реклама
Бургер менюБургер меню

Ренсом Риггз – Дім дивних дітей (страница 7)

18

Коли всі зрозуміли, що припадку зі мною не трапиться і я не гепнуся, запінившись, на землю, ми взялися до роботи. Озброївшись мішками для сміття, ми похмуро ходили будинком, випорожнюючи в мішки полиці, шафки та підпільні ніші, виявляючи химерні візерунки пилу під предметами, що роками не зрушувалися з місця. Ми будували піраміди з речей, які ще могли стати в пригоді, і піраміди з речей, яким судилося зникнути в череві сміттєвоза. Мої тітка і татко — люди несентиментальні, тому піраміда, призначена для сміттєвоза, виявилася набагато вищою. Я вперто добивався, щоби мені віддали декотрі речі, наприклад, височенний стос підмочених водою журналів «Нешнл джіографік», складених в кутку гаража: скільки днів провів я, вдивляючись у них, уявляючи себе серед болотних людей Нової Гвінеї або дослідником, що відкриває невідомий замок на самісінькому вершечку гори в королівстві Бутан! Але щоразу тітка з батьком заперечували мені. Мені не дозволили зберегти ані колекцію старовинних дідових футболок для гри в боулінг («Вони жахливі», — сказав татко), ані вінілові платівки сімдесятих із записами класичного джазу та свінгу («Їх можна дуже вигідно продати»), ані вміст його гігантської, і досі замкненої зброярської шафи («Ти що, жартуєш? Сподіваюся, ти при здоровому глузді?»).

Я заявив своєму батьку, що він людина безсердечна. Моя тітка втекла з місця потенційної сварки, залишивши нас самих у кабінеті, де ми саме розбирали старі фінансові записи.

— Я не безсердечний, а практичний. Цим слід займатися, коли помирають люди, Джейкобе.

— Та невже? А як бути, коли помреш ти? Мені теж слід спалити всі твої рукописи?

Батько враз почервонів, як буряк. Не варто було цього казати: згадка про його незакінчені рукописи виявилася ударом нижче пояса. Та він не загорлав на мене, а тихо мовив:

— Я взяв тебе сюди, бо думав, що ти вже дорослий. Напевне, я помилився.

— Ти справді помилився. Гадаєш, якщо ми позбудемося дідових речей, я його швидко забуду? Не вийде.

Батько розпачливо підніс угору руки.

— Знаєш що? Я втомився з тобою боротися. Можеш забрати собі все, що забажаєш.

І він кинув мені під ноги оберемок пожовклих паперів.

— Оце тобі детальний план податкових відрахувань того року, коли було вбито Кеннеді. Не забудь повісити їх в рамці на стіні!

Я копнув оберемок ногою і, хряснувши дверима, вийшов з кабінету, а потім сів і чекав у великій кімнаті, коли батько прийде і вибачиться. Та зачувши, як заревіла машинка-подрібнювач паперів, я второпав, що вибачень не буде, і тому поплентався до спальні і там зачинився. У спальні смерділо спертим повітрям, шкіряним взуттям та трохи ядучим одеколоном, яким користувався мій дідо. Я прихилився до стіни і помітив стежину, протоптану в килимі від дверей до ліжка, і раптом побачив, що з-під ліжкового покривала, що звисало мало не до підлоги, стирчить куточок якоїсь коробки. Я підійшов, став навколішки і витягнув її. То була стара запилена сигарна коробка, немов навмисне залишена дідом так, щоби я її знайшов.

Усередині коробки лежали до болю знайомі мені фото: хлопчик-невидимка, летюча дівчинка, підіймач кам’яних брил та чоловік з лицем, намальованим на потилиці. Фотографії були крихкі й потріскані та якісь наче менші за ті, що збереглися в моїй пам’яті. Тепер, коли я дивився на них очима майже дорослого чоловіка, мене вразило — як кричуще грубо вони підроблені. Варто було трошки підсмалити край фото на вогні — і голова «хлопчика-невидимки» щезла. А оту величезну брилу, що тримав над головою підозріло худорлявий хлопець, можна виготовити з гіпсу чи пемзи. Але це навряд чи завважив би шестирічний хлопчик, який, до того ж, дуже хотів вірити у правдивість цих фото.

А під ними лежали ще п’ять, які дідо Портман ніколи мені не показував. Спочатку я здивувався — чому? Але коли придивився уважніше, то все зрозумів. Троє з цих фото були підроблені з такою очевидністю, що це могла б помітити навіть дитина: одна з фотографій зображувала до сміху примітивну подвійну експозицію дівчинки, начебто заточеної у пляшку; на другій було зображене «летюче» дитинча, підтримуване чимось схованим у темному одвірку позаду нього; на третій був собака з грубо приліпленою до нього хлопчачою головою. І наче цього було недостатньо, останні дві фотографії немов матеріалізувалися з кошмарів Девіда Лінча: на одній утілена нещасна маленька акробатка, що виконувала моторошний і небезпечний задній міст, а на другій — парочка дивакуватих двійнят, вдягнених у костюмчики настільки химерні, що нічого схожого я раніше не бачив. Навіть мій дідо, який забивав мені голову історіями про потвор із чорними мацаками-язиками, розумів, що такі знімки не додадуть здорового й спокійного сну жодній дитині.

Тримаючи оті фото в руці, я став навколішки на запилену підлогу дідової спальні і пригадав, яким обманутим почувався того дня, коли виявилося, що всі ці історії — суцільна вигадка. Але тепер переді мною відкрилася вся правда: останні слова діда були не чим іншим, як черговим фокусом, його останнім вибриком, призначеним для того, щоби заразити мене кошмарами та параноїчними фантазіями, для викорінення яких потрібні роки психотерапії та вживання ліків, що порушують обмін речовин і шкодять здоров’ю.

Я зачинив коробку і відніс його до великої кімнати, де татко з тіткою Сюзі випорожнювали в десятигалонний сміттєвий мішок цілу шухляду талонів — вирізаних, але так і не використаних.

Я подав їм коробку. Вони навіть не спитали, що в ній.

— Он воно як, — мовив лікар Голан. — Гадаєш, його смерть була безглуздою?

Я лежав на кушетці, споглядаючи в кутку акваріум, єдиний в’язень якого — золота рибка — ліниво плавав колами туди-сюди.

— Гадаю, що так, якщо ви, звісно, не маєте якогось кращого пояснення, — відповів я. — Наприклад, якоїсь грандіозної теорії про сенс усього того, про що ви мені ще не сказали. Інакше…

— Що інакше?

— Інакше все це — марна трата часу.

Психіатр зітхнув і потер перенісся, наче хотів позбутися головного болю.

— Не мені робити висновки про те, що означали останні слова твого діда, — сказав він. — Що ти сам про це думаєш — ось що важливо.

— Я думаю, що це психіатричне базікання і психіатрична бздура! — випалив я. — Важливо не те, що я думаю, а те, що є правдою. Але, гадаю, ми про це ніколи не дізнаємося, тож яка різниця? Нумо — випишіть мені чергову порцію наркоти і заберіть чек.

Я хотів вивести його з рівноваги, розлютити, щоби він сперечався зі мною, наполягав, що я помиляюсь, а натомість психіатр сидів з незворушним виразом обличчя, постукуючи ручкою по бильцю свого крісла.

— Схоже, ти втратив бажання боротися, — мовив лікар Голан після нетривалої мовчанки. — Я розчарований. Ти зовсім не схожий на людину, що одужує.

— Тоді ви просто погано мене знаєте, — відказав я.

Я не мав настрою для святкувань. Про те, що мене очікує гулянка, я здогадався тоді, коли мої предки закинули товсті натяки: мовляв, наступний тиждень неминуче буде нудним та нецікавим, хоча всі ми добре знали, що наступного тижня мені виповниться шістнадцять. Я благав їх не відзначати мій день народження цього року, бо, серед інших причин, я не міг уявити собі жодного, кого мені хотілося б запросити на святкування, але батьки непокоїлися, що я надто багато часу проводжу на самоті, і вперто чіплялися за ту думку, що спілкування неодмінно матиме лікувальний ефект. Ага, електрошок також має лікувальні властивості, нагадав я їм. Та моя мати вкрай неохоче пропускала навіть найменший привід для гулянки; якось вона запросила гостей на вечірку з приводу дня народження нашого папуги — частково заради того, щоб повихвалятись нашим будинком. Із фужером вина у руці вона водила натовп гостей від однієї кімнати, надміру напханої меблями, до другої, так само щедро умебльованої, вихваляючи геній архітектора, який спроектував будинок, і розповідаючи страшилки про те, як тяжко їй далося спорудження будинку: «Ми кілька місяців чекали, поки доставлять оті канделябри з Італії!»

Ми приїхали з катастрофічно безглуздого сеансу з лікарем Голаном, і я йшов слідком за батьком до нашої підозріло темної вітальні, коли той бурмотів щось типу «Яка ганьба, що ми цього року нічого не влаштували на твій день народження» і «Та то нічого, наступного року неодмінно надолужимо», як раптом увімкнулися лампи і залили світлом вітальні плакати, повітряні кульки та пістряву компанію, що складалася з моїх тіток, дядьків та решти родичів, з якими я рідко бачився, а говорив — іще рідше. Там були всі, кого моїй матері вдалося вмовити прийти, навіть Рікі. Трохи комічний і недоречний у своїй розцяцькованій шкірянці він примостився біля великої чаші з пуншем. Коли всі скінчили поздоровляти мене, а я скінчив удавати, що страшенно здивований, мати обняла мене за талію і пошепки спитала: «Ну як — нормально?» Я був засмучений, стомлений і, якщо чесно, волів би краще пограти в комп’ютерну гру, а потім заснути під телевізор. Але що ж тоді робити з гостями — прогнати їх усіх додому? Тому я сказав, що все класно, а мати всміхнулася і подякувала мені.

— Хто хоче оглянути нашу нову прибудову? — спитала вона співучим голосом і, наливши собі трохи шардоне, повела групу родичів на оглядини.

Ми з Рікі перезирнулися через кімнату і кивнули в мовчазній згоді потерпіти годину-дві присутність один одного. Ми не розмовляли з ним з того дня, коли він мало не зіштовхнув мене з даху, але добре розуміли важливість підтримання ілюзії нашої дружби. Я вже хотів був підійти до нього й поговорити, коли дядько Боббі вхопив мене за лікоть і заштовхав у куток. Дядько Боббі — величезний чолов’яга з широкими, мов діжка, грудьми — їздив на величезному авто, жив у величезному будинку і насамкінець йому судилося померти від величезного серцевого нападу, бо він полюбляв паштет із гусячої печінки та гамбургери страхітливих розмірів, якими він роками натоптував свій шлунок. Усі дядькові статки успадкували мої недоумкуваті наркомани-кузени та його крихітна мовчазна дружина. Дядько Боббі з дядьком Лесом були співвласниками мережі «Кмітливий помічник» і мали спільну звичку заштовхувати людей у кутки для конфіденційних розмов, немов для обговорення якихось мафіозних планів, замість того щоби вихваляти господиню за прекрасний соус гуакамоле.