Ренсом Риггз – Дім дивних дітей (страница 32)

— Дорогою розповім, — відказав він, широким кроком ведучи мене до бару. На мить зупинившись, він ретельно мене обдивився. — Та ти ж геть мокрий! — вигукнув він. — Заради Бога, ти що — і другу куртку посіяв?!

— Я, е-е-е…

— І чому твоє обличчя червоне? Ти наче десь на сонці перегрівся.

От зараза. Я ж і справді весь день провалявся на пляжі без окулярів і такого-сякого головного убору.

— Та то я розчервонівся від бігу, — пояснив я, хоча мої руки від холоду взялися пухирцями. — То що ж трапилося — хтось помер, чи що?

— Та ні, ні, — заперечив батько. — А, взагалі-то, ти маєш рацію. Померли кілька овець.

— А ми тут до чого?

— Вони вважають, що то справа рук якихось дітлахів. Типу вандалізм.

— Вони — це хто? Овеча поліція?

— Фермери, — пояснив батько. — Вони допитали усіх, хто має вік до двадцяти років. І, звісно, зацікавилися, де це ти був увесь день.

Моя душа впала у п’яти. Я не мав на сто відсотків вірогідної «легенди» і, поки ми наближалися до бару, похапцем вигадував.

Біля бару довкола дюжини фермерів з розлюченими пиками вже зібрався чималенький натовп. Один із фермерів, вбраний у заляпаний багнюкою комбінезон, погрозливо спирався на замашні й гострі вила. Другий тримав за шкірку Хробака. На Хробакові були блискучі спортивні штани і футболка з написом «Я ЛЮБЛЮ, КОЛИ МЕНЕ НАЗИВАЮТЬ КРУТИМ ХЛОПЦЕМ». Він пхикав, час від часу видуваючи з ніздрів сопливі бульбашки. Третій фермер був худий, мов хрущ, і мав на голові в’язану шапочку.

— Ось він, — вигукнув худий. — А скажи-но нам, синку, де ти був увесь день?

Батько поплескав мене по спині.

— Розкажи їм, — спокійно і впевнено мовив він.

Я намагався говорити так, наче мені не було чого ховати.

— Я досліджував протилежний бік острова, там, де стоїть великий будинок.

Хрущ розгубився.

— Який це великий будинок?

— Та ота хирлява халупа в заростях, — пояснили Вила. — З власної волі туди піде лише ідіот з довідкою із психлікарні. Та місцина зачаклована, ба більше: то небезпечна пастка.

Хрущ підозріло примружився на мене.

— Ходив до великого будинку? З ким?

— Ні з ким, сам, — відказав я, і побачив, як татко здивовано зиркнув на мене.

— Брехня! Я гадаю, що ти там був з оцим типом, — сказав чоловік, що тримав за шкірку Хробака.

— Та не вбивав я ніяких овець! — відчайдушно скрикнув Хробак.

— Стули пельку! — гримнув на нього фермер.

— Джейку, — звернувся до мене батько. — А як же твої друзі?

— А, батьку, то я тобі збрехав.

Хрущ провернувся до мене і люто сплюнув на землю.

— Попався, малий брехун! Я відшмагаю тебе ремінякою на очах у батька й усіх присутніх!

— Не чіпай його, — сказав батько, намагаючись говорити, як «суворий і справедливий батько». Хрущ матюкнувся і ступив до нього крок; на якусь мить вони завмерли, визвірившись один на одного.

— Стривай, Деннісе, треба спокійно розібратися у всьому, — почувся голос, і Мартін, відокремившись від натовпу, став між батьком та Хрущем. — Для початку розкажіть нам, що вам сказав ваш син, — звернувся він до мого батька.

Батько кинув на мене розлючений погляд.

— Він сказав мені, що піде у гості до своїх друзів, що мешкають по той бік острова.

— Яких друзів? — сердито спитав розлючений дядько з вилами.

Я відчув, що ситуація швидко погіршиться, якщо я не вдамся до рішучих кроків. Зрозуміла річ, я не міг їм розказати про дітей з притулку — вони однаково мені не повірили б, натомість я пішов на зважений ризик.

— Нікого там не було, — відповів я, з удаваним соромом опускаючи очі. — Я їх вигадав. То були удавані друзі.

— Що він верзе?

— Каже, що то він вигадав своїх друзів, — пояснив батько з тривогою в голосі.

Фермери отетеріло перезирнулися.

— От бачите? — скрикнув Хробак, і на його обличчі зблиснула слабка надія. — Цей хлопець просто псих, я ж вам казав! Це він убив овець!

— Я їх і пальцем не зачепив, — сказав я, хоча мене вже ніхто не слухав.

— Ні, американець тут невинуватий, — сказав фермер, що тримав за шкірку Хробака. І з цими словами він ще міцніше стиснув комір Хробакової сорочки. — Оцей тип уже має за спиною кримінальну історію. Кілька років тому я бачив, як він зіштовхнув з обриву мале ягня. Не повірив би, якби не бачив на власні очі. Я спитав його — навіщо? А він каже: щоби побачити, чи воно вміє літати. Цей бовдур хворий на голову, це точно.

Люди розгнівано загомоніли. Хробак знервовано завовтузився, але щойно розказану історію не заперечив.

— А де його подільник із рибної крамниці? — спитали Вила. — Якщо цей йолоп винуватий, то можна з упевненістю сказати, що без спільника тут не обійшлося.

Хтось сказав, що бачив Ділана біля гавані, і туди вже вирушив поліцейський загін.

— А як стосовно вовків чи диких собак? — спитався татко. — Мого батька нещодавно загризли дикі пси.

— Єдині собаки на Кернгольмі — це вівчарки, — відповів Хрущ. — А вівчарки зазвичай не мають схильності убивати овець.

Мені страшенно хотілося, щоби татко замовк і пішов, поки була слушна хвилина, але він взявся за цей випадок із заповзятістю Шерлока Холмса.

— Про яку кількість овець ідеться? — поцікавився він.

— П’ять, — відповів четвертий фермер, опецькуватий похмурий чоловік, який досі мовчав. — І всі вони мої. Їх убили прямісінько в кошарі. Бідахи навіть не мали можливості втекти.

— Отже, п’ятеро овець. А скільки, на вашу думку, крові в п’ятьох вівцях?

— Та приблизно велике відро, не менше, — відповіли Вила.

— Отже, той, хто скоїв це убивство, неодмінно має бути геть заляпаний овечою кров’ю?

Фермери перезирнулися. Потім поглянули на мене, а після мене — на Хробака. І, знизавши плечима, почухали потилиці.

— Б’юся об заклад — це, напевне, лисиці, — висловив припущення Хрущ.

— Тоді їх має бути ціла зграя, — відказали Вила з сумнівом у голосі. — Навряд чи на острові їх набереться так багато.

— А я кажу вам, що порізи аж надто рівні, точно їх зробили ножем, — сказав чоловік, що тримав за шкірку Хробака.

— Щось мені не віриться, — відповів татко.

— Тоді сходіть самі подивіться, — сказав йому Хрущ.

Натовп поволі розходився, і наша невелика група рушила слідком за фермерами на місце злочину. Ми піднялися похилим полем до маленького коричневого сараю, за яким виднілася прямокутна кошара. Обережно наблизившись до неї, ми зазирнули у шпарини між дошками.

Сцена насильства, яку ми побачили, була така гротескна, схожа швидше на картину, намальовану схибленим імпресіоністом, який принципово писав лише в червоних тонах. Зелена трава була вся в крові, в крові були старі дерев’яні стовпи загорожі, в крові були самі вівці, закляклі то тут, то там в передсмертній овечій агонії. Одна намагалася перескочити через загорожу, але так і зависла на ній, застрягши вузлуватими ратицями поміж дощок. Вона висіла переді мною в химерній позі, розпанахана, немов розстебнута, від горлянки до паху.

Я не витримав і відвернувся. Решта глухо забурмотіли і захитали головами; хтось стиха присвиснув. Хробак кавкнув, насилу стримуючи блювання, і заплакав, що всі розцінили як мовчазне визнання власної провини і нездатність злочинця холоднокровно споглядати картину власного злочину. Його відвели до музею Мартіна і замкнули там: колишня ризниця перетворилася на імпровізовану в’язницю. Хробак пробуде там, допоки поліція не відправить його на велику землю.

Ми залишили фермера наодинці з його загиблими вівцями, а самі побрели назад до міста у вологих сутінках. Я знав, що в номері на мене чекає процедура прискіпливого допиту «суворим і справедливим татком», тому я зробив усе можливе, щоби роззброїти його ще до того, як він на мене напуститься.

— Вибач, татку, я тобі збрехав, і мені дуже шкода.