Ренсом Риггз – Дім дивних дітей (страница 56)
— І що ж нам тепер робити?
— Спитати пані Сапсан, — запропонувала Оливія.
— Правильно. Постав її додолу, щоби вона знову перетворилася на людину, — сказав Єнох. — Доки вона пташка, вона нічого не зможе нам сказати.
Тож Бронвін поставила пані Сапсан на сухий пісок, а ми відійшли і почекали. Пані Сапсан кілька разів підстрибнула, змахнула неушкодженим крилом, а потім схилила вкриту перами голову, кліпнула на нас оком — і все. Вона залишилася пташкою.
— Можливо, вона потребує приватності, — висловила припущення Емма. — Повернімося до неї спинами.
Ми так і зробили, ставши колом навкруг пташини.
— Тепер можна, пані Сапсан, — сказала Оливія. — Вже ніхто не дивиться.
Через хвилину Г’ю краєм ока зиркнув у коло.
— Ні, вона й досі пташка.
— Може, вона надто втомилася й змерзла, — сказала Клер, і більшість з присутніх погодилася з такою аргументацією. Тож ми вирішили, що повернемося до будинку, полікуємо Міларда тими припасами, які він мав, і з надією чекатимемо, що, відпочивши і набравшись сил, директорка та її контур повернуться до норми.
Розділ одинадцятий
Засмучено поопускавши голови, ми рушили один за одним крутою стежиною через кряж, наче підрозділ вимотаних у жорстоких боях ветеранів; Бронвін несла Міларда, а пані Сапсан зручно вмостилася у схожій на гніздо копиці волосся на голові у Фіони. Місцевість довкола була подовбана димучими воронками від розривів бомб, повсюди валялися величезні урвища вивернутої землі, наче тут порився якийсь велетенський собака. Ми думали про те, що чекало нас в будинку, але ніхто не наважувався сказати про це вголос.
Відповідь на це запитання ми дістали, навіть не вийшовши з лісу. Єнох зачепився за щось носаком свого черевика і нахилився подивитися. То був шматок обвугленої цеглини.
Вибухнула паніка. Діти щодуху кинулися стежиною до будинку. Коли вони вибігли на галявину, то менші розплакалися. Усе було в диму. Бомба не застигла на кінчику пальця Адама, як зазвичай, а розчахнула його навпіл і вибухнула. Задній ріг будинку перетворився на похилу задимлену руїну. У двох обвуглених вигорілих кімнатах і досі палахкотіли невеличкі острівці полум’я. Там, де колись був Адам, утворилася свіжа воронка, в якій могла сховатися доросла людина, стоячи на повен зріст. Тепер було легко уявити, який вигляд матиме ця місцина невдовзі: це буде ота сумна й занапащена руїна, яку я віднайшов кілька тижнів тому. Будинок кошмарів.
Пані Сапсан зістрибнула з голови Фіони і забігала по обсмаленій траві, пронизливо й тривожно скрикуючи.
— Директорко, що сталося? — спитала її Оливка. — Чому не відбулося перетворення?
Та пані Сапсан тільки й могла, що пронизливо скрикувати у відповідь. Здавалося, вона була не менш розгублена й перелякана, ніж ми.
— Будь ласка, перевтільтеся! — благально скрикнула Клер, опускаючись перед нею на коліна.
Пані Сапсан замахала крилами і застрибала, докладаючи зусиль, та не змогла змінити подоба. Діти стривожено скупчилися довкола неї.
— Щось тут не так, — сказала Емма. — Якби вона могла знову перетворитися на людину, то вже давно б це зробила.
— Мабуть, саме через це і змістився контур, — припустив Єнох. — Пам’ятаєте оту стару історію про пані Боривітер, коли вона впала з велосипеда на дорозі? Вона вдарилася головою і цілий тиждень залишалася пташкою боривітер. І саме тоді її контур змістився.
— А який стосунок має це до пані Сапсан?
Єнох зітхнув:
— Може, вона лише вдарилася головою, дістала струс мозку, і нам доведеться почекати тиждень, поки вона прийде до тями.
— Вантажівка, що мчить як скажена, то одне, — сказала Емма, а зазнати жорстокого поводження з боку витворів — то зовсім інше. Звідки нам знати, що той виродок скоїв з пані Сапсан, перш ніж ми врятували її?
— Кажеш, витвори? То він був не один?
— Так, не один. Пані Шилодзьобку забрали з собою витвори, — сказав я.
— А звідки тобі це відомо? — суворо спитав Єнох.
— Та вони ж співпрацювали з Голаном, хіба ж ні? Він саме їх дожидався тут! До того ж, я бачив очі того, котрий у нас стріляв. Тут не може бути сумнівів.
— Тоді пані Шилодзьобка вже мертва, однозначно, — сказав Г’ю. — Вони неодмінно її уб’ють.
— Може й ні, — відповів я. — Принаймні, не відразу.
— Якщо я й знаю щось про витворів напевне, так це те, що вони убивають дивних людей, — сказав Єнох. — У них природа така. Це те, заради чого вони живуть.
— Та ні, можливо, Джейкоб має рацію, — сказала Емма. — Незадовго до смерті отой витвір сказав нам, чому вони викрадають так багато імбрин. Вони хочуть змусити їх повторити ту саму реакцію, внаслідок якої і з’явилися порожняки, — тільки у більших масштабах. Набагато більших.
Хтось охнув, і всі позамовкали. Я озирнувся і побачив пані Сапсан, яка сиділа на краєчку Адамової воронки, самотня й нещасна.
— Ми мусимо зупинити їх, — сказав Г’ю. Мусимо дізнатися, куди вони звозять імбрин.
— Як зупинити? — спитався Єнох. — Кинутися навздогін за субмариною?
Хтось позаду мене гучно прокашлявся, ми повернулися і побачили Горація, що сидів, схрестивши ноги, на землі.
— Я знаю, куди вони прямують, — тихо мовив він.
— Що ти хочеш сказати — я знаю? Звідкіля ти це знаєш?
— Яка різниця «звідкіля», найголовніше те, що він знає, — відказала Емма.
— Куди вони везуть її, Горацію?
Він похитав головою.
— Я не знаю, як зветься це місце, — відповів він. — Але я побачив його.
— Тоді намалюй його, — попросив я.
Горацій на мить замислився, а потім неквапливо й незграбно підвівся. Схожий у своєму порваному костюмі на бродячого проповідника, він пошкандибав до горілої купи, що висипалася з тріщини у стіні будинку, нахилився і набрав жменю обвуглених цурпалків. А потім розмашисто щось намалював на тріснутій стіні.
Ми зібралися довкола, щоби подивитися. Горацій малював шерегу вертикальних смуг, що мали на горі тоненькі петлі, схожі на колючий дріт. З одного боку дроту був густий темний ліс. На землі лежав сніг, зображений чорним кольором. І все.
Скінчивши малюнок, Горацій невпевнено позадкував, сів з розмаху на траву, і в його очах з’явився похмурий відсторонений вираз. Емма лагідно поклала руку йому на плече і спитала.
— Горацію, а що ще ти знаєш про це місце?
— Воно десь у холодних краях.
Бронвін підійшла до рисунку й уважно вдивилася в закарлючки, зроблені Горацієм.
— Як на мене, то це схоже на в’язницю, — резюмувала вона.
Оливія поглянула на неї.
— То як? — несміливо спитала вона тремтячим голосом. — Коли вирушаємо?
— Куди вирушаємо? — сказав Єнох, драматичним жестом піднімаючи руки. — Та це ж лише закарлючки, і не більше!
— Але ж вони десь реально існують! — заперечила Емма, глянувши на нього впритул.
— Ми ж не можемо отак от податися до якогось засніженого місця і шукати там в’язницю.
— І тут ми не можемо залишатися. Погляньте на директорку. Нам певний час добре тут жилося, але все має свій кінець.
Єнох та Емма ще трохи посперечалися в такому ж дусі. І у кожного з них знайшлися свої прихильники й супротивники. Єнох доводив, що вони надто довго були відірвані від світу, що коли вони підуть з острова, то загинуть у вирі війни або у пащеках порожняків, тому краще вже спробувати жити тут, бо, принаймні, вони вже призвичаїлися до місцевості та її мешканців. Інша група наполягала на тому, що війна та порожняки
— Ми знайдемо іншу імбирну, — сказала Емма. — Якщо хтось і зможе допомогти нашій директорці, то це одна з її подруг.
— Але як бути, коли й решта контурів зазнали зсуву? — спитав Г’ю. — Що, як всіх імбрин уже викрали?
— Такий хід думок є хибним. Не може бути, щоб хоча б декілька з них не залишилося.
— Емма має рацію, — мовив Мілард, лягаючи на землю і кладучи під голову уламок цеглини замість подушки. — Якщо альтернатива полягає в тім, щоби нічого не робити, а лише чекати і сподіватися: що тут ніколи не буде потвор, що директорка видужає, — то, як на мене, це ніяка альтернатива.
Незгодних таки пристидили й умовили погодитися. Будинок вони покинуть. Особисті речі зберуть, а в гавані для потреб загалу реквізують кілька човнів, і вранці всі подадуться геть із острова.
Я спитався в Емми, як вони збираються керувати човнами і куди мають намір плисти, бо ніхто з дітей не покидав острів майже вісімдесят років, а пані Сапсан не може ані літати, ані говорити.
— У нас є мапа, — відповіла вона і, повільно повернувши голову, поглянула на будинок. — Звісно, якщо вона не згоріла.