» й не пробували зупинити нас фізично, руками чи тілами, та забратися звідти здавалося майже неможливим завданням — наче вирватись із сотні гігантських павутин. Щойно ми дісталися до воріт, те павутиння, здається, порвалось, а до нас повернулись мова та ясність у голові.

Ми, хоч і не одразу, та якось відчинили дверцята автомобіля. Я запустив двигун, і ми так рвонули геть, що з-під шин дугою полетів цілий потік грязюки.

— Хто були ці жахливі дивні? — запитала Бронвін. — І що вони з нами робили?

— Я відчував, наче вони пробували залізти до мене в мозок, — промовив Єнох. — Фе, я не можу забути це відчуття!

— Напевне, тому і позначив Ейб це місце на карті черепом та кістками, — сказала Емма. — Бачите? — Вона підняла та показала всім карту «Мел-О-Ді», на якій були помітки Ейба.

— Якщо це місце таке небезпечне, навіщо Ейч нас сюди відправив? — запитала Бронвін.

— Можливо, це перевірка, — відповів Мілард.

— Я впевнений, що так, — додав я. — Питання в тому, чи пройшли ми її? Чи це був тільки початок?

І тут, наче хто підказав, я глянув у дзеркало заднього огляду та побачив поліцейську машину, яка швидко нас наздоганяла.

— Копи! — вигукнув я — Усім поводитись нормально!

— Думаєш, вони знають про Мілардову крадіжку з того магазину? — запитала Бронвін.

— Аж ніяк, — відповів я. — Це було надто далеко звідси.

А втім, було ясно, що вони їдуть слідом. Вони так близько під’їхали до мого заднього бампера, що я навіть подумав, що вони ось-ось його вдарять.

Потім дорога поширшала на ще одну смугу, і вони збільшили швидкість та порівнялися з нами. Але вони не ввімкнули свою сирену чи проблискові вогні. Вони не кричали по гучномовцю, щоб я з’їхав на узбіччя. Вони просто їхали собі поруч, і водій виставив лікоть у вікно, наче вони тут цілком випадково; і вони пильно на нас дивились.

— Чого вони хочуть? — запитала Бронвін.

— Нічого хорошого, — відповіла Емма.

Другою дивною річчю, крім цих дивних копів, була їхня патрульна машина. Вона була стара. Модель тридцяти-, а може й сорокалітньої давності. Я зауважив, що таких більше не виготовляють. І дуже давно.

— Може, вони не можуть дозволити собі нові?! — висловила здогад Бронвін.

— Може, — відповів я.

В якусь мить копи пригальмували та відстали. Я бачив у дзеркалі, як при цьому водій говорив по рації.

Потім вони різко звернули на якусь ґрунтову дорогу та зникли з поля зору.

— Це було так дивно, — прокоментував я.

— Забираймося звідси, перш ніж вони повернуться, — сказав Єнох. — Портмане, харе кататись, як моя няня, та втопи крайню праву педаль!

— Гарна ідея, — відповів я та прискорився. Але за кілька миль двигун почав тривожно торохтіти, а на панелі приладів спалахнув червоний вогник.

— Блін, якого біса, — промимрив я.

— Це легко виправити, — озвався Єнох. — Але я не знатиму точно, поки не гляну.

Ми щойно були проминули випалений сонцем рекламний щит, на якому було написано: «ЛАСКАВО ПРОСИМО ДО СТАРКА! НАСЕЛЕННЯ 502».

Трохи далі була саморобна табличка, де було написано: «ЗМІЇ НА ПРОДАЖ — ДЛЯ ДОМУ ЧИ НА М’ЯСО».

Торохтіння у двигуні ставало дедалі гучніше. Я реально не хотів зупинятися в містечку під назвою Старк із населенням у п’ятсот дві душі, але, здається, вибір був невеликий. Тому я звернув до мийки для вантажівок, де був майже порожній паркувальний майданчик, і ми всі повиходили, щоб подивитись, як Єнох буде копирсатись під капотом.

— Це найдивніша річ, — сказав він після короткого огляду. — Я знайшов, яка деталь вийшла з ладу, але не можу зрозуміти, що з нею сталось. Вона мала прослужити сто тисяч миль.

— Думаєш, хтось її зіпсував? — запитав я.

Єнох почухав підборіддя, вимазавши його моторним мастилом.

— Я не знаю, як це можливо, але навряд чи зможу пояснити це інакше.

— Нам усе одно, як це зламалося, — сказала Емма. — Головне, чи зможеш ти це полагодити.

— І як швидко, — додала Бронвін, глянувши на темне небо.

Уже вечоріло, а вдалечині збиралися грозові хмари. Попереду маячила паскудна ніч.

— Авжеж, я зроблю це, — сказав Єнох, б’ючи себе в груди, — хоча мені тут, напевне, знадобиться трохи допомоги від ходячої паяльної лампи, — повернув він голову до Емми. — А як довго це буде, залежить від кількох речей.

— Добривечір, — раптом почувся незнайомий голос, і ми, повернувшись, побачили хлопчика, котрий стояв трохи збоку, на якомусь підвищенні, де паркувальний майданчик упирався в поле, заросле дикою травою.

На вигляд йому було десь років тринадцять. Він мав коричневу шкіру й носив старомодну сорочку та кепі. Говорив він тихо, а ходив іще тихіше — настільки, що ніхто з нас не почув, як той був підійшов.

— Звідки ти прийшов? — запитала Бронвін. — Ти мене злякав!

— Відтіль, — сказав хлопчик та показав на поле поза ним: — Мене звати Пол. Вам помогти треба?

— Ні, якщо в тебе нема двокамерного карбюратора низхідного потоку для «астон-мартін-вантіджа» тисяча дев’ятсот сімдесят дев’ятого року, — відповів Єнох.

— Ні, — відказав Пол. — Але в нас є місце, де ви зможете заховати цю штуку, поки її не підлатаєте.

Це привернуло нашу увагу. Єнох вистромив голову з-під капота.

— І від кого ми повинні ховатись?

Якусь мить Пол нас розглядав. Його постать вимальовувалась темним силуетом на тлі неба, що вже починало темніти, і тому я не міг бачити виразу його обличчя. Він мав на диво солідну поставу, як на хлопчика свого віку.

— Ви не відсіль, чи не так? — запитав він.

— Ми з Англії, — відповіла Емма.

— Добре, — сказав він. — У цих краях таким людям, як ми, небажано залишатися під відкритим небом після заходу сонця, якщо тільки в них немає на це до біса вагомих причин.

— Що ти мав на увазі під «як ми»? — запитала Емма.

— Ви не перші дивні, які приїхали сюди з міста і в яких поламався автомобіль саме на цій ділянці дороги.

— Що він?.. — озвався Мілард, насмілившись і собі взяти участь у розмові. — Ти щойно сказав «дивні»?

Хлопчик, здається, ніяк не здивувався, почувши слова, що лунали з порожнечі.

— Я знаю, хто ви. Я сам такий. — Він повернувся та пішов у поле: — Ходім. Вам не треба тут бути, коли люди, які налаштували цю пастку, прийдуть подивитись, що вони спіймали. Й автомобіль теж заберіть, — кинув він через плече. — Гадаю, ваша силачка зможе легко його допхати.

Ми здивовано дивились йому в спину і не знали, що робити. Наш досвід спілкування з дивними в цій частині світу зробив нас недовірливими.

Емма нахилилася до мене та промовила:

— Треба спитати в нього, чи він не знає, хто такий… — й у той самий момент, коли вона сказала останні два слова, які логічно завершували фразу, не дуже далеко попереду нас, за полем, через яке йшов Пол, вони — саме ті слова — спалахнули неоновими літерами: Вогненний Чоловік.