Ренсом Риггз – Дім дивних дітей (страница 51)

— Отам ми їх і застали, коли повернулися, — в’їдливо зауважив Єнох. — Ховалися у підвалі, мов купка полохливих овець.

— Ми не ховалися! — скрикнув Г’ю. — Він нас замкнув! А інакше перестріляв би.

— Забудьмо про це, проїхали, — перервала його Емма. — Куди він подівся? Чому ви не погналися за ним?

— Ми не знаємо, куди він вшився, — сказала Бронвін. — Сподівалися, що ви натрапите на нього.

— Ні, ми на нього не натрапили! — скрикнула Емма, розпачливо кóпнувши ногою кам’яний курган.

Г’ю витягнув щось з сорочки. То було маленьке фото.

— Оце він засунув мені до кишені, перш ніж піти. Сказав, що коли ми спробуємо наздогнати його, то станеться ось це.

Бронвін вихопила фото з його руки.

— Ой! — охнула вона. — Та це ж пані Грак!

— Гадаю, це пані Ворона, — сказав Г’ю, потерши носа пальцем.

— Ну от, вони вже вбивають їх, — розпачливо простогнав Єнох. — Я знав, що колись це почнеться.

— Нам не слід було залишати будинок, — жалісливо простогнала Емма. — Мілард мав рацію.

На дальньому боці болота впала бомба, і її приглушений вибух збурив зливу рідкого багна, піднятого з глибин.

— Стривайте, — сказав я. — По-перше, ми достеменно не знаємо, чи справді це пані Грак чи пані Ворона. Це ж може бути фотографія звичайної ворони. А якщо Голан таки забажав убити пані Сапсан та її наставницю, то навіщо йому завдавати собі клопоту і викрадати їх? Якби він справді хотів убити їх, вони вже давно були б мертві. — Я обернувся до Емми. — Якби ми не полишили учора будинок, то сиділи б разом з усіма, замкнені у підвалі, а потвора й досі б шастала по острову!

— Не намагайся розважити мене! — відказала вона. — Це ти винен у тому, що сталося!

— А ще десять хвилин тому ти казала, що дуже рада!

— Десять хвилин тому я ще не знала, що пані Сапсан викрали!

— Ану припиніть! — вигукнув Г’ю. — Нині найголовніше те, що Пташку викрали, і ми мусимо повернути її!

— Гаразд, — погодився я. — Тоді поміркуймо. Якби ти був витвором, куди б ти подів двійко спійманих імбрин?

— А це залежить від того, що з ними задумали зробити, — відповів Єнох. — А ми цього не знаємо.

— Я спершу подбала б про те, щоб якомога швидше вивезти їх із острова, — сказала Емма. — А для цього знадобиться човен.

— Але з якого острова? — спитався Г’ю. — З того, що в контурі, чи з того, що поза його межами?

— Той, що за межами, рве на шматки лютий шторм, — сказав я. — Ніхто там наразі не наважиться вийти у море на човні.

— Тоді він має бути всередині контуру, — сказала Емма, і в її голосі зазвучала слабка надія. — То чому ж ми тут розсиджуємося? Мерщій до причалу!

— Може, він на причалі, — мовив Єнох. — Якщо вже не відплив. А навіть якщо й не відплив, і навіть якщо нас не розшматує бомбами і нам вдасться знайти його в такій темряві, то однаково в нього є пістолет. Ви що — з глузду з’їхали? Що краще: коли Пташку викрадуть чи встрелять у нас на очах?

— Що ж, чудово! — скрикнув Г’ю. — Нічого робити не треба. Ходімо додому! Поп’ємо чайку перед сном. Чорт забирай, а чому тепер, коли Пташки нема, нам не понапиватися, як свиням?! — Він плакав, сердито витираючи сльози руками. — Після всього, що вона для нас зробила, можна хоча б спробувати врятувати її!

Та не встиг Єнох відповісти, як ми почули, що зі стежини хтось нас гукає. Г’ю трохи пройшов уперед, придивився, і через мить на його обличчі з’явився здивований вираз.

— Це Фіона, — сказав він. До тої миті я від неї не те що жодного слова, а навіть півслова не чув. Та через гуркіт далеких вибухів і гудіння літаків було неможливо розібрати, що вона кричала нам. Тому ми кинулися до неї через болото.

Коли ми, важко хекаючи, добігли до стежини, Фіона аж охрипла від безперервного крику, а її очі були такі ж несамовиті, як і її волосся. Вона відразу ж схопила нас і штовхнула на стежину в напрямку міста, щось волаючи з сильним ірландським акцентом так несамовито, що ніхто з нас нічого не міг зрозуміти. Г’ю вхопив її за плечі, різко струсонув і наказав не торохтіти.

Вона глибоко зітхнула, тремтячи, як осиновий листок, а потім вказала рукою назад.

— За ним стежив Мілард! Коли той тип замкнув нас усіх у підвалі, Мілард сховався, а коли він пішов геть, то Мілард подався слідком за ним!

— Куди? — спитав я.

— У нього був човен.

— От бачите! — скрикнула Емма. — Біжімо до причалу!

— Ні, — заперечила Фіона. — То був твій човен, Еммо. Той, про який, як тобі здавалося, ніхто не знав, і який ти ховала на отій маленькій піщаній косі. Він відплив на ньому разом із кліткою, але безпорадно закрутився туди-сюди по колу, а на той час припливна хвиля стала такою високою, що він вибрався на скелястий берег біля маяка і досі там стирчить.

Ми щодуху кинулися до маяка. Коли добігли до круч, що над ним нависали, то побачили решту дітлахів, котрі ховалися в острівці густої меч-трави біля краю кручі.

— Пригніться! — засичав Мілард.

Ми упали навколішки і поповзли до дітей. Скоцюрбившись розрізненою купкою поза високою травою, вони по черзі обережно визирали з-за неї — поглядали на маяк. Діти перебували у стані шоку — особливо молодші — наче не усвідомили всю глибину того кошмару, що перед ними розгортався. Те, що ми щойно пережили власний кошмар, не мало для них майже ніякого значення.

Я підповз до краю кручі і визирнув з-за трави. Поза тим місцем, де лежав на дні потонулий корабель, я побачив каное Емми, припнуте до скель. Голана та імбрин ніде не було видно.

— Що він там робить? — спитав я.

— Всі саме це намагаються зрозуміти, — відповів Мілард. — Мабуть, чекає, поки його хтось забере, або поки приплив стабілізується, щоб мати змогу гребти веслами.

— На моєму маленькому човнику? — здивувалася Емма.

— Я ж уже сказав, що нічого не знаю.

Раптом з невеликим інтервалом тріснули три вибухи підряд, небо освітила рожева заграва, і ми інстинктивно пригнулися.

— Тут падають бомби, Міларде? — спитала Емма.

— Мої дослідження стосуються лише поведінки людей і тварин, а не бомб, — відказав він.

— Толку з твоїх досліджень, як з козла молока, — мовив Єнох.

— А у тебе більше немає човнів, схованих неподалік? — спитав я Емму.

— Боюся, що ні, — відповіла вона. — Нам доведеться туди плисти.

— Плисти — а далі що? — спитався Мілард. — А далі він з вас решето зробить?

— Щось придумаємо, — відказала Емма.

— Еге ж. Придумаємо — зімпровізуємо самогубство, — похмуро зіронізував Мілард.

— Ну що? — спитала Емма, обводячи нас поглядом. — Хто-небудь має кращу ідею?

— От якби при мені були мої солдатики… — мрійливо почав Єнох.

— То вони розклеїлися б у воді.

Єнох похнюплено замовк. Решта теж мовчали.

— Тоді вирішено, — сказала Емма. — Хто зі мною?

Я підняв руку. І Бронвін теж.

— Вам знадобиться той, кого витвір не зможе побачити, — запропонував Мілард. — Візьміть і мене з собою, якщо вже зібралися.

— Чотирьох достатньо, — сказала Емма. — Сподіваюся, ви добре плаваєте.

Часу на роздуми та довгі прощання не було. Решта дітей побажали нам удачі — і ми пішли.

Поскидавши плащі, ми пригнулися, мов командос, і крадучись рушили густою травою, аж поки вийшли на стежину, що вела до берега. Донизу ми з’їхали на сідницях, супроводжувані невеличкими лавинами піску, що огортав наші ноги і забирався під штани.

Раптом над нашими головами почувся звук, схожий на верещання сотні бензопилок; ми низько пригнулися, і над нами промчав літак, збуривши порив вітру, який скуйовдив нам волосся і кинув в обличчя жмені піску. Стиснувши зуби, я почекав, коли вибух бомби рознесе нас на шматки. Та не сталося нічого.

Ми рушили далі. Коли добралися до пляжу, Емма зібрала нас на інструктаж.

— Між берегом та маяком лежить потонулий корабель, — сказала вона. — Рухайтеся до нього за мною. Не висовуйтеся з води, щоби витвір вас не побачив. Коли доберемося до потонулого корабля, пошукаємо зловмисника, а потім вирішимо, що робити далі.