Ренсом Риггз – Карта днів (страница 21)

— Ні, — зітхнув я. — Він сказав, що до нього йдуть потвори, а я йому не повірив. Він міг би досі бути живим… а я йому не повірив. Знову.

— Ні! Не винувать себе, — розсердилася вона. — Він мало тобі розповів… Дуже мало. Якби він розповів більше, ти повірив би. Правда ж?

— Так…

— Але Ейб любив свої секрети.

— Завжди любив, — докинув Мілард.

— Я думаю, що інколи він любив їх більше за людей, — зауважила Емма. — І врешті-решт це його і вбило. Його секрети… Не ти.

— Можливо, — сказав я.

— Напевне.

Я знав, що вона мала рацію… в основному. Я був злий на нього, що він не ділився зі мною чимось більшим. Але було важко позбутися думки про те, що він міг би розповісти мені все, якби я його був не відштовхнув. Тому я почувався водночас і розсердженим, і винним, але я не міг поговорити про це з Еммою. Тому я просто кивнув і сказав:

— Ну… принаймні ми знайшли це місце. Стало одним секретом менше з тих, що Ейб забрав із собою в могилу.

— Можливо, і не одним, — озвався Мілард, витягнувши шухляду зі столу. — Ось дещо тут може тебе зацікавити, Джейкобе.

Мені вистачило секунди, щоби підхопитися з ліжка та перетнути всю кімнату. У шухляді була велика, прошита металевими кільцями папка для документів, наповнена паперами. На обкладинці був напис: «ЖУРНАЛ ПРОВЕДЕНИХ ОПЕРАЦІЙ».

— Тпру! — вигукнув я. — Це ж?..

— Тільки те, що написано, — повідомив Мілард.

І всі скупчились навколо нас, щойно я підважив папку пальцями та витягнув її з шухляди. Вона була завтовшки в кілька дюймів і важила не менше п’яти фунтів.

— Ну, давай, — не витерпіла Бронвін.

— Не підганяй мене, — відказав я.

І я розгорнув випадкову сторінку посередині. То був зроблений на друкарській машинці звіт про одну з місій, доповнений двома фото, прикріпленими степлером. На одному з фото була якась дитина, що сиділа в карнавальному костюмі на дивані. На іншому фото — якісь чоловік із жінкою, одягнуті в клоунське вбрання.

Я став читати звіт уголос. Він був написаний лаконічною та сухою мовою правоохоронних органів. У ньому було написано про місію з порятунку одного дивного хлопчика від двох витворів і порожняка, котрі полювали на нього, та про доставлення дитини до однієї з безпечних часових петель.

Я перегорнув іще кілька сторінок у папці, яка була вщерть заповнена подібними звітами, що сягали назад у часі аж до 1950-х років, а потім закрив її.

— Ти здогадуєшся, що це означає, чи не так? — спитав Мілард.

— Ейб робив щось більше, ніж просто шукав та вбивав порожняків, — сказала Бронвін.

— Точно, — погодився Мілард. — Він іще й рятував дивних дітей.

Я глянув на Емму.

— Ти знала?

Вона опустила очі.

— Він ніколи не обговорював свою роботу.

— Але ж порятунок дивних дітей — це робота імбрин, — заявила Олівія.

— Так, — сказала Емма, — але якщо витвори використовували дітей як приманку, як у цьому випадку, то, імовірно, імбрини не могли.

Мене цікавила одна деталь, але наразі я вирішив промовчати.

— Агов! — почувся голос із дверей, і ми аж попідскакували від несподіванки, повернулися в той бік та побачили Єноха.

— Я ж сказала, щоб ти не спускався сюди! — гримнула Бронвін.

— А чого ви ждали? Вас не було цілу вічність! — Він увійшов до кімнати й роззирнувся: — Отже, це через оце була вся метушня і колотнеча? Схоже на тюремну камеру.

Емма глянула на годинника.

— Уже майже шоста. Нам краще повернутися.

— Інші нас уб’ють, — сказала Олівія. — Нас не було всю другу половину дня, і в нас і досі немає нового одягу!

Потім я згадав, що пообіцяла пані Сапсан. Вона повинна була показати мені щось із настанням сутінків, як вона сказала, а це вже лише за годину чи дві. Правду кажучи, я не дуже і хвилювався про те, що вона хотіла мені показати. Усе, про що я зараз міг думати, це чимскоріш добратися додому, замкнутися в спальні та прочитати журнал мого дідуся від початку до кінця.

Коли ми повернулися додому, сонце саме починало сідати за дерева. Наші друзі, котрих ми залишали вдома, досить голосно висловлювали свою образу на те, що нас так довго не було. У мене все ще голова йшла обертом від того, що ми відкрили цього дня, і я ще не був готовий обговорювати це з усіма, тому вигадав історію про довгу затримку через те, що в нас нібито пробило колесо, яке Емма латала за допомогою нагрітого нею шматка асфальту, і нас одразу пробачили.

Мої батьки поїхали. Вони зібрали свої сумки й вирушили в подорож до Азії. На кухонному столику я знайшов записку, написану почерком моєї мами. Там говорилося, що вони сильно сумуватимуть за мною, постійно будуть на зв’язку по телефону чи на імейлі та щоб я, будь ласка, не забув заплатити садівникам. З огляду на бадьорий та невимушений тон записки — «Любимо тебе, Джейкі!» — я міг би сказати, що пані Сапсан провела велику роботу, видаливши з їхньої пам’яті останні кілька місяців хвилювання за моє психічне здоров’я. Здається, їх уже не турбувало, що, поки їх не буде, у мене може статися новий напад чи я знову втечу. Як факт, вони зовсім не здавалися занепокоєними. І це було добре. «Скатертю дорóга», — подумав я. Принаймні тепер будинок був повністю наш.

Пані Сапсан також ніде не було. Горацій доповів, що вона була покинула будинок одразу після нас і звідтоді цілий день відсутня.

— Вона сказала, куди йде? — спитав я.

— Вона сказала тільки, що ми повинні зустріти її рівно о сьомій п’ятнадцять коло садового сарайчика на задньому дворі.

— Садовий сарайчик.

— Рівно о сьомій п’ятнадцять.

У мене в запасі було ще більше ніж година вільного часу.

Я швиденько майнув до своєї кімнати і поставив на програвач платівку «IV» гурту «Лед Зеппелін», яку зазвичай слухав, коли робив щось таке, що вимагало серйозної концентрації. Я забрався на ліжко з журналом мого дідуся, поклав його перед собою та почав читати.

Та не встиг я прочитати й сторінки, як у двері просунулася голова Емми. І я запросив її приєднатися до мене.

— Ні, дякую, — відповіла вона. — На сьогодні для мене Ейба Портмана було вже задосить, — і вона вийшла.

Журнал мав багато сотень сторінок, котрі охоплювали цілі десятиліття. Більшість записів відповідали формату того, який я читав у бункері: увага до деталей, свобода від емоцій і часте супроводження певною світлиною або якимось іншим візуальним доказом. Щоби прочитати все до кінця, мені знадобився би тиждень, отож, маючи у своєму розпорядженні тільки годину, я міг лише проглянути все «по діагоналі». Але цього було достатньо, щоб ознайомитися хоча б у загальних рисах із діяльністю Ейба в Америці.

Зазвичай він працював сам, але не завжди. У деяких записах часто згадувалися й інші «оперативники», котрих було пойменовано тільки літерами англійського алфавіту — Еф, Пі, Ві. Але найчастіше Ейч.

Ейч був тим чоловіком, із котрим колись бачився мій батько, якщо його частково витертій пам’яті можна було вірити. Якщо Ейб довіряв Ейчеві настільки, що представив йому свого сина, то він, напевне, дуже його цінував. То ким же був Ейч? Якою була структура їхньої організації? Хто призначав їхні місії? Усяка нова інформація породжувала з дюжину нових запитань.

У перші дні їхня робота була зосереджена майже винятково на пошуку та знищенні порожняків. Але з роками щораз більше та більше місій присвячувалися пошуку та порятунку дивних дітей. Що, безумовно, було пречудовим фактом, якби слова Бронвін не породили в моїй голові питання: а хіба це не робота імбрин? Чи, може, існувало щось таке, що заважало американським імбринам робити це?

Щось було не так із ними?

Записи почались у 1953 році і раптово перервалися в 1985-му. Чому вони перервалися? Чи, може, десь був іще один журнал, якого я поки не знайшов? Чи Ейб вийшов із гри в 1985-му? Чи щось іще сталося?

Після години такого читання я вже мав кілька нових відповідей і ще більше нових запитань. І найпершим із них було: чи хтось десь іще робив таку роботу? Чи могла й досі десь бути ще якась група мисливців на порожняків, котра боролася з монстрами та рятувала дивних? Якщо це так, то я б дуже хотів її знайти. Я хотів би стати її частиною та використовувати свій дар для продовження справи мого діда тут, у Америці. Урешті-решт, можливо, цього він і хотів! Так, він ховав свої секрети від мене під замóк, але ж ключем до того замка він зробив ім’я, яким мене називав. Просто він надто рано помер, не встигнувши мені розповісти всього.

Отже, насамперед, щоб отримати відповіді на свої запитання, я мав би знайти єдину людину у світі, яка, імовірно, знала всі секрети Ейба.

Я мав би знайти Ейча.

Розділ четвертий

В очікуванні пані Сапсан ми тинялися по всьому периметру заднього двору. Була сьома дванадцять, і небо вже майже повністю почорніло. Я все поглядав на садовий сарайчик, на цю занедбану хатинку, ґратчасту дерев’яну конструкцію, яка стояла впритул до олеандрового живоплоту. Садову фазу свого життя моя мати пройшла кілька років тому, тож зараз цей сарайчик був просто притулком для бур’янів і павуків.

І от, рівно о сьомій п’ятнадцять, у повітрі пролунав електростатичний розряд, котрий ми одразу відчули на собі — він змусив Горація «ухнути», а довге волосся Клер піднялося й стало дибки, — а потім сарайчик засвітився зсередини. Це був короткий яскравий спалах, і сотні отворів у ґратчастих стінах, перш ніж почорніти знову, на мить стали білими. А потім ізсередини ми почули голос пані Сапсан.