Ренсом Риггз – Дім дивних дітей (страница 54)
— Вам потрібне оце? — скрикнув він. — Нумо, спопеліть мене! І вони згорять разом зі мною! Вистрелиш — і вони полетять униз на скелі!
— Не полетять — якщо я встрелю тебе в голову!
Психіатр розреготався.
— Та ти ж не зможеш натиснути на гачок, навіть якби захотів. Ти забув, що я встиг добре вивчити твою примітивну крихку психіку. Якщо ти вистрелиш у мене, то потім усе життя мучитимешся кошмарами.
Я спробував уявити собі це: я кладу палець на спусковий гачок і натискаю його. Оглушливий постріл і сильна віддача. І що тут такого важкого й страшного? Скільки витворів убив мій дідо? Десятки? Сотні? Якби він був на моєму місці, то Голан вже давно був би мертвий, прошитий кулею ще тоді, коли він сидів, отетеріло спершись спиною об перила. Та цю можливість я вже втратив, і тепер ціною моєї скороминущої боягузливої нерішучості могло стати життя імбрин.
Повз нас крутнулася гігантська лампа прожектора, на мить перетворивши наші фігури на яскраві силуети. Голан, який стояв до лампи обличчям, зіщулився і відвернувся. «Іще одна змарнована можливість», — подумав я.
— Постав клітку й іди з нами, — наказав я. — Більше ніхто не мусить померти.
— Ой, не знаю, — сказала Емма. — Якщо Мілард не виживе, то я не можу обіцяти, що більше ніхто не постраждає.
— Хочете мене вбити? — спитав Голан. — Чудово. Не баріться. Але таким чином ви лише відтягнете неминуче, вже не кажучи про те, що ускладните свою ситуацію. Тепер ми знаємо, як вас знайти. Мені на зміну прийдуть інші, їх буде набагато більше, і я можу гарантувати, що те, що я зробив із вашим другом, здасться вам малозначущою дрібницею порівняно з тією шкодою, якої завдадуть вам мої соратники, та з її наслідками.
— Кажеш, не баріться? — спитала Емма, і її вогонь бризнув іскрами високо у небо. — А звідки ти взяв, що твоя смерть буде швидкою і безболісною?
— Попереджаю: я їх уб’ю! — сказав Голан, притискаючи клітку до грудей.
Емма ступила до нього крок.
— Мені вже вісімдесят вісім років, — сказала вона. — Та чи схожа я на жінку, якій потрібна сиділка? — На її обличчі з’явився рішучий вираз, і воно стало сталево-непроникним. — Мені навіть важко передати тобі, як довго і пристрасно бажала я вибратися з-під крила цієї жінки. Клянуся: ти зробиш нам велику послугу.
Голан знервовано закрутив головою навсібіч, намагаючись вгадати наші наміри. «Невже це вона серйозно?» На мить він таки переполохався, але потім опанував себе.
— Не бреши.
Емма потерла долоні, повільно їх розвела — і між ними з’явилася петля, зроблена з вогню.
— От і побачимо, хто бреше.
Я не був упевнений, що збиралася зробити Емма, але відчув, що маю втрутитися, інакше пташки загинуть у полум’ї або полетять у клітці через перила.
— Скажи нам, навіщо тобі оті імбрини, і, можливо, вона передумає тебе убивати, — запропонував я.
— Ми лише хочемо скінчити те, що почали, — відповів Голан. — Ми завжди прагнули тільки цього — і нічого іншого.
— Ага, це ти про експеримент, — сказала Емма. — Одного разу ви вже спробували, і погляньте, що сталося: ви перетворилися на жахливих потвор!
— Так! — відказав Голан. — Але життя було б страшенно нудним, якби те, що ти задумав, завжди вдавалося досягнути з першого разу. — Він усміхнувся. — Цього разу ми зберемо докупи і використаємо таланти всіх найкращих у світі маніпуляторів часу, на кшталт оцих двох пані. Цього разу ми не схибимо. Ми мали сотню років, щоби вирахувати, де саме ми зробили помилку. І виходить, що ми помилилися лише в одному: нам слід було здійснити реакцію більшого масштабу!
— Більшого масштабу? — сказав я. — Минулого разу ви висадили у повітря половину Сибіру!
— Якщо вже терпіти фіаско, то це фіаско має бути ефектним і приголомшливим!
Мені пригадався пророчий сон Горація, де спустошену вогнем землю вкриють хмари попелу, і збагнув, що за видіння то було. Якщо витвори та порожняки знову зазнають невдачі, то цього разу вони зруйнують набагато більше, ніж п’ятсот миль безлюдної тайги. А якщо їм вдасться втілити свій план і перетворитися на безсмертних напівбогів, якими вони завжди мріяли стати… Я здригнувся від однієї думки про це. Життя під їхньою владою стало б справжнім пеклом на землі.
Прожектор крутнувся знову і знову засліпив Голана, я напружився, готуючись кинутися на нього, але зручний момент минув надто швидко.
— Дарма стараєтеся, — сказала Емма. — Можете викрасти хоч усіх імбрин — вони вам не допомагатимуть.
— Ні, допомагатимуть. Вони робитимуть це, інакше ми повбиваємо їх усіх. А якщо це не спрацює, то почнемо вбивати вас, а їх змусимо це споглядати.
— Ти божевільний, — сказав я.
Пташки переполохалися і пронизливо закричали. Голан гаркнув на них, щоби вони замовкли.
— Ні! Справжнім божевіллям є те, що ви, дивні люди, ховаєтеся від світу, хоча могли б ним панувати, пасуєте перед смертю, хоча могли б узяти над нею гору, дозволяєте решті людства, цьому генетичному сміттю, заганяти вас у підпілля, тоді як легко могли б зробити їх своїми рабами, якими їм належить бути за самим фактом їхнього народження! — Кожне речення Голан супроводжував емоційним помахом клітки, мабуть, гадаючи, що так ми швидше усвідомимо почуте. — Оце справжнє божевілля!
— Припини! — скрикнула Емма.
— Ага, то вам не байдужа доля цих пташок! — вигукнув Голан і ще сильніше струсонув клітку. Раптом маленька червона лампочка, прикріплена до прутів клітки, спалахнула яскравіше, і Голан, різко повернувши голову, кинув погляд у темряву позаду себе. А потім знову глянув на Емму і скрикнув:
— Вони тобі потрібні?! Тримай! — І з цими словами він відсахнувся і змахнув кліткою, цілячи їй у голову.
Емма скрикнула і пригнулася. Голан, наче дискобол, затягнув розмах, аж поки клітка не пронеслася у повітрі над її головою, а потім відпустив. Перелетівши через перила, залізна конструкція понеслася, обертаючись, униз, у нічну темряву.
Я вилаявся, а Емма скрикнула, підскочила до перил і безпорадно махнула руками, намагаючись спіймати клітку, яка полетіла униз, до води. І в цей момент замішання Голан стрибнув на мене, збив на долівку, а потім ударив кулаком у живіт і ще раз — в щелепу.
Мені запаморочилося в голові, було важко дихати. Голан потягнувся до пістолета, а мені довелося напружити всі сили, щоб не віддати його. Те, що він так відчайдушно намагався ним заволодіти, засвідчило, що пістолет заряджений. Я хотів був викинути його за перила, але Голан вчепився у нього і смикнув, але я не відпускав.
— Ах ти ж сучий вилупок! — скрикнула Емма, і її руки, охоплені полум’ям, на мить показалися над головою Голана і схопили його за шию.
Я почув, як його шкіра засичала, наче сире м’ясо на сковорідці. Він несамовито заверещав і відкотився від мене. Його рідке волосся спалахнуло вогнем — і раптом він вчепився Еммі в горло, наче був не проти згоріти, аби тільки мати змогу задушити її. Я скочив на ноги і, тримаючи пістолет обома руками, націлив його.
На якусь секунду в мене з’явилася можливість вистрелити в нього майже впритул. Я спробував викинути все із голови і зосередитися на тому, щоби мої руки не тремтіли. Провів уявну лінію від плеча через приціл до цілі — голови цього чоловіка. Ні, не чоловіка, а потворної пародії на нього. Істоти. Лихої сили, яка організувала вбивство мого діда і зруйнувала все те, що я смиренно називав життям, хоч яким би скромним воно не обіцяло бути. Сили, яка занесла мене в цю точку простору і часу, не питаючи мого дозволу, так само, як і сили
«А тепер натисни на гачок».
Пістолет підстрибнув у моїх руках, і його постріл прозвучав так, немов довкола мене тріснула й розверзлася земля; звук був такий несподівано-оглушливий, що я мимоволі заплющив очі. Коли ж я їх знову розплющив, то побачив, що все довкола якось химерно завмерло. Хоча Голан так і стояв позаду Емми, схопивши її за горло і тягнучи до перил, мені здалося, що їхні фігури були, наче з бронзи відлиті. Невже імбрини знову перетворилися на людей і зачаклували нас? Але наступної миті картина «відтанула», Емма вирвалася з міцної, мов лещата, хватки, а Голан заточився, позадкував і важко сперся об поруччя.
Отетеріло витріщившись на мене з виразом невимовного подиву на обличчі, він розтулив був рота і хотів щось сказати, але не зміг. Голан затиснув долонею дірку, яку я прострелив у його горлі, завбільшки з невеличку монету; кров сочилася крізь його пальці й стікала по руках. Сили швидко покинули його, і він, повільно перевалившись через перила, полетів у темряву.
Ми забули про нього тієї ж миті, коли він щез. Емма скрикнула, показуючи на море.
— Вони он там, поглянь!
Я примружився, прослідкував за її рукою і ледь розгледів вдалині слабку пульсацію вогника, що погойдувався на хвилях. Мить — і ми, прожогом кинувшись до отвору, вже летіли вниз звивистими сходами, підсвідомо навіть не сподіваючись добратися до клітки, перш ніж вона потоне, але таки несамовито-істерично намагаючись встигнути.
Вирвавшись назовні, ми побачили Міларда з накладеним джгутом, а поруч із ним — Бронвін. Він щось гукнув, але я не розчув, та того було достатньо, щоби пересвідчитися в тому, що він живий. Вхопивши Емму за руку, я скрикнув: