Ренсом Риггз – Карта днів (страница 34)
— Нам призначили побачення.
Що ви зазвичай одягаєте на співбесіду з мисливцем на порожняків? Я не був упевнений, що обрати, тому вирішив даремно не ризикувати — одягнув джинси, мої найкрасивіші кросівки та найпрактичнішу сорочку, яка в мене була, — зеленувато-блакитного кольору сорочку-поло з логотипом аптеки «Кмітливий помічник» і з моїм ім’ям, вишитим над кишенею. Емма вирішила залишитись у своєму одязі воєнного часу кінця 1930-х років: просте синє плаття, підперезане на поясі сірою стрічкою, і чорні черевики без підборів. Я не сказав їй, що Ейч розпорядився прийти мені самому. Я на жодну місію не хотів іти без неї, тому все це мало сенс, тільки якщо вона буде зі мною. Сказати їй, що вона не була запрошена, означало тільки змусити її почуватися ніяково.
Наші друзі, котрих я перед цим возив на шопінг до торговельного центру, у цю мить приміряли куплений їм одяг, а решта наших дивних і досі були в Акрі. Тому вислизнути непоміченими нам було неважко. О восьмій тридцять вечора ми з Еммою вже їхали до міста.
Я сподівався, що зрозумів лаконічні інструкції Ейча. Якщо «Ейбове місце» могло означати багато чого, то «його столик» і «його звичайна їжа» наводили мене на думку тільки про одне особливе місце — ресторанчик «Мел-О-Ді», дешеву старомодну закусочну з інтер’єром вагона-ресторану, що знаходилася на трасі Ю-Ес-41. Там, іще звідтоді, як бог був дитиною (або із 1936 року, що було майже те саме), подавали жирні гамбургери та дешеві комплексні обіди. Це було наше улюблене місце, моє та Ейба, незмінна позитивна деталь усіх моїх дитячих спогадів. Я любив його, але мої батьки зазвичай сюди не заходили (воно «навіювало депресію», і тут подавали «їжу для стариганів»), тож воно було тільки моє та Ейбове. Нас можна було знайти тут за одним і тим же столиком біля вікна мало не кожної суботи по обіді — мене з липким сендвічем, що з тунцем та плавленим сиром, плюс суничний молочний коктейль, а Ейба з тарілкою печінки з цибулею.
Востаннє я тут був, коли мені було дванадцять чи тринадцять. Я не міг навіть пригадати, чи проїжджав тут десь недавно, і раптом звернув увагу, що мало не молюся, щоби той ресторанчик був іще там. Місто швидко мінялося, і більшість неповторних старих будівель були знесені, щоби звільнити місце для банальних сучасних торговельних центрів. Нервуючи через це, я тиснув на газ, слухав радіо та барабанив пальцями по керму.
Я зробив поворот, і мета нашої подорожі показалася за гайочком із вічнозелених дубів. Здавалося, що цей ресторанчик зовсім не чіпляється за життя: його паркувальний майданчик був майже порожнім, а старий неоновий знак частково згорів.
— Це тут він хотів із нами зустрітись? — запитала Емма, пильно вдивляючись у віконце, коли я паркувався.
— Я впевнений на дев’яносто вісім відсотків.
Вона глянула на мене скептично:
— Пречудово.
Ми зайшли всередину. Це місце зовсім не змінилося. Жовті пластикові сидіння по обидва боки від столиків — довгі, на кілька місць, як у поїзді, — і між кожним таким «купе» штучні рослини; далі — довга стійка, покрита термостійким ламінатом, сатуратор.[31] Я поглядом пошукав навколо людей, котрі б, на мою думку, могли бути схожими на Ейча, але там були лише дуже старенька пара в кутку та пошарпаного вигляду середніх літ чоловік, який попивав собі чашку кави біля стійки.
Офіціантка крикнула нам через усю обідню залу:
— Сідайте, де хочете!
Я підвів Емму до столика коло вікна, де завжди сиділи ми з Ейбом. Ми стали читати меню.
— А чому це називається «Мел-О-Ді»? — запитала вона.
— Думаю, колись це було одним із тих місць, де працювали співаючі офіціанти.
До нашого столика причовгала офіціантка. У неї була згорблена спина та біловолоса перука, яка не відповідала її зморшкам, і макіяж її було накладено нерівно. «Норма» — було написано її ім’я на бейджику. Я її впізнав — вона працювала тут із давніх-давен. Вона зняла окуляри для читання, що були на ній, глянула на мене й усміхнулася.
— Це ти, молодший? — спитала вона. — Боже мій, ти такий гарненький! — підморгнула вона Еммі. — До речі, про гарненьких: як там твій дідусь?
— Він помер. Недавно.
— Ой, мені так шкода, дорогенький.
Вона простягла свою плямисту руку над столом та поклала на мою.
— Так іноді буває, — сказав я.
— Уже кому, а мені можеш не казати. Знаєш, мені буде дев’яносто наступного року.
— Ого, це вражає!
— Авжеж, напевне. Практично всі, кого я знала, мертві. Чоловік, друзі, брат і дві сестри. Іноді я думаю, що ці хороші гени є прокляттям від Бога. — Вона блиснула нам своїми великими штучними зубами: — Що, дітки, будемо замовляти?
— Каву, — відповіла Емма.
— Е-е… печінку із цибулею, — сказав я.
Норма глянула на мене так, наче моє замовлення нагадало їй про щось.
— А не сендвіч із тунцем і плавленим сиром?
— Час попробувати щось нове.
— Ум-м-мгу… — Вона підняла один палець, потім відійшла від столу, пірнула за свою стійку та повернулася із чимось у руці. Вона нахилилася до мене та прошепотіла: — Він чекає тебе.
Вона відкрила долоню та поклала переді мною маленький синій ключ, потім повернулась та показала на двері чорного ходу:
— Коридором, останні двері за вбиральнями.
Останні двері за вбиральнями були металеві, товсті й важкі на вигляд, і на них було написано «ВХІД ЗАБОРОНЕНО». Я повернув ключ у замку та відчинив двері, і нас миттю огорнула пелена морозного повітря. Щулячись від холоду, ми зайшли всередину.
Уздовж стін вишикувались полиці, забиті замороженими продуктами. Зі стелі на нас націлювалися бурульки, схожі на шипи якогось середньовічного знаряддя тортур.
— Тут нікого немає, — сказав я. — Гадаю, у Норми старече слабоумство.
— Глянь на підлогу, — сказала Емма. Там були стрілки, зроблені з електроізоляційної стрічки, і вони вели в дальній кінець приміщення, де зі стелі до підлоги звисала занавіска з довгих та вузьких полотен, нарізаних із товстого еластичного пластику. На ній через трафарет було написано «МІСЦЕ ДЛЯ ТЕПЛИХ ЗУСТРІЧЕЙ».
— Це такий тупий жарт? — запитала Емма.
— Давай дізнаємось.
Я проштовхався плечима між полотнами занавіски, що були заляпані замерзлим м’ясним слизом, і ми зайшли до меншого, ще більш холодного приміщення, де блимала несправна флуоресцентна лампа. Там усюди по підлозі, укриті інієм, валялися шматки порубаного м’яса, які повипадали з порваних картонних ящиків.
— Що за хрін? — вирвалося в мене.
Я відштовхнув ногою ягнячу спинку. Цей шмат мерзлого м’яса був перекушений навпіл. І тут у мене несподівано з’явилося якесь погане передчуття.
— Здається, нам треба звідси забиратись, — сказав я. — Це може бути…
Слово «пастка» злетіло з моїх губ уже під час процесу швидкої послідовної зміни певних подій, а саме:
• я поставив ногу на великий хрест, зроблений на підлозі з ізоляційної стрічки;
• лампа, що блимала над нашими головами, лопнула, й у кімнаті стало темно;
• я відчув, як за одну мить у моєму шлунку різко все перевернулося, наче на «американських гірках», а в скронях сильно запульсувало від тиску, що раптово підскочив.
Потім світло спалахнуло знову, тільки тепер це була жовта лампа розжарення в дротяній сітці. Коробки з м’ясом десь зникли, а натомість з’явилися пакети із замороженими овочами. І я відчув гострий, безпомилковий біль у себе в шлунку.
Я торкнувся до руки Емми та приклав палець до губ. І самими тільки губами сказав «порожняк».
На якусь мить Емма злякалась… та відразу ж, хоч це було нелегко, примирилась із такою новиною та взяла себе в руки. Вона торкнулася губами мого вуха.
— Можеш контролювати його? — прошепотіла вона.
Здавалось, ціла вічність уже минула звідтоді, як я востаннє розмовляв із порожняком чи просто стикався з котримсь віч-на-віч. Я давно не практикувався, та навіть у кульмінаційні моменти мого полювання мій контроль над порожняками ніколи не наставав миттєво.
— Мені треба час, щоб відчути його, — прошепотів я у відповідь. — Хвилина чи дві.
Емма кивнула:
— Тоді почекаємо.
Ми знаходились у морозилці. Стрілка мого внутрішнього компаса прогрівалась, навіть коли моє тіло замерзало, і зараз вона казала мені, що звір знаходився за пластиковою занавіскою, що була далі перед нами. Ми чули, як він там щось жує, задоволено порохкуючи та чавкаючи. Ми присіли навпочіпки поряд із якимсь дерев’яним ящиком, намагаючись зробитися невидимими та чекаючи на слушну мить.
У якийсь момент порожняк відкинув убік те, що недоїв, і почулася громоподібна відрижка.
Емма кинула на мене запитальний погляд — «ну, ти вже?» — і я заперечно похитав головою. Наразі нічого. Перш ніж я зміг би здобути над ним контроль, я мав почути, як звір говорить.
Той зробив крок у наш бік; крізь напівпрозорі пластикові полотна занавіски я побачив його нерівні обриси. Я марно намагався почути хоча би щось, що міг би використати для отримання влади над його мозком, — згодилось би будь-що, схоже на пару слів, — але єдиним звуком, що його видав звір, був різкий вдих, коли він понюхав повітря, відчувши наш запах. Здається, це викликало в нього новий напад апетиту.
Я легенько доторкнувся до Емми та показав пальцем угору. Ми повільно звелися на ноги. Ми збиралися битись.
Емма виставила руки долонями догори, а я міцніше стиснув зуби, котрі знай собі вистукували чи то від холоду, чи то від страху. Імовірно, останнє. Я був здивований тим, що був таким наляканим.