Ренсом Риггз – Карта днів (страница 36)

Він пробурмотав щось тихо мовою порожняків, і я відчув, що мій контроль над тварюкою зник.

— Я пообіцяв йому щось гаряченьке, якщо він сьогодні буде хорошим, — сказав він, а потім звернувся до порожняка: — Правда ж, хлопе?

Порожняк заворушив язиками, підскочив до нього та сів біля ніг, наче велике цуценя.

Чоловік узяв біфштекс у себе на столику та кинув порожнякові, котрий схопив його щелепами та відразу проковтнув. Потім той чоловік почав посуватися до краю довгого сидіння, збираючись вийти з-за столика, але Емма зробила один крок уперед, тримаючи напоготові доволі величеньке полум’я, та вигукнула:

— Лишайтесь на місці!

І він продовжив сидіти.

— Я друг, а не витвір.

— Тоді чому ви ходите з порожняком?

— Я більше нікуди не ходжу без Хорейшіо. Бо я не хотів би закінчити так, як дід цього хлопчика, якщо це якось залежатиме від мене.

Я запитав:

— Ви — Ейч, правда?

— Він самий. — Чоловік показав рукою на порожнє місце навпроти нього: — Ви до мене приєднаєтесь?

— Ви цілковито божевільний! — вигукнула Емма. — Ваш порожняк ледве не вбив нас!

— Запевняю вас, ви ні секунди не були в реальній небезпеці. — Він іще раз показав навпроти себе: — Будь ласка. У нас лише п’ять хвилин, поки не прибуде поліція, щоб устигнути розібратися з багатьма речами.

Я подивився на Емму. Вона виглядала роздратованою, та все ж закрила долоню й погасила полум’я. Прокладаючи собі шлях через гори розбитих тарілок і перевернутих меблів, ми добралися до столика, де сидів Ейч. Порожняк, після перекусу біфштексом, згорнувся калачиком на підлозі поряд із Ейчем та, здається, придрімав. Біль у моєму череві, що його спричиняла стрілка мого внутрішнього «порожняковказного» компаса, притупився, але не зник, і я зрозумів, що його інтенсивність мінялася залежно від настрою порожняка. Агресивні та голодні тварюки відчувалися мною більш болісно, ніж спокійні та ситі.

Сунучись одне за одним по слизькій поверхні стільця, ми всілися навпроти Ейча. Спершу зайшла Емма, щоб я міг бути ближче до порожняка. Ейч, поклавши лікті на стіл, трохи нахилився вперед, потягуючи через соломинку свій напій із високої склянки. Він був спокійний та зібраний.

— Я готовий до співбесіди, — сказав я.

Ейч підняв палець, просячи таким чином нас зачекати, поки він доп’є. Поки ми чекали, я його розглядав. Його обличчя було красиве у своїй похмурості та глибоко пооране зморшками, очі глибоко посаджені та пронизливі, і в нього була чахла та скуйовджена борідка, а під піджаком — плетений жилет; і все це робило його віддалено схожим на якогось професора. І я зрозумів, що раніше вже бачив Ейча на одному з фото в Ейбовому журналі, і там на ньому було майже таке саме вбрання.

Допивши склянку, він відштовхнув її та відкинувся на спинку сидіння.

— Коктейль «Поплавець»,[33] — сказав він і задоволено зітхнув. — Сучасна їжа більше не має смаку. Ось чому я не уникаю нагоди поласувати чимось, коли опиняюсь у якійсь часовій петлі. — Він кивнув на кілька тарілок із їжею на столі: — У тебе біфштекс, обсмажений по-сільському, і шматочок тістечка з лимоном. Я замовив би і для вас, панно Блум, — він кинув на мене сердитий погляд, — та я попросив Джейкоба прийти самого.

— Ви знаєте, хто я? — спитала Емма.

— Звісно. Ейб часто про вас розповідав.

Емма опустила очі, але не змогла приховати усмішки.

— Ми з нею одна команда, — заявив я. — Ми працюємо разом.

— Та бачу, — сказав Ейч. — До речі, ти пройшов.

— Пройшов що? — запитав я.

— Свою співбесіду.

Я засміявся так, як сміються в ситуаціях, коли щось більше здивувало, ніж насмішило.

— Це була співбесіда? Оцей напад?

— Принаймні перша частина. Мав глянути, чи ти дійсно підходиш.

— І?

— Твої команди їхньою мовою могли б бути кращими. Тобі треба навчитись установлювати свій контроль над ними швидше… Тоді деяких із цих втрат можна було б уникнути, — він показав на розбите вітринне вікно й офіціанта надворі, котрий лежав та стогнав на капоті «шевроле», — але ти дійсно підходиш. Без сумніву.

Я відчув гордість та почервонів від зніяковіння.

— Не радій так швидко. Є певні речі, які ти маєш знати.

Я стримав усмішку.

— Я хочу знати все.

— Що твій дід розповідав про свою роботу?

— Нічого.

Це його здивувало.

— Зовсім нічого?

— Він казав, що був комівояжером.[34] А ще мій батько розповідав, що, коли він був іще малим, Ейб уже тоді їздив у ці відрядження, що тривали тижнями, і раз або двічі той навіть повернувся був додому зі зламаною ногою чи пов’язкою на обличчі. І тато зі своєю матір’ю, а моєю бабусею, думали, що Ейб зв’язався з якимись поганими людьми чи в нього були проблеми з азартними іграми.

Ейч провів рукою по бороді.

— Тоді в нас буде час тільки для головного. Ейб приїхав до Америки після війни. Він хотів жити настільки звичайно, наскільки зміг би, бо відчував, що для його дивних приятелів — а особливо для панни Блум та її товаришів по петлі — його обмежені на той момент здібності були здебільшого небезпечні, ніж корисні. У той час Америка була відносно мирним місцем. Протягом багатьох років звичайні запекло нас переслідували та змогли посіяти чимало недовіри між різними кланами дивних, але ми ніколи не мали проблем із порожняками та витворами, як це було у Європі. Точніше, до кінця п’ятдесятих. Вони прийшли за імбринами й діяли безжально. Вони завдали тоді величезної шкоди. Саме тоді Ейб вирішив, що його відставка була передчасною і йому треба повернутися до справ. І він заснував наше братство.

Якоїсь миті я звернув увагу, що слухаю, затамувавши подих. Я так довго чекав на когось, хто розповів би мені про ранні роки мого діда в Америці, що тепер ледве міг повірити, що це нарешті відбувається.

Ейч продовжував розповідати далі, покручуючи кінець своєї короткої борідки між пальцями:

— Нас було дванадцятеро. Ми, як на стороннє око, вели цілком нормальне життя. Ніхто з нас не жив у петлях — таке було правило. У декого з нас була сім’я, постійна робота. Ми зустрічалися таємно та спілкувалися кодом. Спочатку ми просто шукали порожняків. Але після того, як імбринам довелось піти в підпілля, через те що витвори схопили багатьох із них, ми почали виконувати за них ту роботу, якої вони більше робити не могли.

— Пошук відособлених дивних дітей, — сказала Емма. — Переміщення їх у безпечне місце.

— Ви читали журнал.

Я кивнув.

— Це було нелегко. І не завжди нам усе вдавалось. Час від часу люди помиляються. Буває, не помічаєш якоїсь дрібниці… — Він глянув у вікно, і на його обличчі майнула тінь якогось застарілого болю. — Мене тривожить, що, можливо, невдачі й досі мене переслідують.

— А де інші? — спитав я. — Інші десятеро?

— Хтось загинув під час виконання службових обов’язків. Хтось виїхав. Не могли більше жити таким життям. Вісімдесяті були важкими для всіх нас.

— А Ейб так і не знайшов їм заміну?

— Важко було знайти людей, яким би ми могли довіряти. Ворог завжди намагався проникнути до нас, розкрити наші секрети. Можу з гордістю сказати, що ми були справжнім більмом у них на оці. І загроза, яку становили для нас витвори, почала спадати, тільки коли вони знову звернули свою увагу на Європу. Вони отримали доволі багато з того, чого хотіли тут, хоча завдяки нам це їм обійшлося дорожче, ніж вони розраховували, — на мить він опустив очі. — Але, можливо, тепер настає нова ера. Я завжди сподівався, що одного разу мій телефон задзвонить і це будеш ти.

— Ви ж могли подзвонити мені, — зауважив я.

— Я пообіцяв Ейбу, що не буду йти на контакт першим. Твій дідусь… він не хотів утягувати тебе в усе це. Він хотів, щоб це було твоїм вибором. Та, зрештою, я завжди мав відчуття, що ти прийдеш.

Я глянув на нього.

— Ви маєте на увазі, ми, типу, зустрічалися раніше.

Він підморгнув мені.

— Пам’ятаєш пана Андерсона?

— Боже мій. Так! Ви дали мені велику торбинку солоних ірисок тефі.

— Думаю, тоді тобі було десь років вісім-дев’ять. — Він блиснув широкою усмішкою та похитав головою. — О-о, що то був за день. Ейб дуже не хотів, щоб ми приходили до нього додому — він був завжди такий обережний, — та я так хотів зустріти його онука, яким він так пишався. Тому якось серед білого дня я й заявився до нього, а там якраз був і ти. Він так тоді палав гнівом, що в нього на лобі можна було яєчню смажити! Та воно того коштувало. І вже за хвилину після того, як уперше тебе побачив, я міг сказати, що в тебе також є дар.

— Я завжди думав, що мій дід і я були одні такі.

— У нашій групі могли бачити порожняків четверо. Та тільки Ейб і я могли контролювати їх до певної міри. А ти єдиний із тих, хто, як я чув, був здатен контролювати більше ніж одного за раз.

Десь далеко почулися сирени.