Ренсом Риггз – Дім дивних дітей (страница 50)

Тварюка виявилася не такою дурною, як я сподівався.

Я почув, як вона наближається до нас, йдучи крізь хатину. Часу на втечу ми не мали, тому розпачливо вгвинтилися у смердючу долівку, благаючи долю, щоби потвора нас не помітила.

І раптом я відчув її запах, іще огидніший, ніж овечій сморід у всій халупі, — потвора завмерла на порозі нашої кімнати. Всі вівці враз сахнулися від дверей, скупчившись у дальньому кутку, мов зграя риб, і придавивши нас до стіни так міцно, що ми ледь могли дихати. Ми вхопилися одне за одного, але не сміли й пискнути; якусь мить, котра видалася нестерпно напруженою і нескінченною, ми не чули нічого, окрім бекання овець і чвакання їхніх копит у гнойовій багнюці. Раптом почувся несамовитий хрипкий вереск — несподіваний і розпачливий. Він урвався так само раптово, як і почався, заглушений моторошним хрустом кісток. Навіть не бачачи, я збагнув, що то щойно розірвали навпіл вівцю.

Вибухнув шалений хаос. Охоплені панікою тварини рикошетом відскакували одна від одної, гепаючи нас об стіну так, що в мене в голові запаморочилося. Порожняк хапав тварин і, бризкаючи кров’ю, вигризав із них шматки, відкидав їх убік, мов ненажерливий середньовічний володар, що набиває кендюх на розкішному бенкеті. Він робив це знову і знову, убиваючи тварин, — так він пробивав собі дорогу до нас. Страх паралізував мене. Саме тому я й не можу раціонально пояснити те, що сталося потім.

Усі мої інстинкти волали мені залишатися у схованці, вгвинтитися ще глибше у багнюку, але раптом мій закляклий мозок простромила одна чітка й зрозуміла думка: «Я не дозволю, щоби нас убили в цій заваленій гімном халупі!» І, штовхнувши Емму до найбільшої вівці, яку я зміг побачити, я кинувся до протилежних дверей.

Двері були на відстані десяти футів від мене і виявилися зачинені. До того ж, межи мною та дверима було багато овець, але я прорвався крізь них, мов вправний півзахисник, вдарив двері плечем, і вони розчинилися.

Вивалившись надвір під немилосердний дощ, я заволав:

— Спіймай-но мене, ти, виродку безмозкий!

Я відразу ж збагнув, що заволодів увагою потвори, бо вона видала моторошний зойк і повз мене у двері хлинув потік овець. Похитуючись, я важко зіп’явся на ноги, а коли переконався, що порожняк погнався не за Еммою, а за мною, кинувся бігти до болота.

Відчуваючи потвору спиною, я розумів, що можу бігти ще швидше, та однаково не випускав з рук ножиці для стрижки овець, не наважувався кинути їх.

Раптом земля піді мною стала м’якою — то я вискочив на болото.

Двічі порожняк був настільки близько до мене, що міг дотягнутися своїми мацаками до моєї спини, і двічі, коли я вже не сумнівався, що за мить на моїй шиї зімкнеться ласо і розчавить її так, що голова відпаде, — потвора спотикалася й відставала. Єдиною причиною того, що я дістався до кургану з невідірваною головою було те, що я достеменно знав, де ступати, і тому, завдяки Еммі, міг бігти тим маршрутом зі швидкістю вітру навіть у безмісячну ніч.

Видершись на пагорбок з кам’яним курганом, я рвонув до входу і пірнув усередину. Там було темно, хоч в око стрель, але то не мало значення: мені треба добратися до камери — і я у безпеці. Я поповз уперед накарачках, бо навіть спроба підвестися забрала б у мене дорогоцінний час, якого я не мав. Здолавши половину відстані, я дозволив собі трохи обережного оптимізму — та раптом відчув, що далі повзти не можу: один мацак вхопив мене за щиколотку.

Щоб не ковзатися у багнюці, порожняк двома мацаками обхопив кам’яні стіни кургану біля входу в тунель, а своїм тілом затиснув вхід до тунелю, мов скляну банку кришкою. Третім мацаком він тягнув мене до себе, наче рибу на гачку.

Я хапався за долівку, але та була суцільно з гравію, крізь який прослизали мої пальці. Перекотившись на спину, я спробував був хапатися за кам’яні стіни вільною рукою, але надто вже швидко мацак тягнув мене. Тоді я спробував перерізати його ножицями, але він був міцний та жилавий, мов линва, а ножицям бракувало гостроти. Міцно тримаючи ножиці обома руками, мов спис, я заплющив очі, бо не хотів в останню мить свого життя бачити роззявлену пащеку з величезними, мов кинджали, зубами. Час розтягнувся, мов гума; кажуть таке буває в автомобільних та залізничних катастрофах і при вільному стрибку з парашутом; наступне, що я відчув, — це страхітливе зіткнення, від якого у мене аж кістки хруснули: то я врізався прямісінько у потвору.

Мені на мить забило дух, і я почув, як заверещала істота. Ми вилетіли разом із тунелю і скотилися з кургану в болото. Коли ж я знову розплющив очі, то побачив, що мої ножиці глибоко загрузли в очній западині тварюки. Вона верещала, наче десять різаних поросят одночасно, борсаючись і перекочуючись у просоченій дощем багнюці, а з глибокої рани на іржаве руків’я ножиців стікав струмок в’язкої чорної рідини.

Я відчув, що порожняк здихає, що життя покидає його, бо хватка мацака на моїй щиколотці швидко слабнула. У мені теж відбулася зміна: поволі зникав панічний страх, що стискав мені груди й живіт. Нарешті істота заціпеніла і щезла з виду, над її головою зімкнулася рідка багнюка, і стрічка чорної крові на поверхні була єдиною ознакою колишньої присутності потвори на цьому острові.

Раптом я відчув, що болото засмоктує і мене разом із порожняком. Та чим більше я пручався і вертівся, тим більше воно, здавалося, бажало проковтнути мене. І мені подумалося: «Яка ж дивна це буде знахідка через, скажімо, тисячу років, коли нас удвох викопають з торфу!»

Гребучись руками мов веслами, я спробував видертися до твердішої поверхні, але загруз іще глибше. Здавалося, багно видиралося на мене, чіпляючись за руки, груди і стискуючись на шиї мов петля.

Я став волати про допомогу, і — о, диво — допомога не забарилася. Вона прийшла у вигляді, як мені спочатку здалося, світлячка, що мчав до мене над болотом. Потім я почув, як мене гукнула Емма, і гукнув у відповідь.

У воду біля мене впала гілка. Я вхопився за неї, і Емма потягла мене; коли ж я нарешті вибрався з болота, то так знесилився, що стояти не міг. Емма опустилася побіля мене, і я упав у її обійми.

«Я убив потвору, — подумав я. — Насправді убив». Досі увесь час я перебував у страху перед потворами, ніколи навіть не задумуючись, що здатен убивати їх!

Я відчув себе впевненим і дужим. Тепер я здатен себе захистити. Я знав, що ніколи не стану таким сильним, як мій дідо, але вже ніколи не буду переляканим слабаком — це однозначно. Бо я здатен убивати потвор.

І я мовив, смакуючи слова.

— Воно мертве. Я убив його.

Я розсміявся. Емма обняла мене, притиснувшись щокою до моєї щоки.

— Я знала, що ми пишатимемося тобою, — сказала вона.

Ми поцілувалися, і це було ніжно й приємно; краплі дощу скочувалися з наших носів і вже теплі потрапляли до розтулених губ. Невдовзі Емма відсахнулася і пошепки спитала:

— Ти й справді мав на увазі те, що сказав раніше?

— Так, я залишуся. Якщо пані Сапсан дозволить мені.

— Дозволить. Я про це потурбуюся.

— Перш ніж перейматися цим, маємо знайти мого психіатра і відібрати у нього пістолет.

— А й справді, — сказала Емма, і її обличчя стало серйозним. — Тоді не гаймо часу.

Залишивши дощ поза спинами, ми виринули серед ландшафту, де панували дим і гуркіт. Контур іще не переналадився, тому болото рясніло бомбовими воронками, у небі гуділи літаки, а на далеку шерегу дерев наступала стіна помаранчевого вогню. Я вже хотів запропонувати діждатися, поки сьогоднішній день не стане учорашнім, і спокійно добратися до будинку, коли все вгамується, як раптом відчув, що мене обхопили чиїсь дужі руки.

— Ви живі! — скрикнула Бронвін. З нею були Єнох та Г’ю. Мало не задушивши мене у своїх обіймах, Бронвін відсахнулася, потиснула мені руку і зміряла поглядом.

— Вибач, що я назвав тебе зрадником, — сказав Єнох. — Я радий, що ти не загинув.

— Я теж, — сказав я.

— Цілий і неушкоджений? — спитав Г’ю, оглядаючи мене з ніг до голови.

— Дві руки й дві ноги, — відповів я і потрусив кінцівками, демонструючи їхню неушкодженість. — До речі, вам більше не доведеться тривожитися через порожняка. Ми убили його.

— Ой, Джейкобе, засунь свою скромність сам знаєш куди! — вигукнула Емма і гордо додала: — Це він убив його.

— Прекрасно, — сказав Г’ю, та ані він, ані Бронвін з Єнохом навіть не всміхнулися.

— Що таке? — спитав я їх. — Стривайте, а чому ви троє не у будинку? І де пані Сапсан?

— Її немає, — відповіла Бронвін тремтячим голосом. — І пані Шилодзьобки теж немає. Він їх схопив і кудись забрав.

— О, Господи! — вигукнула Емма. — Ми спізнилися.

— Він заявився сюди з пістолетом, — сказав Г’ю, втупившись у землю. — Спробував узяти в заручники Клер, але вона гризнула його своїм заднім ротом, тому він схопив мене. Я пручався, і він торохнув мене по голові руків’ям свого пістолета. — З цими словами Г’ю помацав потилицю і показав скривавлені пальці. — Всіх замкнув у підвалі і сказав, що коли директорка та пані Шилодзьобка не обернуться на пташок, він зробить мені ще одну дірку в голові. Тож вони зробили, як було сказано, і він запхав їх обох до клітки.

— Він мав із собою клітку? — спитала Емма.

Г’ю кивнув.

— І маленьку таку, щоби вони не мали можливості щось зробити — обернутися знову на людей чи полетіти геть. Я вже встиг попрощатися з життям, але він заштовхав мене у підвал до решти дітей, а потім кудись вшився з кліткою.