Ренсом Риггз – Карта днів (страница 32)

Місячне світло, що падало крізь вікно навскіс, розділило кімнату навпіл. Єнох та Г’ю похропували в моєму ліжку. Цей біль у животі був мені давно відомий. Це був і біль, і стрілка мого внутрішнього компаса.

Стрілка кликала спуститися сходами вниз та вийти надвір.

Я виплутався з мішка, вискочив із кімнати та стрімко спустився сходами.

Біг я тихо, навшпиньки. Якщо це було те, що я думав, то мої друзі не сильно б мені допомогли. Вони тільки плутались би під ногами. І я не хотів їх розбудити та викликати паніку, перш ніж оціню ситуацію.

Тільки чужий страх провокував порожняків. Той страх робив їх голодними.

По дорозі через кухню я витягнув ножа з блока — не дуже добре проти порожняка, та все ж краще, ніж нічого, — потім через гараж вийшов назовні, мало не впавши через згорнутий садовий шланг, коли повертав на задній двір. Над дахом садового сарайчика піднімалась напівпрозора хмарка озону. Кишенькова петля була використана зовсім недавно.

І в цю мить, так само раптово, як воно до мене було прийшло, оте тривожне відчуття зникло. Стрілка компаса показала в бік бухти, потім повернулася повністю в протилежному напрямку, до затоки, а потім узагалі наче зникла. Такого ніколи не бувало раніше, і я не міг цього збагнути. А чи не могло все це бути фальшивою тривогою? Чи не могли оці нічні жахіття змусити спрацювати мій незвичайний рефлекс?

Відчувши вологу траву між пальцями на ногах, я оглянув те, у що був одягнутий: рвані спортивні штани, стара футболка, взуття нема, — і мені подумалось: «Ось так загинув Ейб. Ось так, майже точно». Дозволивши заманити себе в темряву у своєму нічному вбранні; і в руках якась імпровізована зброя.

Я опустив ніж. Не відразу, але моя рука перестала тремтіти. Я обійшов свій будинок по периметру, уперед і назад, прислухаючись. Не було жодних відчуттів. Урешті-решт я повернувся до своєї кімнати і заліз у спальний мішок у себе на підлозі. Але не спав.

Уранці я перевіряв свій телефон мало не щохвилини, очікуючи дзвінка від Ейча. Він не сказав, коли саме буде на зв’язку. Ми з Еммою сперечалися, чи казати про це іншим, та вирішили зачекати із цим, поки не отримаємо новин від Ейча — а може, ми навіть і тоді нічого нікому не скажемо. Можливо, до своєї місії він залучить тільки нас двох. Можливо, дехто з наших друзів не захоче піти з нами або ж буде взагалі проти цієї ідеї. А що, як хтось із них, перш ніж у нас з’явиться шанс піти звідси, обмовиться про наші плани пані Сапсан?

Після сніданку мені довелося взяти своїх дивних друзів на шопінг за одягом. Це здавалося непоганим способом убити час, поки я чекав новин, тож я скористався ним, щоб не думати про можливий дзвінок від Ейча.

У першій групі були Г’ю, Клер, Олівія і Горацій. Я повіз їх у торговельний центр. Але не в той, що біля мого будинку, де, як я хвилювався, ми могли зустрітися з кимось із моєї школи, — я вибрав торговельний центр «Шейкер-Пайнз», що розташовувався біля міжштатної автомагістралі.

По дорозі я знайомив своїх друзів із основними компонентами сучасних передмість — «це банк, це лікарня, це кондомініуми», — тому що вони безперервно запитували «а що це таке?» Те, що мені здавалося цілком банальним, для них було дивовижним.

У своїй часовій петлі пані Сапсан використовувала різні чудеса, які захищали її підопічних від фізичних ушкоджень, але у своєму фанатичному прагненні тримати їх у безпеці вона забороняла всім візитерам говорити з її підопічними про світ, яким він став після 1940-го року, і це ставило моїх друзів у невигідне становище. Вони були надто закриті від світу й тепер нагадували маленьких Ріпів ван Вінклів,[26] які прокинулися після довгого сну у світі, який вони не розуміли. Вони більш-менш розумілися на сучасних поняттях — електриці, телефонах, автомобілях, літаках, фільмах, музиці та інших загальновідомих у їхній час речах — лише до певної точки в часі, до третього вересня 1940 року. Усе, що стосувалося їхніх знань про світ після цієї дати, було уривчасте і суперечливе. Після того дня, у більш новому часі, вони спорадично провели не більше кількох годин, і при цьому майже весь той час вони перебували на Кернгольмі, де навіть після зміни дати в календарі практично все залишалося таким же, як колись. У порівнянні з їхнім островом навіть моє маленьке містечко, здавалось, рухалося зі швидкістю мільйон миль на годину, і це інколи навіть уводило моїх друзів у тривожне заціпеніння.

На гігантській автостоянці торговельного центру Горацій настільки був приголомшений побаченим, що відмовився виходити з машини.

— Минуле набагато менш страшне, ніж майбутнє, — відказав він на наші умовляння. — Навіть найжахливіша епоха минулого є принаймні пізнаваною. Її можна вивчити. Світ її вже пережив. Але в часі, у якому ми живемо зараз, ніхто ніколи не знає, коли і в яку мить може настати жахливий і руйнівний кінець цього світу.

Я спробував порозмірковувати з ним:

— Сьогодні Кінець Світу не настане. А якщо й настане, то це відбудеться незалежно від того, підеш ти з нами до того торговельного центру чи ні.

— Я знаю. Та відчуваю, що так буде. А може, якщо я просто сяду тут і не зрушу з місця, усе завмре разом зі мною, і нічого поганого не станеться.

І саме в цей час із однієї машини неподалік крізь віконця з опущеним склом голосно заревіла басами якась хеві-металічна композиція. Горацій увесь наїжачився та сильно замружив очі.

— Бачиш? — сказала Клер. — Цей світ розламується, навіть якщо ти просто сидиш на місці. Тож ходімо з нами всередину.

— Що за хрінь, — промовив він та відчинив дверцята машини.

А поки інші аплодували його хоробрості, я подумки зауважив, що Горацій, напевне, був би не найкращим компаньйоном, щоб його брати на нашу першу місію, якою б та не була.

«Шейкер-Пайнз» у тому, що стосувалося торговельних центрів, був класикою — гамірний, антисептично яскравий та багатоплановий у своїх незбагненних мультикультурних проявах (спробуйте-но пояснити комусь із першої половини минулого століття, що таке «Бабба-Ґамп-Шрімп-Кампані»[27] або «телемагазин на дивані»). Тут було повно підлітків — чи не кожен другий від загалу. Ми були тут не тільки для того, щоб нарядити моїх друзів у сучасний одяг. Я хотів показати їм звичайних дітей — дітей, котрих вони мали імітувати. Це було більше ніж шопінг — це була антропологічна експедиція.

Ми йшли та роздивлялися довкола — дивні, котрі збились у єдиний клубок, центром якого був я, — наче дослідники в джунглях, сумно відомих нападами тигрів. Ми їли жирний хавчик на фаст-фуді та сиділи, розглядаючи інших підлітків. Мої друзі незворушно вивчали їхню поведінку: як ті перешіптуються та жартують; як несподівано вибухають сміхом; як вони збиваються в тісні та відособлені групки, що рідко між собою змішуються; як вони роблять усе на світі, і навіть їдять, не випускаючи з рук своїх телефонів.

— Вони з дуже заможних сімей? — стишеним голосом запитала Клер, нахилившись до нас над своїм пластиковим підносом.

— Я думаю, вони просто звичайні тінейджери, — відповів я.

— Вони не працюють?

— Не знаю. Вони можуть працювати влітку неповний робочий день.

— Коли ріс я, — сказав Г’ю, — було так: якщо ти доріс до того, щоб піднімати щось важке, то ти доріс і до того, щоб працювати. Тоді цілими днями не розсиджувались, не жували й не теревенили.

— А ми доросли до того, щоб працювати, ще до того, як змогли піднімати важкі речі, — сказала Олівія. — Мій батько відправив мене працювати на гуталінову фабрику, коли мені було п’ять. Це було жахливо.

— А мій відправив мене в робочий дім,[28] — сказав Г’ю. — Я цілими днями робив вірьовки.

— Боже милосердний, — промимрив я.

Вони прийшли сюди з того часу, коли такого поняття, як підлітковий вік, іще навіть не існувало. Це було винаходом повоєнних років, а до того ви були або дитиною, або дорослим. Я запитав себе, як вони зможуть видавати себе за сучасних підлітків, якщо самé це поняття було для них чуже?

А що як усе це було поганою ідеєю?

Хвилюючись, я перевірив свій телефон.

Від Ейча нічого. Зовсім нічого.

Ми пішли купувати одяг, але дорогою загубили Горація, котрий заклав крутий віраж до продуктового магазину, що сам-один займав ціле крило торговельного центру. Ми знайшли його, коли він, охоплений благоговінням, стояв перед гігантською стіною сиру в секції охолоджених продуктів.

— Фета, моцарелла, камамбер, гауда, чедер! — промовляв він захоплено. — Країна мрій для гурмана.

Для мене це був просто сир, але для Горація це було диво: тридцять футів харчу, нарізаного скибочками, збитого з вершками, у брусках та головках, в окремих пакунках, знежиреного, жирного та з двома відсотками жиру. Хлопець, неначе в трансі, стояв і читав етикетки, а мені довелося стояти поруч та безперервно шикати на нього, щоб він своїм голосним і нестриманим здивуванням не привертав сторонньої уваги.

— Це супер, — бурмотів він. — Це супер.

— Гляньте на це! — вигукнув він, звертаючись до якогось літнього чоловіка, котрий саме проходив неподалік із візочком, якого штовхав перед собою. — Гляньте на це!

Чоловік швидко забрався геть.

— Горацію, ти лякаєш людей, — сказав я, підійшовши до нього впритул. — Це просто сир.

— Просто сир! — скрикнув він.

— Окей, це купа сиру.

— Це вершина людських досягнень, — заявив він серйозно. — Я думав, що імперією була Британія. Але це — це — панування над світом!