Ренсом Риггз – Карта днів (страница 42)

— О-о-о-о-ой, — проворкотала Бронвін, коли її віконце ковзнуло вниз. — Фантастика!

— Музику? — запитав я.

— Так, будь ласка, — відповіла Емма.

У Ейба був радіоприймач та якийсь древній різновид касетного програвача. Касета була вже всередині, тож я просто натиснув «грати». За мить із гучномовців вирвалося завивання гітари та гучний голос — Джо Коккер співав свою «З невеликою допомогою моїх друзів». Через три хвилини я переконався, що жодна музика чи пісня ніколи ще не звучали так добре. І мої друзі, котрі всі щиро усміхалися та відстукували ритм, поки вітер куйовдив їм волосся, здається, були зі мною згодні. У цьому підвиванні такій особливій пісні, разом із такими особливими людьми, коли керуєш таким особливим автомобілем, було щось таке, що давало мені божевільний кайф, від якого бігли мурахи по спині, схожого на який я ніколи раніше не переживав. Це виглядало так, наче ми, як і свої власні життя, проголосили своєю власністю цілий світ.

«Життя — моє. Так. І я зроблю з ним, що схочу».

Дивно та неприродно було думати про пані Сапсан, як про когось іще, а не тільки нашого захисника та покровителя, але сьогодні вона була для нас наче супротивник. Коли вона дізнається, що ми поїхали, то неминуче вирушить нас шукати, і вона зробить це в найбільш підхожий для неї спосіб — із повітря. Її швидкість, висота, на яку вона могла злітати, гострий зір її очей, що бачили дуже далеко, та її внутрішній радар, налаштований на пошук дивних дітей, означали, що нас неважко буде знайти, якщо ми будемо десь у межах сотні миль та під відкритим небом. Ось чому я взагалі не зупинявся протягом перших трьох годин, навіть не давши Бронвін скористатися вбиральнею.

Я хотів подолати якомога більшу відстань між директоркою та нами. Через двісті миль я, нарешті, пом’якшав, зваживши на наростаючий хор скарг із заднього сидіння, але навіть тоді я не втрачав пильності та весь час поглядав на хмари, коли ми з’їжджали з хайвею в бік паркувального майданчика одного торговельного центру. Я звернув увагу, що Емма теж поглядає.

Поки інші бігали до вбиральні, що була при крамничці автозаправної станції, я заправив бак «астона». Крізь великі вітринні вікна я бачив, як продавець та ще кілька покупців витріщались на моїх друзів, коли ті ждали своєї черги до єдиного туалету, я бачив, як вони нахилялись одне до одного, перешіптувались і продовжували відкрито витріщатися. Один чувак навіть сфоткав їх своїм мобільником.

— Ми маємо купити вам сучасний прикид, — сказав я, коли вони повернулись назад. — Негайно.

Ніхто не заперечував. І взагалі, я вибрав цей виїзд із хайвею саме для цього. Через дорогу від автозаправки розташовувався найбільший із-посеред усіх гіпермаркетів — цілодобовий «Сьюпер-Олл-Март». Це був флагман роздрібної торгівлі. По суті, цілий мегаполіс.

— Боже мій, а що це за місце? — запитав Мілард, коли ми заїхали на безкінечний паркінг, що був перед магазином.

— Це просто магазин, — відповів я. — Великий.

Поставивши автомобіль, ми попростували через паркувальний майданчик до входу. Коли ми підійшли, перед нами із сичанням відчинились автоматичні двері. Єнох аж підскочив від несподіванки, не знаючи, тікати йому чи стояти на місці.

— Що, що, ЩО?! — закричав він, піднявши кулаки.

Усі навколо стали уважно до нас придивлятися. І це ж ми були ще тільки на вулиці.

Я відвів своїх друзів убік та пояснив їм про давачі руху та розсувні двері.

— А що не так із ручкою, щоб відчиняти двері? — запитав Єнох, роздратований та збентежений.

— Це важко робити, якщо у вас багато покупок, — відповів я. — Як он у того чувака, — і я показав на одного чоловіка, котрий саме виходив із магазину крізь двері, що сичали, штовхаючи перед собою повний візочок куплених товарів.

— Навіщо комусь треба стільки всього? — запитала Емма.

— А може, він запасається перед повітряним нальотом, — пожартував Єнох.

— Я думаю, ти зрозумієш, щойно ми зайдемо всередину, — відказав я.

Я все дитинство проходив на шопінг до таких магазинів, як «Олл-Март», тому мені ніколи не спадало на думку, що вони чимось дивні.

Проте, коли мої друзі слідом за мною зайшли всередину та миттю заціпеніли біля касових стійок і на їхніх обличчях читався шок та здивування, я почав розуміти.

Проходи між стелажами тяглися в туманну далечінь. Калейдоскопічно вишикувані шеренги товарів просто волали з кожної полиці, аби на них звернули увагу. А поміж ними патрулювала невеличка армія похмурих продавців-консультантів в уніформі, прикрашеній, наче гербом, гігантським жовтим усміхненим обличчям. Цей магазин був у тисячу разів більший, аніж той, що на розі, із якого Мілард украв був продукти. Звісно, мої друзі були переповнені враженнями.

— Він каже, просто магазин, — промовила Емма, витягнувши шию, щоб роздивитися все навколо. — Це не схоже на жоден магазин із тих, що я бачила.

Єнох присвиснув:

— Більше схоже на ангар дирижабля.

Я схопив візочок та, із певними умовляннями, змусив-таки нас рухатися знову, хоча й не зовсім у потрібному напрямку. Як тільки вони призвичаїлись трохи до істинних розмірів цього приміщення, їх відразу ж захопило величезне та незвичайне розмаїття речей, що продавались.

Я спробував скерувати нас до секції одягу, але мої друзі постійно відволікалися, відділяючись від групи та хапаючи з полиць усякі випадкові речі.

— Що це? — запитав Єнох, помахуючи парою капців із горбочками з мікроволокна на підошвах.

Я відібрав їх у нього та поклав на місце.

— Це щоб можна було витирати пил на підлозі ногами. Мабуть.

— А це? — запитала Емма, показуючи на коробку з написом «Годівниця для птахів, яка розмовляє, — тепер із Блутусом!»

— Я не зовсім упевнений, — відповів я, почуваючись, наче якась замучена матуся, котра намагається утримати вкупі зграйку малюків, які щойно навчилися ходити, — але в нас на виконання завдання є тільки сімдесят дві години, тому ми не повинні…

— Уже шістдесят дві, — поправила Емма. — А може, і менше.

Раптом у кінці проходу завалився стенд із книгами, і мені довелося бігти та зупиняти Міларда — оголеного, а тому невидимого — від спроби виправити, що він сам наробив. Я особливо уважно спостерігав за Мілардом (точніше, за місцем, де, як я думав, він міг бути), тому що я реально не хотів загубити невидимого хлопця в «Олл-Марті».

Високий темп нашої атаки на магазин тримався недовго. Щойно ми проминули годівниці з Блутусом, як Єнох завис у проході зі спортивними товарами.

— О-о, ця маленька красунечка швидко знайшла б дорогу до серця якогось лошари! — проворкотав він у бік кількох складаних ножів, що були викладені на замкненому стенді під склом.

Емма безугавно ставила питання. А навіщо нам треба так багато всього на світі? А для чого це все? А стелажі з жіночою косметикою її навіть розсердили.

— Кому б могло знадобитися стільки різних видів крему для шкіри? — запитала вона, беручи з полиці коробочку з написом «Екстразміцнювальна омолоджувальна та відновлювальна нічна маска». — Тут що, усі страждають на шкірні хвороби? Чи тут лютує якась смертельна шкірна пошесть?

— Ні, наскільки мені відомо, — відповів я.

— Це дуже дивно!

— Легко вам так казати, дорогенька, — обізвалася одна леді з об’ємною зачіскою та кільцеподібними серіжками, котра стояла неподалік. — У вас же шкіра, як у дитини!

Емма швидко повернула коробку на полицю, і ми швиденько звідти злиняли.

Мілард багато не розмовляв (тому що я попросив його не робити цього), і з того, що постійно було чути його тихенькі зітхання та стримані «хм-м-м», можу сказати, що він узяв моє прохання до уваги. І я запитав себе, скільки б днів життя в часовій петлі могло знадобитись Міларду, щоб написати історію про все, що сталось у цьому місці протягом двадцяти чотирьох годин?

Коли ми нарешті добралися до секції одягу, я мав повне відчуття, що часу в нас дедалі менше та менше — мене тривожило і те, що годинник знай собі цокає, і прискіпливі погляди звичайних, звідтоді як ми увійшли, і пані Сапсан, яка знайде нас, якщо ми затримаємось тут надто довго, хоча ми й були за сотні миль від мого дому, і вона, я мав надію, усе ще спала під дією порошку Матінки Пилок.

Я не придивлявся надто уважно до того одягу, що його мої друзі клали в наш візочок. А те, що я голодний, я зрозумів, тільки коли ми були вже перед касами. Усі інші, як виявилось, теж зголодніли, але замість того, щоб ізнову пірнати з головою в магазин заради перекусу, ми похапали все, що знайшли в проході перед касою: шоколадні плитки та батончики, солоний попкорн і цукерки.

— Вічна їжа, — промовила Емма, звернувши увагу на дату закінчення строку придатності на задньому боці пакетика з цукерками. — Як оригінально.

Ми розрахувались на касі та попрямували до вбиралень, де кожен зміг переодягнутись у новий одяг. Коли мої друзі один за одним почали виходити звідти, стало ясно, що більшу частину роботи було виконано. Вони були одягнуті в найзвичайнісінький одяг із найзвичайнісінького магазину, та все ж вони ще не виглядали звичайними на всі сто. Можливо, їм було незручно в новому вбранні чи я настільки звик бачити їх у старому, що раптова зміна їхнього зовнішнього вигляду трохи ошелешила мене — чомусь здавалося, що на них були маскарадні костюми.

На всіх, крім Емми. На ній були вузькі чорні джинси, білі кросівки «Рібок-клессікс» та широка хвиляста темно-коричнева блуза. Яка ж вона гарнесенька, подумав я, коли вона обернулась та невдоволено глянула на себе в дзеркало.