Ренсом Риггз – Дім дивних дітей (страница 34)

— То таке бувало раніше.

— Так, кілька років тому — з молодою дівчиною, яка, на жаль, була моєю підопічною. Звали її Шарлотта. Це сталося тоді, коли я вперше і востаннє подалася у гості до однієї з моїх сестер-імбрин. За той короткий час Шарлотта примудрилася втекти від старших дітей, які відмовляли її, і вибралася з контуру. Було це десь тисяча дев’ятсот вісімдесят п’ятого чи вісімдесят шостого року. Коли Шарлотта радісно й безтурботно гуляла містечком, її помітив поліцейський. Вона не змогла пояснити представнику влади, хто вона і звідки взялася — і це чомусь здалося йому підозрілим. Бідолашну дівчину відправили до дитбудинку на велику землю. Лише через два дні змогла я дістатися до неї, але за той час вона постаріла на тридцять п’ять років.

— Гадаю, я бачив її фото: немолода жінка в одязі маленької дівчинки, — сказав я.

Пані Сапсан сумно кивнула.

— Після того вона змінилася назавжди. З’їхала з глудзу.

— А що з нею сталося потім?

— Вона мешкає в контурі пані Дрімлюги. Пані Дрімлюга та пані Дрозд беруть під свою відповідальність усіх проблемних підопічних.

— Але ж, наскільки я розумію, вони не обмежені островом? — спитався я. — Хіба ж не можуть вони полишити його тепер, тобто тисяча дев’ятсот сорокового року?

— Так, можуть, але знову постаріють, як і звичайні люди. Але навіщо їм їхати звідси? Щоби опинитися у вирі жорстокої війни? Щоби зіштовхнутися з людьми, які їх бояться і не розуміють? А окрім цих небезпек існують ще й інші. Тому найліпший варіант — це залишатися тут.

— А які це інші небезпеки?

Обличчя пані Сапсан спохмурніло, наче вона пожалкувала, що обмовилася.

— Це вас не стосується, тож не переймайтеся. Принаймні, тепер.

І пані Сапсан досить безцеремонно виставила мене за двері. Я ще раз поцікавився, що вона мала на увазі під «іншими небезпеками», але вона різко опустила перед моїм носом двері-ширму.

— Насолоджуйтеся чудовим ранком! — прощебетала вона, вичавивши з себе посмішку. — Ідіть, пошукайте панну Блюм, впевнена, що вона вмирає від бажання зустрітися з вами.

І з цими словами вона зникла у будинку.

Я побрів у двір, марно намагаючись викинути з голови оте змарніле й усохле яблуко. Та невдовзі мені це вдалося. Ні, я про нього не забув, просто воно більше не турбувало мене. Це було так дивно.

Поновивши пошуки Емми, я дізнався від Г’ю, що вона вирушила до села за припасами, тож я вмостився в тіні під деревом і чекав. Через якихось п’ять хвилин я був уже напівсонний; я сидів собі, всміхаючись, як безтурботний бовдур, і замріяно розмірковуючи — а що ж нам смачненького подадуть на обід? Схоже, одне лише перебування в цьому контурі справляло на мене такий собі наркотичний ефект, наче сам контур був наркотиком комбінованої дії: він підвищував настрій і водночас розслабляв і заспокоював. Мені подумалося, що коли я тут затримаюся надовго, то мені більше ніколи не захочеться повертатися до свого світу.

А ще я подумав, що коли це так, то цим багато що можна пояснити, наприклад, той дивний факт, що люди десятиріччями проживають один і той самий день і не з’їжджають із глузду. Так, життя тут легке й прекрасне, але якщо кожен день є майже аналогічним попередньому і якщо дітлахи справді нікуди не можуть звідси подітися, то цей острів є не лише раєм, а й в’язницею. Перебування тут було настільки гіпнотично-приємним, що людині знадобиться багато років, щоби збагнути цей суперечливий факт, а коли вона це усвідомить, то буде запізно: покидати контур буде надто небезпечною справою.

Тому це навіть не дилема. Насправді, вибору немає: однозначно треба залишатися. І тільки пізніше — через багато років — людина замислюється: а що трапилося б, якби я звідси пішов.

Напевне, я задрімав, бо прокинувся від того, що хтось легенько торкався моєї ноги. Я розплющив одне око — і помітив маленьку людиноподібну істотку, яка намагалася сховатися в моєму черевику, але заплуталася в шнурках. Істота була неповоротка й незграбна, заввишки з велику чашку і вбрана у військову форму. Вона востаннє спробувала вивільнитися, а потім завмерла. Вочевидь, то була заводна іграшка, в якій скінчився завод. Я розв’язав свій черевик, вивільнив фігурку і перевернув, видивляючись ключа для заводу, але не знайшов. Піднісши іграшку ближче до очей, я помітив, що то — химерна й груба на вигляд штука з головою, зроблена з кавалка заокругленої глини, а обличчя в неї позначене розмазаними відбитками великого пальця.

— Дай сюди! — скрикнув хтось із протилежного боку подвір’я. На пеньку біля лісу сидів якийсь хлопець і махав мені рукою.

Термінових призначених зустрічей я не мав, тож узяв глиняного вояка і підійшов до хлопця. Довкола нього стояла шерега заводних чоловічків, які незграбно вешталися туди-сюди, мов пошкоджені роботи. Коли я наблизився до них, чоловічок, якого я тримав у руці, сіпнувся, знову ожив і завовтузився, наче намагався втекти. Я поставив його до решти фігурок і витер об штани вимазану в глину долоню.

— Мене звуть Єнох, — сказав хлопець. — Ти, напевне, саме отой, новенький.

— Здається, що так.

— Вибач, що потурбував, — сказав він, підганяючи повернутого мною чоловічка до решти. — Ось бачиш, вони мають клепку в голові. Хоча ще не навчені як слід, бо я їх зробив лише на тому тижні.

Хлопець говорив із акцентом, що видавав у ньому кокні^[6]. Через темні кола під очима він скидався на єнота, а його комбінезон — той самий, що я бачив на фото, — був забруднений глиною та грязюкою. Якби не товстенька пичка, то він скидався б на сажотруса з «Олівера Твіста».

— Ти сам їх зробив? — спитав я, чимало вражений. — А як?

— Вони — гомункули, — відповів хлопчик. — Інколи я чіпляю їм лялькові голови, але цього разу я поспішав і не завдавав собі клопоту.

— Які ще гомункули?

— Штучні чоловічки, — пояснив хлопець таким тоном, що про це навіть ідіоти знають. — Декотрі люди вважають, що гомункули — то вигадка, але ж це повна бздура, еге ж?

— Безперечно, — погодився я.

Глиняний воячок, якого я повернув до його одноплемінників, знову вирушив у мандри, та Єнох легенько підштовхнув його назад, до групи. Здавалося, всі вони рухалися абсолютно хаотично, зіштовхуючись один з одним, мов збуджені атоми.

— Ану бийтеся, ви, слинтяї! — суворо скомандував їм хлопець, і тут я збагнув, що чоловічки не просто бемкалися один об одного, а лупцювали один одного руками й ногами. Неслухняного глиняного вояка бійка, вочевидь, не цікавила, тому він знову тишком-нишком відсунувся від основної маси гомункулів, тож Єнох схопив його і відламав йому ноги.

— Ось що очікує дезертирів у моїй армії! — скрикнув він і кинув скалічену фігурку в траву, де вона кумендо звивалася, коли на неї враз накинулися інші солдатики.

— Ти з усіма своїми іграшками так обходишся?

— А що? — сказав хлопець. — Тобі їх жаль?

— Не знаю. А що, їх треба жаліти?

— Не треба. Якби не я, то їх не було б на світі.

Я розсміявся, а Єнох невдоволено витріщився на мене.

— А що тут смішного?

— Ти ж щойно пожартував.

— Ти що — тупий? — визвірився на мене творець гомункулів. — Ось поглянь. — Він схопив одного зі своїх вояків і зірвав з нього одежинку. Потім розламав чоловічка посередині і витягнув з його липких грудей малесеньке пульсуюче серце. Воячок враз обм’як і завмер. Єнох взяв сердечко вказівним та великим пальцями і показав його мені. — Це мишаче серце, — пояснив він. — Це те, на що я здатний: забрати життя у однієї істоти і подарувати його іншій, або отакій, зробленій з глини, або тій, що колись була живою, але померла. — З цими словами він запхав мишаче серце до однієї з кишень комбінезона. — Щойно я навчуся правильно тренувати їх, у мене буде ціла армія отаких істот. Та тоді кожна з них буде великою. А що ти можеш робити? — поцікавився хлопець.

— Я? Взагалі-то, нічого. Тобто нічого особливого, як, наприклад, ти.

— Жаль, — мовив «творець». — Але ти ж залишишся з нами?

Він не сказав це так, наче йому хотілося, щоби я зостався. Ні. Він питав із цікавості.

— Не знаю, — відповів я. — Я про це ще не думав. — Звісно, це була брехня. Я думав про це, але, здебільшого, як про мрію, видаючи бажане за дійсне.

Хлопець підозріло поглянув на мене.

— А ти що — не хотів би лишитися?

— Я ще не знаю.

Хитро примружившись, творець гомункулів кивнув, наче щойно усвідомив, хто я насправді.

А потім прихилився до мене і стиха пошепки спитав:

— Емма казала тобі про «Вчини напад на село» чи ні?

— Вчини що?

Хлопець відвів погляд.

— Та так, нічого. То у нас є така гра.

У мене з’явилося чітке відчуття, що на мене чекає підстава.

— Нічого вона мені не казала.

Єнох підсунувся до мене разом із пеньком.

— Звісно, що не казала, — мовив він. — Б’юся об заклад, в цьому місці є чимало такого, про що вона воліла б тобі не розповідати.

— Та невже? А чому?

— Бо тоді ти побачиш, що тут не так вже й чудово, як всі намагаються продемонструвати, і передумаєш залишатися.

— А про що саме йде мова? — поцікавився я.

— Не можу тобі розповісти, — відказав хлопець, блиснувши хитруватою посмішкою. — Бо тоді мені буде непереливки.

— Як знаєш, — відповів я. — До того ж, ти сам підняв цю тему.

Я підвівся, збираючись піти.