Ренсом Риггз – Дім дивних дітей (страница 8)
— Твоя мати каже, що в тебе стріха поїхала і ти захворів на… ну, захворів через оті дідові вигадки.
Які вже стали моїми. Можна подумати, ніхто не знає, як це зветься.
— Це зветься «гостра стресова реакція», — пояснив я.
— Як?
— Назва того, чим я хворів. Тобто хворію. Втім, яка різниця?
— Зрозуміло. Дуже приємно чути. — І дядько Боббі махнув рукою, наче відмахнувшись від прикрої дрібниці, про яку не варто й говорити. — Ми тут із твоєю мамою подумали… Як ти дивишся на те, щоби приїхати цього літа до Тампи і подивитися, як працює родинний бізнес? Трохи попрацювати головою разом зі мною в нашій штаб-квартирі? Чи тобі більше подобається розставляти товари на полицях?
І дядько Боббі розреготався так гучно, що я мимоволі аж позадкував.
— Можеш навіть залишатися у нас на вихідні порибалити зі мною та кузенами.
Потім він хвилин п’ять описував мені свою нову яхту, вдаючись до найдрібніших, майже інтимних деталей, наче вже цього буде достатньо, щоби змусити мене погодитися. Коли дядько скінчив, він привітно вишкірився і простягнув мені руку, щоби я її потиснув на знак згоди.
— Ну, що скажеш, друзяко Джейкоб?
Гадаю, що то була пропозиція, від якої неможливо відмовитися, але я вважав за краще провести літо в концентраційному таборі в Сибіру, аніж жити в одному будинку з дядьком та його зіпсованими нащадками. Стосовно ж роботи в штаб-квартирі «Кмітливого помічника» я розумів, що це, імовірно, є невідворотною частиною мого майбуття, але я розраховував іще, принаймні, на кілька літніх сезонів вільного життя та на чотири роки в інституті, перш ніж дозволю замкнути себе в корпоративній клітці. Я завагався, роздумуючи про те, як гідно вийти з цієї непростої ситуації. Але натомість бовкнув:
— Не думаю, що ця ідея сподобається моєму психіатру.
Дядько зсунув свої кущасті брови. Непевно кивнувши, він сказав:
— Так, звісно, аякже. Що ж, друзяко, ну тоді діятимемо залежно від обставин. Як ти на це дивишся? — І він відійшов від мене, не чекаючи на відповідь, удаючи, що побачив по той бік кімнати ще когось, кого можна ось так схопити за лікоть і заштовхати в куток.
Нарешті моя мати оголосила, що настав час показувати подарунки. Вона завжди наполягала, щоби ця процедура виконувалася у всіх на очах, що створювало для мене чималу проблему, бо, як я вже сказав, брехун із мене ніякий. А це означає, що мені погано вдається зображувати на обличчі вдячність за переподаровані СD із записами різдвяної музики в стилі кантрі або ж за передплату на журнал «Полювання та риболовля» — роками мій дядько Лес перебував у полоні ілюзії, що я, бач, такий собі «любитель природи». Задля пристойності мені довелося вичавити з себе посмішку, піднімаючи догори і показуючи всім кожен розгорнутий подарунок (щоби всі достобіса позахоплювалися ним), допоки купа подарунків на кавовому столику не всохла до трьох предметів.
Я простягнув руку до найменшого з них. Усередині виявився ключ до чотирирічного седана представницького класу, на якому роз’їжджали мої батьки. Мама пояснила, що вони з татом саме збираються придбати новий, тому цей дістався мені у спадщину. Моє перше авто! Усі відразу ж заохали і заахали, а я відчув, що враз почервонів. Для мене то було занадто — чванькувато вихваляти такий коштовний подарунок у присутності Рікі, чия тачка коштувала приблизно стільки, скільки мені видавали на кишенькові витрати у дванадцять років. Схоже, мої батьки намагалися привчити мене любити гроші, хоча насправді мені було до них байдуже. Втім, легко розводитися про байдужість до грошей, коли маєш їх цілу купу.
Наступним подарунком була цифрова камера, яку я виклянчував у батьків ціле літо.
— Ой! — захоплено вигукнув я, пробуючи камеру рукою на вагу. — Класна річ!
— Я невдовзі розпочну нову книгу про птахів, — сказав батько. — Тому й подумав: може, ти захочеш пофотографувати?
— Нова книга! — вигукнула моя мамця. — Феноменальна ідея, Френку. До речі, а що трапилося з тою книгою, над якою ти останнім часом працював? — Певно, вона вже хильнула кілька фужерів вина.
— Мені залишилося дещо в ній виправити, — ледь чутно відказав батько.
— А, зрозуміло.
Я почув, як дядько Боббі стиха пирснув.
— Ну ось! — мовив я, простягаючи руку за останнім подарунком. — А оцей — від тітоньки Сюзі.
— Взагалі-то, — сказала тітка, коли я розривав пакувальний папір, — це подарунок від твого діда.
Я закляк як вкопаний. У кімнаті запала мертва тиша, і всі витріщилися на тітоньку Сюзі так, наче вона щойно ви´кликала якусь злу примару. Батько міцно стулив губи, а мати залпом допила вино.
— А ти просто розгорни і подивися, — запропонувала тітонька Сюзі.
Зірвавши рештки пакувального паперу, я побачив стару книгу у твердій палітурці, обтріпану, без суперобкладинки. То були «Вибрані твори» Ральфа Волдо Емерсона. Я витріщився на неї так, наче хотів прочитати крізь обкладинку, не в змозі збагнути, як вона опинилася у моїх руках, що враз затремтіли. Ніхто, окрім лікаря Голана, не знав про останні слова мого діда, і він пообіцяв декілька разів, що доти, поки я не погрожуватиму вчинити самогубство, нажершись отруйних пігулок або не стрибону ластівкою з мосту Саншайн Скайвей, все, про що ми говорили в його кабінеті, залишиться таємницею.
Я витріщився на свою тітку, і на моєму обличчі застигло запитання, яке я достеменно не знав, як поставити. Вона вичавила з себе слабку усмішку і сказала:
— Я знайшла цю книгу в дідовому письмовому столі, коли прибирала в будинку. На титульній сторінці він написав твоє ім’я. Тож мені й подумалося, що він хотів подарувати її тобі.
«Господи, благослови тітоньку Сюзі. Бо вона таки має серце».
— Ти диви. А я й не знала, що твій дід був любителем книжки почитати, — мовила моя мати, намагаючись розрядити напружену атмосферу. — Глибокодумний подарунок, нічого не скажеш.
— Так, дійсно, — сказав батько крізь стиснуті зуби. — Дякую тобі, Сюзанно.
Я розгорнув книгу. Зрозуміла річ — на титульній сторінці був напис, зроблений тремтячим почерком мого діда.
Я встав, щоби піти, боячись розплакатися на очах у всіх присутніх, та з-поміж сторінок книги щось вислизнуло і впало на підлогу.
Я нахилився і підняв упалий предмет. То був лист.
«Емерсон… лист».
Я відчув, як кров відхлинула від мого обличчя. Мати прихилилася до мене і напруженим шепотом спитала, чи не потрібна мені склянка води, що на її мові означало: «Тримайся, бо люди дивляться». І в ту мить я, вхопившись однією рукою за живіт, прожогом вискочив з кімнати.
Лист був написаний на тонкому нелінованому папері заокругленим і кучерявим, майже каліграфічним письмом, чорним чорнилом мінливого відтінку, як у старовинних чорнильних ручках. У листі йшлося таке:
Мій любий Ейбе!
Сподіваюся, що мій лист застане тебе цілим, неушкодженим і здоровим. Ми так давно не мали від тебе звісток! Але я пишу не для того, щоби дорікнути, а лишень сказати тобі, що ми й досі часто згадуємо тебе і молимося за твоє здоров’я й благополуччя.
Наш хоробрий красень Ейб!
Що ж до життя на острові, то в ньому мало що змінилося. Але ми ж самі воліємо, щоби все було тихо й чинно! Цікаво, чи впізнаємо ми тебе через скільки років, хоча я впевнена, що ти упізнаєш нас, тобто всіх тих, хто ще залишаються. Було б добре отримати твоє недавнє фото; надішли, якщо маєш змогу. Я ж посилаю тобі свій категорично древній знімок.
Е. страшенно за тобою скучає. Може, ти їй напишеш?
З повагою та захватом,
директриса, Альма Ле Фей Сапсан
Як і обіцяла авторка, лист містив старе фото.
Я підніс його під світло настільної лампи, намагаючись видивитись додаткові деталі на силуеті жіночого обличчя, але не зміг знайти жодної. Той знімок був дуже химерний, однак зовсім не схожий на ті фото, що я знайшов у дідовій коробці під ліжком. На ньому не було ніяких фототрюків. Просто жінка — стоїть собі й палить люльку. Та люлька нагадувала люльку Шерлока Холмса: крива і наче причеплена до краю губ. Мій погляд раз-по-раз повертався до неї.
Чи було це тим, що мій дід сказав мені знайти? Справді, подумалося мені, саме так воно і є. Не
ВБ — це Велика Британія. Вивчаючи в дитинстві географічні атласи, я дізнався, що Кемрі валійською мовою означає «Уельс». Ост. Кернгольм, напевне, означало той острів, який пані Сапсан згадувала у своєму листі. Може, то і є отой острів, на якому мій дідо жив у дитинстві?
Дев’ять місяців тому він сказав мені: «Знайди птаха». Дев’ять років тому він стверджував, що дитячий притулок, у якому він мешкав, перебував під захистом «птаха, що палив люльку». У віці семи років я сприйняв цей вираз буквально, але директриса на знімку справді палила люльку, і звали її Сапсан, що означало різновид яструба. А що, як птах, якого мій дід наказав мені знайти, насправді був отою жінкою, котра врятувала й оберігала його — тобто був директоркою дитячого притулку на острові? Може, вона й досі там, звісно, стара, як світ — скільки ж років минуло! — але підтримувана своїми підопічними, дітьми, які виросли, але так нікуди з острова й не поїхали.