Ренсом Риггз – Карта днів (страница 23)

— Тільки сильно кирпу не задирай, — озвався Єнох. — Ми тепер усі трохи знамениті, після того що зробили в Бібліотеці душ.

— Ага, правда! — сказала Емма. — Це ти знаменитий?

— Трохи, — мовив Єнох. — Я отримую листи від фанів.

— Ти отримав один. Єдиний.

Єнох переступив із ноги на ногу та буркнув:

— То ти так думаєш.

Пані Сапсан прочистила горло:

— Хай там як, а сьогодні діти повинні отримати від Ради свої завдання, що стосуються Реконструкції. Шароне, чи ти не проти провести нас до Будинку Міністерств?

— Звісно, — Шарон уклонився їй, і від його плаща війнуло пліснявою та вологою землею, — для таких шановних гостей, як ви, я радий виділити трохи часу зі свого напруженого графіка.

Він, коли вже вів нас по коридору, повернувся до мене та сказав:

— А знаєш, я мажордом цього будинку, а також головний доглядач Панконтуркону і його численних порталів.

— Я й досі не можу повірити, що це йому довірили, — промимрив Єнох.

Шарон обернувся та подивився прямо на нього, і з-під його темного каптура блиснула божевільна усмішка.

Єнох заховався за Емму та зіщулився, наче взагалі намагаючись розчинитись у повітрі.

— У нас тут є прислів’я… — сказав Шарон, — «Папа Римський зайнятий, а Матір Тереза мертва».[19] Ніхто не знає це місце краще за мене… крім, можливо, старого Бентама, котрий, завдяки юному Портманові, постійно почувається погано. — Його тон був безпристрасно нейтральним; неможливо було сказати, шкодував він чи ні про смерть свого колишнього працедавця. — Тож, боюся, вам мене не здихатись.

Ми повернули за інший ріг і опинилися в значно ширшому коридорі. Він був залюднений так, наче термінал авіакомпанії у святкові та вихідні дні: крізь двері, що вишикувалися вздовж обох стін, постійно снували навантажені важкими сумками подорожани. До підвищень, де клерки у формі перевіряли документи, тяглися довгі черги. За всіма навколо спостерігали непривітні прикордонники.

Несподівано Шарон гаркнув до найближчого клерка:

— Зачини двері! Ти запустиш сюди половину Гельсінкі та його Різдво 1911 року!

Клерк схопився зі стільця та грюкнув дверима поруч, які були трохи прочинені, і з них усередину залітали сніжинки.

— Ми слідкуємо, щоб люди подорожували тільки до тих петель, котрі їм було дозволено відвідати, — пояснив Шарон. — У цих коридорах розташовано понад сто петельних дверей, і Міністерство в Справах Часу оголосило безпечними менше ніж половину з них. Велика їхня кількість іще недостатньо досліджена. Деякі не відчинялися роками. Отож, до подальшого розпорядження, усі подорожі через Панконтуркон мусять бути схвалені міністерством — і ваша так само.

Шарон вихопив квиток із руки якогось схожого на злякане мишеня парубка в коричневому тренчкоті.[20]

— Хто ви і куди прямуєте? — Шарон був явно задоволений, що мав хоча б маленьку владу над людьми, і не міг не показати цього.

— Мене звати Веллінґтон Вібас, — пролепетав чоловік. — Пункт призначення Пенсильванський вокзал, Нью-Йорк, 8 червня 1929 року. Сер.

— Які там у вас справи?

— Сер, я офіцер закордонного представництва лінгвістичного відділу, призначений до американських колоній. Я перекладач.

— Навіщо нам перекладач у Нью-Йорку? Хіба вони розмовляють не тією ж англійською, що й король Англії в 1929-му?

— Не зовсім, сер. Насправді вони розмовляють доволі своєрідно, сер.

— Навіщо парасолька?

— Там іде дощ, сер.

— Костюмери перевірили ваш одяг на анахронізми?

— Перевірили, сер.

— Я думав, усі мешканці Нью-Йорка тієї епохи носять капелюхи.

Чоловік дістав зі свого тренчкота невеликого капелюха.

— У мене тут є один, сер.

У пані Сапсан, котра вже деякий час нетерпляче постукувала ногою, ґніт її терпіння догорів нарешті до кінця.

— Якщо ти тут так потрібен, Шароне, я впевнена, що ми й самі зможемо знайти дорогу до Будинку Міністерств.

— Я не хочу про це й чути! — вигукнув він та віддав квиток назад чоловікові: — Поводься добре, Вібасе, я за тобою стежу.

Чоловік узяв квиток і швидко задріботів геть.

— Сюди, діти. Це недалеко.

Шарон розчистив нам шлях через переповнений коридор, а потім повів східцями вниз. На першому поверсі ми проминули величезну бібліотеку Бентама, звідки було прибрано меблі, щоби звільнити місце для сотні чи більше ліжок.

— Ось тут ми зазвичай і спали, поки не перейшли жити до тебе, — повідала мені Емма. — Леді в тій кімнаті, чоловіки в цій.

Потім ми пройшли через те, що раніше було їдальнею. Ліжок тут було ще більше. Весь нижній поверх будинку Бентама перетворився на прихисток для переміщених дивних.

— Вам було зручно тут? — спитав я.

Тупе запитання.

Емма знизала плечима; вона не любила скаржитись.

— Безумовно, це краще, ніж спати у в’язниці витворів, — відповіла вона.

— Не набагато краще, — додав Горацій… котрий любив поскаржитись, і щойно відчув можливість для цього, як відразу ж непомітно опинився поруч зі мною: — Дозволь тобі сказати, Джейкобе, це було жахливо. Не всі ставляться до своєї особистої гігієни так само серйозно, як ми. Кілька ночей мені навіть доводилося вставляти в носа камфорні палички! І тут нема ні особистого простору, ні хоч якихось шафок для одягу, ні переодягалень, ні нормального місця для прання, і навіть краплі креативності щодо кухні! — Ми саме проходили повз неї, і крізь двері я побачив цілий батальйон кухарів, котрі щось кришили на столах та помішували в каструлях. — І в багатьох із цих бідних дияволенят із інших петель є кошмари, тож навряд чи ти зможеш спати уночі через їхні стогони та крики!

— Ти нам порозказуй, — утрутилась Емма. — Ти й сам будиш нас усіх своїм криком двічі на тиждень!

— Так, але мої сни принаймні хоч щось означають, — відказав він.

— А знаєте, в Америці є дівчина, яка вміє позбавляти нічних жахіть, — почувся голос Міларда. — Можливо, вона стала б у пригоді.

— Ніхто у світі не здатен отримати належний контроль над моїми снами, — сухо відповів Горацій.

Слухаючи все це, я зауважив собі, що от листи від Емми, які вона писала мені, завжди були бадьорими та оптимістичними, зосередженими на щасливих моментах і маленьких пригодах, що постійно з ними траплялися; вона ніколи не згадувала про умови життя тут або про свою щоденну боротьбу за існування. І я відчув, як мене заливає величезна хвиля незнаної раніше поваги до цієї дівчини за її життєрадісність.

Шарон відчинив великі дубові двері в кінці коридору, і нас із головою облило вуличним гамором та денним світлом.

— Тримайтеся разом! — крикнула пані Сапсан.

І от ми вийшли на вулицю, на тротуар, занурившись у людський потік.

Якби Емма не схопила мене за руку та не потягнула за собою, я, можливо, так і стояв би далі на місці. Я майже не впізнавав тут нічого. Коли я востаннє бачив Диявольський Акр, вежа Коула була ще купою битої цегли, а вулицями бігали витвори, переслідувані розгніваною юрбою. Безчинствували наркомани, грабуючи притони, де ще залишалася покинута напризволяще амброзія. Безчинствували і ті, хто раніше співпрацював із витворами, підпалюючи тепер будівлі, де знаходилися докази їхніх злочинів. Але це було зовсім недавно, і от тепер це місце раптом так сильно змінилося в кращий бік. У глибині душі воно ще й досі залишалося пекельною дірою — будинки були укриті чорною, жирною кіптявою, що глибоко в’їлася в усе навколо, а небо мало такий же отруйно-жовтий колір, що і завжди, — але пожежі були вже погашені, руїни розчищені, а на переповненій вулиці одягнуті у форму дивні правували старомодними кінними кабріолетами.

Але більше, ніж оце місце, змінилися самі люди. Не було видно ні злодійкуватих, із запалими очима наркоманів, ні торгівців плоттю дивних, котрі виставляли свій товар у вітринах магазинів, ні гладіаторів, накачаних амброзією та з очима, що світились ізсередини. Судячи з еклектичних та міжепохальних костюмів перехожих, ці люди були родом із петель по всій Європі, Азії, Африці та Близькому Сході… а також із різних періодів часу.

У своєму полюванні за душами дивних витвори не проявляли дискримінації, і сфера їхнього впливу була значно ширшою, ніж я досі думав.

Та що вразило мене більше, ніж їхні костюми, це була гідність, із якою вони себе подавали, незважаючи на їхні обставини. Вони прийшли сюди з пошкоджених та зруйнованих петель шукати притулку. Вони втратили свої будинки, бачили, як у них на очах убивали друзів і коханих людей, зазнали неймовірних потрясінь. Але в їхніх очах не було ні шоку, ні порожнечі. Жоден із них не був у лахмітті. І хоча кожен із них і зазнав величезних утрат у власному житті, але ось тут і зараз, на вулиці, відчувалося, як усе навколо було просто переповнене рішучістю та енергією, що їх випромінювали ці люди.

Можливо, їм просто було ніколи оплакувати минуле. Та я був схильний думати, що ось, нарешті, уперше за майже століття дивні отримали можливість робити щось іще, крім як просто ховатися у своїх петлях та на щось сподіватись. Найгірше вже сталося. І тепер, коли вони це пережили, їм треба було багато що зробити. Наприклад, переробити світ. І вони могли зробити його кращим.

І, десь так уздовж одного чи двох кварталів, я був настільки захоплений тим, що витріщався на них усіх, що й не помітив, як багато хто з них став витріщатися й на мене. А потім хтось глянув на мене ще раз, і хтось інший показав на мене пальцем. І я міг би заприсягтися, що читав по їхніх губах, як вони вимовляють моє ім’я.