Ренсом Риггз – Дім дивних дітей (страница 58)

— І вродливий! — додала Емма, підморгнувши мені. І, немов іграшку, перекотила кульку вогню з долоні на долоню. Батько витріщився на неї, мов заворожений.

— Т-т-т-ак, — погодився батько. — Безперечно, Джейкоб — гарний хлопець.

— Ви не проти, якщо я зніму черевики? — спиталася Оливка і, не чекаючи відповіді, зняла їх — і вмить злетіла під стелю. — Дякую. Тут мені значно зручніше.

— Це мої приятельки, татку. Ті, про яких я тобі розповідав. Знайомся: це Емма, а під стелею — Оливка.

Він гойднувся і відступив на крок.

— Мабуть, я ще не прокинувся, — розгублено мовив він. — І недивно, бо я так стомився…

З підлоги піднялося крісло і підпливло до нього, супроводжуване чимось вправно замотаним у медичний бинт.

— Ну то присядьте, будь ласка, — сказав Мілард.

— Гаразд, — відповів батько і сів.

— А ти що тут робиш? — спитав я Міларда. — Ти ж маєш лежати й одужувати.

— Та так, випадково опинився поблизу. — Він підняв угору сучасного вигляду пляшечку з пігулками. — Мушу сказати, в майбутньому навчилися виробляти просто чудові знеболювальні таблетки!

— Татку, знайомся, це Мілард, — сказав я. — Ти його не бачиш, бо він невидимий.

— Приємно познайомитися.

— Аналогічно, — відповів Мілард.

Я підійшов до батька і став навколішки біля стільця, на якому він сидів. Його голова злегка сіпнулася.

— Я їду, татку. Певний час ми не бачитимемося.

— Невже? І куди ж це ти їдеш?

— У подорож.

— У подорож, — повторив батько. — І коли ж ти повернешся?

— Сам не знаю.

Він похитав головою.

— Точнісінько, як твій дідо. — Мілард налив у склянку води із крана і приніс йому, а батько простягнув руку і, як нічого не було, взяв її так, наче летючі склянки з водою — то є цілком буденна річ. Мені здалося, що він і справді гадав, що все це йому сниться. — Що ж, добраніч, — сказав він і підвівся, притримуючись за стілець, а тоді почвалав до своєї спальні. Зупинившись на порозі, він обернувся і поглянув на мене.

— Джейку!

— Слухаю, татку.

— Будь обережним, добре?

Я кивнув. Він зачинив двері. І через кілька секунд я почув, як його тіло гепнулося на ліжко.

Я сів і потер руками обличчя, не знаючи, що й гадати.

— Ну як, ми допомогли тобі? — спитала Оливка, висячи під стелею.

— Навіть не знаю, — відповів я. — Мабуть, ні. Згодом він прокинеться і подумає, що всі ви йому наснилися.

— Можеш написати йому листа, — запропонував Мілард. — Напиши йому все, що захочеш, — однаково він не зможе нас наздогнати.

— Та я вже написав листа. Але це не доказ.

— Ага, — мовив Мілард. — Тепер я зрозумів твою проблему.

— Мені б твою проблему, — сказала Оливка. — От якби й мої батьки любили мене настільки, що стривожилися б, коли я пішла з дому!

Емма стала навшпиньки і потиснула Оливії руку. А потім сказала:

— Я можу надати доказ.

З невеличкої торбочки, що висіла на паску її плаття, вона видобула знімок і подала його мені. На тому фото Емма була разом із моїм дідом, коли він був ще молодим. Вся її увага була прикута до нього, а він думав про щось інше. То був сумний і прекрасний знімок, і в ньому відобразилася маленька дещиця того, що я знав про їхні стосунки.

Шановний Франкліне!

Мені було надзвичайно приємно зустрітися з вами. На цьому фото я та ваш батько; воно зроблене тоді, коли він тут жив. Гадаю, цього вистачить, щоби переконати вас, що я й досі жива, а історії Джейкоба — не вигадка.

Деякий час Джейкоб подорожуватиме зі мною та моїми друзями. Ми турбуватимемося про безпеку одне одного, як ніхто. Колись, коли небезпека минеться, він повернеться до вас — даю слово.

Щиро-щиро ваша,

P. S. Наскільки я розумію, до ваших рук міг потрапити лист, який я надіслала вашому батьку багато років тому. Запевняю вас, він був написаний суто з моєї ініціативи і, звичайно ж, недоречний, а ваш батько не відповів на нього у тому ж дусі. Він був одним з найшляхетніших чоловіків, яких я коли-небудь знала.

— Це фото зробили перед тим, як Ейб подався на війну, — пояснила Емма. — Твій татко впізнає мене, еге ж?

Я всміхнувся.

— Маєш такий вигляд, наче ані на день не постаріла.

— Прекрасно! — вигукнув Мілард. — Оце тобі й доказ!

— А ти завжди носиш цей знімок із собою? — спитався я, повертаючи їй фото.

— Так. Але він мені більше не потрібен. — Емма підійшла до столу, взяла мою ручку і написала щось на звороті знімка.

— Як звуть твого батька?

Скінчивши писати, вона подала фото мені. Я поглянув на нього спереду й ззаду, а потім вивудив з кошика зіжмаканий лист, розгладив його і поклав на стіл разом із фотографією.

— Ну що, готові вирушати? — спитав я.

Мої друзі вже стояли на порозі, чекаючи на мене.

— Тільки якщо готовий ти, — відповіла Емма.

Ми вирушили до кряжа. Цього разу я не став зупинятися в найвищий його точці, щоби окинути поглядом здоланий шлях. Інколи краще йти, не оглядаючись.

Коли ми дійшли до кургану, Оливія поплескала його камені, наче доброго старого знайомого.

— Прощавай, діду, — сказала вона. — Ти був дуже добрим контуром, і ми за тобою дуже-дуже скучатимемо. — Емма торкнулася її плеча, вони обидві нагнулися й увійшли всередину.

У дальній камері Емма піднесла своє полум’я до стіни, і я побачив на ній те, чого не бачив раніше: довгий перелік дат та ініціалів, закарбованих у камінь.

— Тут йдеться про інші часи та інших людей, котрі користувалися цим контуром, — пояснила вона. — Всі інші періоди, коли контур функціонував як петля, замкнена сама на себе.

Придивившись до переліку, я розібрав таке: П. М. 3-2-1853 та Дж. Р. Р. 1-4-1797, а також ледь видимий напис Кс. Дж. 1580. Внизу були якісь дивні позначки, які я не зміг розібрати.

— То рунічні написи, — пояснила Емма. — Дуже древні.

Мілард понишпорив у гравії аж поки знайшов гострий камінь і, використовуючи другий камінь як молоток, вибив свій напис під рештою: А. С. 3-9-1940.

— А хто такий А. С.? — спиталася Оливія.

— Альма Сапсан, — пояснив Мілард і зітхнув: — Оцей напис вона сама мала зробити, а не я.

Оливія провела рукою по гострих краях викарбуваних знаків.

— Гадаєш, колись сюди прийде якась інша імбрина і знову запустить цей контур?

— Сподіваюся, що прийде, — відповів Мілард. — Всім серцем сподіваюся.